Про ту осінню подію гауптфельдфебель нікуди не повідомляв: боявся, щоб його не звинуватили в недогляді. Зате він подбав, щоб полоненим жилося ще гірше, ніж перше. В команді з'явилося ще три вівчарки, кількох старих конвоїрів замінили такими головорізами, як Зеп і Фрідріх, полоненим зменшили порцію хліба і в необмеженій кількості частували ударами й лайкою. Засумував навіть Антропов, який не мав тепер "підробітків". Він утратив свою самовпевненість, на роботі й у бараці вже не чути було його дотепів, частіше чулися зітхання.
— Я дурень, — казав він, умощуючись увечері на своє місце біля Андрія і Павлуні, — ох, який же я дурень, мої дорогі хлопчики. Я прогаяв тут до вашого приїзду цілого півроку. Півроку!
— Тепер от теж місяців чотири пропаде, — підтримував його Банников.
— Прийде весна — і я запропоную вам новий план втечі, — заспокоював друзів Андрій.
— Де ж ти його візьмеш, хлопчику? — не вірив Сашко.
— О, в мене од планів аж голова болить, — сміявся Андрій. — Але я бракую їх один за одним. Бо мені заважає зима.
Зима стугоніла над покрівлею барака холодними вітрами, жбурляла пригорщі білого снігу на чорні сумні руки оголених лісів, різала прозорою гострою кригою дзюркотливі води рік. Вона була одноманітна, як ота бруква, що нею годували полонених. Годі було ждати від неї якихось новин; новини йшли здалеку, відти, де була зима інша, своя, рідна, де ліси не скніли в покорі, а висипали на фашистські полки цілі армії партизан, де могутні ріки стелили льодові мости під ноги радянським солдатам і грізно бунтувалися, коли на них ступала нога завойовника.
Але й ця передостання німецька зима принесла нарешті полоненим теплу радість.
Як і колись, вони бігли до поїзда під гавкіт вівчарок, товпилися у вузеньких дверях вагона, дрімали на вичовганих лавах, а увечері поверталися на свою станцію і стрибали просто в сніг, щоб, виборсавшись із заметів, бігти до барака. Цивільних німців вони майже не бачили. Доктор Геббельс уже давно розпорядився на всіх німецьких станціях вивісити лозунг про те, що непотрібні поїздки затягують війну. У вагонах висіли панічні плакати з написом: "Перемога або більшовицький хаос". Кожен німець, хотів він того чи ні, мав дбати про перемогу у війні, а не сновигати по фатерлянду. Ось чому вагони торохтіли напівпорожні і наповнювалися лише тоді, коли з якого-небудь розбомбленого міста переїздили біженці.
Полонені звикли жити в оточенні конвоїрів і жовтооких вівчарок, жоден з них ніколи не думав, що може з'явитися якась зовсім стороння людина й подати м'яку, теплу руку з того світу, який починався за колючим дротом, за багнетами вартових, за наїжаченими, як у вовків, спинами вівчарок.
Якось ранковий поїзд запізнився, і їм довелося ждати його мало чи не з годину. Вартові, щоб мати всіх перед очима, повели їх на освітлений двома синіми ліхтарями перон. Був морозець, і люди, у яких кров уже давно перестала гріти тіло, вицокували зубами, вистукували по перону дерев'яними колодками, хукали в руки, стріпувалися, немов птиці після дощу.
Як завжди, на пероні не було жодної живої душі, крім них. І раптом у дерев'яний стукіт їхніх колодок вплівся новий, зовсім сторонній звук: м'яке, майже ніжне дріботіння жіночих закаблуків. Цей звук полоснув кожного з них по серцю. Хода матерів, сестер, дружин і дочок вчулася їм. Те, про що вони уникали згадувати, щоб не завдавати болю своїм змученим серцям, тепер само проривалося до свідомості.
Андрієві згадалася мати. Згадалося, як вона вставала вдосвіта, топила піч гречаною соломою, тоді надягала зелену шерстяну, ще дівоцьку, свою спідницю, високі, на шнурках жовті полусапожки, з гострими, твердими закаблуками, і будила сина, що дрімав за теплим коминком.
— Вставай, Андрійку, підметеш у хаті, а я тобі гостинчика з базару принесу.
Вона збризкувала долівку й поспішала на базар, а він, усміхаючись після сну, злазив з печі, знаходив під припічком віник, витягав його на середину хати, сідав на нього, як на коня. Він їздив по хаті, поки не чув на ганку м'який стукіт маминих закаблуків. Мама вже була в хаті і вже діставала з кошика довжелезну з китицями цукерку і говорила своїм ласкавим, красивим, найкрасивішим у світі голосом:
— А ти й досі підмітаєш, гультіпако? Ой, що ж мені робити з цією дитиною!
Катиних кроків він не пам'ятає. Тоді взимку вона ходила в білих пояркових валяночках. А в кімнаті, боячись розбудити Андрія, теж взувала щось м'яке й нечутне, здається, повстяні пантофлі.
Яка це була мука — не мати змоги згадати кроків твоєї коханої!
