Але Антропов помилився. Дівчина й не думала нагодувати всю команду, бо це було рівнозначно тому, щоб наповнити, бездонну бочку, маючи одну-однісіньку склянку води. Наступного вечора вона знову підбігла до Банникова і дала йому пакуночок, тоді ще й ще раз. Вона не помилилася жодного разу і з'являлася, мов з-під землі, саме в тому місці, де був Павлуня. І все це мовчки, швидко, тільки кресала поглядом по гострих вилицях полоненого, але хіба ж Павлуня був здібний читати дівочі погляди!
Він вважав, що дівчина дає бутерброди йому через те, що він найхудіший і, мабуть, найжалюгідніший з усієї команди. Ця думка мучила його, він майже не спав ночами, і Андрій часто прокидався тепер од якогось скрадливого хлипання.
— Павлуню, що з тобою? — питав він товариша. Але Банников вдавав, що спить, і не озивався. Врешті він не витримав і якось, вибравши хвилину, попросив Андрія:
— Скажи ти їй, щоб вона мене облишила. Чого їй треба? Скажи, Андрію, прошу тебе.
Увечері, коли дівчина з'явилася біля вагона, Андрій неголосно сказав їй:
— Нам потрібні свіжі газети.
Вона тріпнула віями й пішла, не забувши лишити в руці Банникова білий пакуночок. А на другий день бутерброди вже були загорнуті в останній номер "Фелькішер беобахтер". З газети Андрій довідався про розгром німців під Корсунем-Шевченківськом. Банникову він сказав:
— Вона співчуває нам, і ти, будь ласка, перестань комизитися. Зрозумів?
— Хай вона тобі й співчуває, — похмуро промовив Павлуня, — а мені сестри-жалібниці не потрібні,
Через день дівчина заговорила сама.
— Мене звуть Теа, — сказала вона Андрієві. — А його?
— Павлуня, — відповів Коваленко. — Пауль.
Вона усміхнулася, коротко зітхнула й пішла вздовж вагонів.
Ніхто більше не сумнівався, що Теа закохалася в Банникова. І лише тепер усі звернули увагу па те, що Павлуня дуже вродливий, що таких сірих розумних очей, як у нього, немає ні в кого, що ніхто не тримає так гордо й красиво голову, як він. Він був наймолодший у команді, окрім Андрія, але Андрій, високий, зсутулений, з глибокими очима, видавався поряд з Банниковми старішим років на десять, і ще, мабуть, було щось у виразі обличчя сибірського юнака таке, що мимоволі привертало до нього увагу.
Невгасимий вогонь жадоби волі горів у Павлуниних очах, і Теа, мабуть, помітила його в той морозяний синій ранок і вже не могла тепер забути.
То була дивна любов. З короткими, як блискавка, побаченнями, з уривчастими, як лайка, розмовами через перекладача Андрія, любов без ласкавих слів, без самітності, без обіймів і поцілунків. Інколи ранковий поїзд затримувався, бо тепер то там, то там англійські й американські літаки розбомблювали залізницю. Тоді Теа підходила ближче до полонених і говорила-говорила з Павлунею. Солдати дивилися на це крізь пальці, бо не хотіли сваритися з начальником станції, який завжди затримував поїзди на дві хвилини, щоб команда встигла сісти у вагон. Вони вважали, що дівчисько просто задовольняє свою цікавість. Ну то й нехай собі задовольняє!
А Теа захоплювалася і тим, що Павлуня сибіряк, і тим, що він, виявляється, був танкістом, і його манерою говорити, його суворістю.
— Він завжди злий, — говорила вона Андрієві, — але це неправда. Він лише удає з себе злого, а насправді він добрий. Правда ж, добрий? Спитайте його.
— Вона каже, що ти, мабуть, ніколи б не зміг покохати таку дівчину, як вона, — казав Андрій Павлуні.
— От ще дурниці, — буркотів Банников,
— І чому так влаштовано, що ми вороги? — дивувалася Теа. — Спитайте його.
Андрія вона нічого не питала, так ніби не вірила йому, Любов засліплювала її і не давала змоги розгледіти того, хто стояв між нею й коханим.
— Вона переконана, що фашистам скоро кінець, — говорив Коваленко Павлуні, — і що тоді нашій з нею дружбі ніщо не заважатиме.
— Рано думати про дружбу, — суворо стискував рот Банников.
Ці розмови нагадували щось вичитане з старого роману. Андрій боявся, що в нього врешті не вистачить ні сили, ні вміння балансувати поміж ласкавою, довірливою Теою і колючим, неприступним Павлунею. Він картав себе в думці за те, що потрапив у таке становище, але подіяти нічого не міг.
Весь час він повинен був думати про інших, про своїх товаришів, жодного разу не подумавши про себе. Різав стінку вагона, щоб визволити товаришів, приймав побої на кам'яному кар'єрі за товаришів, тоді тут, на залізниці! Тепер от став якимсь посередником у цій дивовижній, нещасливій, не баченій ніколи любові.
