Андрій повів товаришів не через міст до станції, а лівобіч, через село в гори, де проходило шосе на Кассель. Вони процокали своїми колодками по кривій брукованій вуличці, минаючи будинки з сонними вікнами і довгі високі сараї, де зітхала худоба і злякано ворушилася пташня, зачувши якісь дивні звуки на нічній вулиці. За селом дорога підіймалася на гору. Коли вони добралися до перевалу й озирнулися назад, внизу вже нічого не було видно там нерухоме, як застигла вулканічна лава, лежало море чорної пітьми. В ньому потонуло й село, і барак, і станція з її лискучими рейками, і навіть сіра смужка ріки. А тут були гори з темними лісами і величезне сіре небо над ними. І всі пішли назустріч цьому небові, пішли, не затримуючись, не озираючись більше назад, лише Павлуня Банников стояв ще якусь мить і вдивлявся вниз, туди, де біля чорної пащеки невидимого тунелю лежала маленька станція. Може, він шкодував, що кінчається його дивне кохання, кінчається, так і не почавшись? Може, хотілося йому повернутися туди, вниз, знайти віконечко, за яким спить Теа, і стукнути в нього раз і вдруге. А може, без слів просив у Теї пробачення за свою холодність, за те, що не подарував дівчині навіть посмішки, жодного ласкавого погляду? Та ні, він просив її зрозуміти його. Бо троянди найпишніше квітнуть лише на своїй батьківщині.
А колона вже цокала десь далеко-далеко, і від неї струменіло якесь дивне тепло, і Павлуня пішов за цим теплом. Він наздогнав Андрія, став поряд з ним і весело спитав:
— Далеко ще додому?
— А ось поминемо ливарний заводик отам у долинці, тоді перейдемо ще через одну гору, а там і Дніпро, — жартома відповів йому Андрій,
— Там на заводику полонені французи й бельгійці працюють, — сказав звідкись з темряви Антропов. — От би їх випустити, та організувати добрячий загін, та вдарити по фашистах з тилу!
— Дивись, щоб вони по тобі не вдарили, — застеріг хтось,
— Ліквідують як клас, — підтримали його.
— І подихати вільно не дадуть.
— А ви що, на прогулянку вийшли, — глузливо спитав Сашко, — на променад? Свіжим повітрям дихати?
— Ну для чого, Сашко, здіймати сварку? — спробував, заспокоїти Андрій. — Ти ж сам розумієш, що на тім боці фронту ми принесли б значно більшу користь, ніж тут. Померти можна було давно, ще в таборі. Але ж смерть теж треба завоювати.
— Чув уже про це, — буркнув Антропов. — Язиками ви всі воюєте, а як дійде до діла — ні тпру, ні ну.
Йому ніхто не відповів.
Важко було складати заздалегідь будь-які плани. У всіх була одна мета: йти на схід. Як іти — покаже час. Ось вони вийдуть з цього напівпустинного закутка Рейнських Сланцевих гір, потраплять до густо заселених районів і ховатимуться в лісах, як злодії, як дикі звірі, вибиратимуть найглухіші стежки, найтемніші ночі для просування до своєї мети, ховатимуться в чагарниках, не наважуючись розікласти вогнище, щоб зігрітися чи спекти картоплину. А тим часом вони сміливо прямують до шосе, до свого першого орієнтира на довгому, повному небезпек і страждань шляху. Ливарний заводик, на якому, як стверджував Антропов, роблять міни, залишається у них правобіч. Ось і неширока доріжка, що веде від нього до шосе. Може, справді напасти на заводин? А коли там немає ні французів, ні бельгійців? І ніхто ж не знає розташування заводика, ніхто з них не був тут. В такій темряві з десятком гвинтівок навряд чи тут можна щось удіяти. Та й крім того, надто це близько од їхнього барака. Завтра вранці, не дочекавшись їхньої команди на роботу і не додзвонившись до гауптфольдфебеля по телефону, в барак приїде хтось із німців і знайде там пов'язаних конвоїрів. На заводі теж зчиниться шум. Одразу ж стане зрозуміло, в якому напрямку пішли полонені. Чи має право Андрій рискувати життям сорока шести офіцерів, яких вистачило б для командування майже цілим полком? І все ж Андрій ще вагався. А що, коли їм так і не вдасться перейти Німеччину, щоб потрапити до своїх, що, коли їх по дорозі всіх перестріляють, переловлять? І вони так нічого і не зроблять. А тут ось за сотню кроків причаївся завод, на якому виготовляють міни, оті міни, що крякають, мов чорні круки, і здіймають до самого неба стовпища чорної землі.
І раптом, рвучи тонку павутину думок, у яких борсався Андрій, до його руки доторкнувся Банников:
— Стій, машина!