А той стукіт жіночих закаблуків, який роз'ятрив серця всім полоненим, раптом замовк. На пероні біля єфрейтора Зепа стояла невисока дівчина, в сірому пальтечку, в темних вузеньких штанях, в картатому платочку, недбало накинутому на пишну біляву зачіску, її обличчя тьмяно біліло в примарному світлі синього ліхтаря і лише на місці очей плавали великі круглі озера темних тіней. Мить дівчина дивилася на невідомих їй, дивних людей, тоді повернула ніжне кружало свого обличчя до високого Зепа, і між ними відбулася така розмова:
ВОНА. Це, мабуть, ті руські офіцери, що живуть у бараці?
ВІН. Ви вгадали, фройляйн.
ВОНА. Вони такі нещасні.
ВІН, Вони комуністи.
ВОНА. Але ж їм холодно! Чому ви не заведете їх до вокзалу?
ВІН. Вони звикли до холоду. Руські не бояться холоду.
ВОНА. А які вони худі! Боже, які вони худі! Вони ж, мабуть, голодні!
ВІН. Ха! Вони звикли до голоду.
ВОНА. А чому вони такі брудні й обірвані?
ВІН. Вони звикли до бруду.
ВОНА. Це неправда.
ВІН. Фройляйн!
ВОНА. Так, ви говорите неправду!
ВІН. Можете спитати у моїх товаришів.
ВОНА. Я спитаю у них, у руських.
ВІН. З ними розмовляти заборонено.
ВОНА. Тоді я подивлюся на них. Я все побачу й без слів.
ВІН. Стояти біля них теж не можна.
ВОНА. Але ж чому?
ВІН. Такий наказ.
ВОНА. Для мене наказу не може бути. Я не солдат.
ВІЙ. В Німеччині всі солдати.
ВОНА. Це неправда.
ВІН. Фройляйн!
ВОНА. Не кричіть — я вас не боюсь. І вони… теж не бояться.
Дівчина пройшла повз полонених, пильно приглядаючись до кожного, і зникла за рогом станційного будинку, як лісова мавка. Андрій не пропустив жодного слова з її розмови з Зепом.
— Про що вони торохтіли? — штовхнув його під бік Антропов.
— Про погоду, — буркнув Коваленко.
А Зеп підійшов до одноокого Фрідріха, запалив сигарету й спитав, намагаючись надати голосові якомога спокійнішого звучання:
— Що то за краля?
— Дочка нашого начальника станції, — відповів одноокий. — Ти хіба її не знаєш?
— Вперше бачу.
— Вона недавно приїхала. Училася десь чи то в Кельні, чи в Марбурзі. їхній університет розбомбили — от вона й приїхала до батька.
— Але ж видно й штучка!
— Дівчина як дівчина.
— А ти, як був дурнем, так ним і залишився. Треба було, щоб руські тобі й друге око вибили, тоді б ти порозумнішав.
— Тварюка ти, Зеп, і більше нічого, — вилаявся одноокий і сплюнув.
Підходив поїзд, починалася посадка. А увечері, коли вони сипалися з вагона, як горох з мішка, з-за штабеля шпал знову з'явилася дівчина в сірому пальтечку, мовчки підбігла до Павлуні Банникова й тицьнула йому до рук невеликий пакуночок.
— Сховай! — шепнула вона і, гордо піднявши голову, пішла прямо на Зепа. Єфрейтор відступив убік, даючи їй дорогу, розкрив було рота, щоб щось сказати дівчині, та тільки махнув рукою.
В себе в кімнаті Банников розгорнув пакунок. Там лежало два бутерброди з сиром і ковбасою і три тюбики дропсовських цукерок, схожих на пілюлі. Ні слова не кажучи, Павлуня загорнув у папір бутерброди й цукерки і поклав пакунок на поличку, прибиту в нього в узголів'ї.
— Ти що? — здивувався Антропов.
— Оддам їй назад. Я не жебрак, мені милостиня непотрібна.
— Ну, дурило! — вигукнув Антропов. — Таж не тобі вона самому, всім принесла!
— То вона, як Ісус Христос, хоче двома скибками сорок чоловік нагодувати? — насмішкувато подивився на нього Банников.
— А тобі хотілося, щоб одразу мішок дали? Зрозумій же ти, що німці тож одержують на день трохи більше хліба, ніж ми з тобою. Чув, он Андрій читав, як доктор Геббельс хвалився, що вони кожному німцеві дають двісті сорок грамів хліба на день? Тут, брат, не розженешся. Правда, Андрію?
— Я не знаю, — відповів Коваленко.
— От туди к бісам! — сплеснув долонями Антропов. — Комісар — і не знає! Ти нам скажи — можна цей хліб їсти чи ні?
— Мабуть, можна, — подумавши, сказав Андрій. — Вона, здається, гарна дівчина.
— Чуєш? — закричав Сашко. — Навіть наш комісар визнав, що дівчина гарна, а ти антімонію розводиш. Діли бутерброди на всю братву!
— Діли сам, — огризнувся Банников.
(Продовження на наступній сторінці)