А хіба твоє кохання, Коваленку, було щасливішим? Хіба не болить твоє серце від кожної згадки про ту дівчину з волзького міста, яку ти поцілував, уперше в житті поцілував? А оті старі солдати, які, вмираючи, лишають на білім світі сиріт, — хіба вони щасливіші?
Не було потреби мірятися й рахуватися — хто зазнав більшого горя. Страждання цілих народів лягли на терези часу, і знак терезів показував неминучість: відплату.
Поспішай, Коваленку! Ти теж боржник, ти теж маєш відплатити фашистам. Ти і твої друзі.
І хай буде так.
А вже йшла весна сорок четвертого року. Знову возили їх закінчувати ту сховану в лісах колію, знову гупав об рейки важезний "бубі", і сухо цокали по каменях важкі кирки. З села до барака привезли гарбу житньої соломи для набивання матраців, у яких була сама труха. Десь у горах танули сніги, і Едер вийшов з берегів, загрожуючи затопити ту половину барака, де жили полонені.
— Може, знесе нашу загорожу, — казав Антропов. — Прокинемося уночі, а кругом вода хлюпотить. Лягай горічерева й пливи собі за течією.
Сашко за зиму схуд, почорнів, постарішав.
— Ех, ухопитись би за що-небудь та чкурнути звідси, — часто зітхав він, — Андрію, придумай, га?
Вони саме набивали матраци соломою, коли до них прийшла Теа. Вона стала оддалік, біля вартових, бо наблизитися до полонених їй тут не дозволялося. Андрій крадькома глянув на Павлуню й побачив, як той почервонів. "Ага, подумав він, — та ти, брат, тільки удаєш з себе байдужого, а насправді…" ї тут же одчайдушна, безумно смілива думка застрибала в його голові, мов неслухняна дівчинка-пустунка. Він встав і пішов прямо на Теу. Дівчина злякано дивилася на нього, не розуміючи, що він хоче зробити. Адже полоненим заборонено спілкуватися з цивільними, надто з жінками, ї це ж не станція, де важко розрізнити випадкових пасажирів од постійних мешканців, де ніхто нічого не може помітити. Тут, на цьому белебні, все видно, все помітно. Невже він хоче сказати їй щось, передати од Пауля в присутності солдат?
— Ти куди? — крикнув Андрієві Зеп. — Чого тобі тут треба?
— Я хотів сказати, що ми вирішили зробити для Фройляйн маленьку скриньку з оцієї соломи, — показав на солому Андрій. — Це буде дуже красива скринька.
— Гм, — буркнув Зеп, — як же це ви її зробите з соломи?
— Для цього нам потрібний лише шматок картону і шматочки якої-небудь кольорової тканини, що-небудь з обрізків.
— Он ба, — зацікавився єфрейтор, — та ти, виходить, спеціаліст?
— Так, я вмію робити багато речей з соломи, — підтвердив Андрій. — Я з України, у нас багато пшениці й жита.
— Ти з України? — здивувався Зеп. — Ніколи не думав. Ну, йди! Фройляйн, я думаю, не відмовиться од вашого подарунка, коли він буде вартий того.
— Я заздалегідь вдячна вам, — швидко промовила Теа.
— Ці свині повинні робити для нас усе й без подяки, — самовдоволено промовив Зеп. — Можете не турбуватися, фройляйн. А все, що буде треба для роботи, я дістану сам, коли дозволите.
— Я вам теж допоможу, — сказала Теа.
— Ха! Ми з вами можемо стати друзями! — зареготав єфрейтор.
— Якщо ви не будете ображати ваших бранців.
— О, вони справжні свині, фройляйн, даю вам слово честі.
— А ви?
— Що я?
— Ви кращий за них? Ви всі кращі?
— Ми — німці.
— Мій батько теж німець, — болісно всміхнулася Теа. — І я теж.
Вона круто повернулася і пішла до мосту, якось по-чоловічому горблячись, сумно схиливши голову.
— Знову отой мерзотник образив дівчину, — сказав Антропов, — я на твоєму місці, Павлуню, розвалив би йому голову.
Андрій подивився на Банникова. У того на очах стояли сльози.
Увечері Зеп разом з однооким Фрідріхом прийшов до кімнати Коваленка. Андрій, у довгій білій сорочці, босий, як біблійний апостол, сидів посеред нар і плів з соломи золотаві змії. Зеп од здивування навіть рота розтулив. У Фрідріха заблищало його єдине око. Вони ніколи до того не бачили такої краси.
— І оце ти плетеш з самої соломи, чоловіче? — не повірив єфрейтор.
— Вже ж не з золота, — знизав плечима Андрій.
— Але це справжнє золото! — захоплено вигукнув одноокий.
— Ти там багато розумієш! — одмахнувся од нього Зеп. — Що тобі треба? звернувся він до Андрія. — Які матеріали?
Андрій повторив, що йому потрібний картон, а також клаптики кольорової матерії. Крім того, трохи ниток. У нього є нитки, але вони грубуваті для цього.
— Домовились, — сказав Зеп. — Завтра ти матимеш усе, що треба. Вночі якраз моя вахта, і я принесу тобі матеріали.
(Продовження на наступній сторінці)