Колона зупинилася й завмерла. З долини, від заводика, дерлася на гору машина. Без фар, яких тепер у Німеччині не запалював жоден шофер, сліпа й, мабуть, важка, вона ледве-ледве повзла, і можна було подумати, що машина не подолає цієї відстані в сотню метрів і до ранку. Вона сердито сопла, гарчала трибками передач, торохтіла бортами кузова. Вона ближче й ближче — і ось, нарешті, виткнулася з темряви, теж темна й похмура, як ніч. Попервах вони побачили її передні колеса, двоє велетенських коліс, які чалапкалися на гору. Тоді на межі неба й землі вималювалася широка чотирикутна кабіна, а за нею чорніли високі борти кузова. Ось машина вже виповзла па рівну площадку й полегшено зітхнула, а за нею потяглося щось довге, на таких самих колесах, так само темне й вугласте. Невже ще одна машина? Може, тут ціла колона? Чорне, вугласте виявилося причепом. Андрій вихопив з кишені пістолет, гукнув: "За мною!" — і побіг назустріч машині. Водій не встиг нічого зрозуміти. Він бачив, як по дорозі покотилися якісь неясні тіні, хотів був натиснути на сигнал, але не зміг, бо тої ж миті дверцята кабіни, немов од натиску вітру, одчинилися, хтось підставив під самий ніс водієві холодне дуло пістолета й тихо сказав:
— Стій! Стій, а то стріляю!
Водій натиснув на гальмо, а в кузов і в причеп вже сипалися, як груші, якісь невідомі люди, десятки людей в гримотливому дерев'яному взутті.
— Куди їдеш? — спитав Андрій у водія.
— В Кассель, — відповів той тремтячим голосом, — Я просто шофер. Шеф-директор буде їхати завтра вдень легковим "мерседесом".
— Ми поїдемо з тобою.
— Але ж…
— Не розмовляти! І не пробуй нас завезти кудись в інше місце. Ми знаємо дорогу! Зрозумів?
— Так.
— Павлуню! — покликав Андрій. — Сідай у кабінку разом зі мною. Тут вистачить місця на трьох, Бо наш німець нібито й смирний, але дивитися за ним треба пильно. Всі вже влаштувалися?
— Всі, — почулася відповідь з машини.
— Хто в німецьких шинелях, сідайте біля бортів, — говорив далі Андрій. — Гвинтівки тримати так, щоб їх було видно. Хай думають, що солдати перевозять кудись полонених. Це на всяк випадок, їхати будемо до світанку. Потім сховаємося де-небудь в глухому місці. Згода?
— Поїхали! — гукнув Антропов. — Давай, Андрію, газуй!
— Рушай! — наказав Андрій водієві, і той, з острахом позираючи на цих чудернацьких озброєних людей, включив швидкість.
Машина витягла причеп на шосе і з підстрибом покотилася по його сірому широкому полотні. Вона оббігала наїжачені чорними соснами круглі бугри, проскакувала понад крем'яними урвищами, з яких дихало вологим холодом, впритул під'їздила до могутніх віковічних кам'яних стін, що ставали поперек дороги, і нахилялася круто вбік, ледве втримуючись колесами на шорсткому шосе. Водієві хотілося якомога далі від'їхати від того страшного місця, де ним заволоділи невідомі. Він намагався вирватись з кам'яних обіймів гір, лишити позад себе всі таємничі лісові схованки, доїхати до Фельсберга, де долина Едера розширюється на добрий десяток кілометрів, звідти вже рукою подати до імперської автостради, на якій його божевільну машину обов'язково затримають. Там доведеться переїздити через Едер і Фульду, а на мостах завжди є охорона, там він, нарешті, позбудеться своїх непрошених супутників і весь цей жах скінчиться.
І шофер гнав машину, як навіжений, рискуючи щохвилини перекинутись або ж заїхати в прірву. Андрій не стримував німця. Бо хіба ж їм теж не хотілося вже цієї ночі бути якомога далі од свого проклятого барака? Хай буде сто кілометрів, сто п'ятдесят, двісті. Що далі, то краще, то спокійніше. Хай реве мотор, хай несамовито підстрибує багатотонна машина, хай гуде й свистить вітер за стеклами — вперед і тільки вперед!
Ніч нагадувала великий пісковий годинник. Вона ронила останні піщинки темряви на землю і ставала світлішою й світлішою. Ніч яснішала згори. Чорний морок ще панував на землі, а на небі якісь шалені вітри вже розганяли в усі боки кошлатий дим пітьми, і прозорі хвилі світанку котилися з глибин всесвіту, як океанські вали. Темна гримуча машина ще борсалася серед безладно розкиданого бескеття гір, вона ще ховала за своїми високими бортами чотири з половиною десятки втікачів, але вже недалеко була та хвилина, коли машина вирине з темряви й покаже своїх пасажирів тисячам очей. І тоді… Андрієві навіть подумати було страшно, що станеться тоді. Він уже давно пильно придивлявся до шосе і як тільки побачив ледь помітну доріжку, що відходила вліво до бетонованої стрічки магістралі, доторкнувся до водієвого плеча:
— Ліворуч!
Німець скосив на Андрія око, міцно стиснув губи, але крутнув руля вліво. Коли трохи проїхали по доріжці, Андрій знову поклав німцеві на плече руку й сказав:
— Отут знову вліво.
— Але ж там немає дороги! Як мені там їхати? — спробував заперечити водій.
— А ти їдь так, як до війни їздив, — спокійно порадив йому Андрій.
(Продовження на наступній сторінці)