«Самостійна дірка» Остап Вишня

Читати онлайн оповідання Остапа Вишні «Самостійна дірка»

A- A+ A A1 A2 A3

— Панове! — почав прем'єр. — Напечемо коржів, зомнемо маку та намішаємо з медом, та й посідаємо, та й їстимемо (оплески). Це основне завдання! А щодо державної промисловості й фінансів, то тут я вже не зумів пальців перелічити. Та й до біса ж їх на руках! Станеш їх лічити, то так один одного й попереджа. На якого гаспида так багацько пальців? Еге! А я знаю! Ось бач, Бандеро! Як би ти з одним пальцем та зложив собі дулю? Еге! Не можна, бо хоч як, то не можна! О! Та підемо до гестапо… (Бандера: — Правильно!), а там і надають: хто сукна на шапку, хто пояс, хто ренського, хто хустку (оплески). Та свого батька, Бандеру, поважатимемо, бо він же ж таки батько, "хоч і поганенький, мов ликами шитий, а все-таки батько" (оплески). Щодо освіти, то таке собі хай буде, ми світ увесь узнали:

Отсей світ,

Такий світ,

Який собі довгий!

Цілий день проходиш,

Кінця не знаходиш.

Коли б він,

Коли б він

Та був коротенький,

Щоб тут поле,

А тут ліс,

Недалеко б дідько ніс.

Щоб не довго до них швендять,

А швидш дочухрати,

А то швендяй, Швендяй, швендяй…

Я кінчив. (Бурхливі оплески всього українсько-німецького самостійного уряду). І заурядували.

Хоч і не довго, всього тільки три дні й урядували, проте такого уряду, такої урядової декларації, як світ стоїть, ще не було.

Державний самостійний уряд ухвалив резолюцію:

"Тара, бара, мара, деларжан! Туру, буру, муру, акерман! Бендер, кардаш,

Дюпень, мар'яж, Йок, пшик! Йок, пшик!"

Так і вийшло: пшик! Резолюція, значить, правильна!

Такого уряду й такого прем'єра, я ж кажу, ніде ще не було.

Одне слово, Стецько такий, яким і має бути прем'єр-міністр українсько-німецької самостійної і ні від кого не залежної держави!

ПРО ШИЗОФРЕНІЮ

Колись одна бариня наймала візника.

Було це, як ви самі вже догадуєтеся, дуже давно, бо барині в нас були, як ви знаєте, дуже давно.

Так от, наймала, значить, бариня візника, а візник, на баринину думку, запросив з неї дуже дорого.

Бариня й каже візникові:

— Що ж ти так дорого з мене хочеш?! Тут же близенько: всього два рази ступнути.

Подивився візник на бариню, покивав сумно головою та й каже:

— Не ступайте, бариня, так широко, бо і т. д., і т. п. Я вже деталі позабував, бо, кажу ж, було це давненько вже.

Пригадав я цього сумно-веселого візника і ту трагічну бариню ось із якого приводу.

Лежить передо мною невеличка, убога книжечка, яка називається: "Прапор українського націоналіста".

Цей "Прапор українського націоналіста", як тому й належить бути, брудний, засмальцьований і розміром такий, що за "древко" йому годиться обгорілий сірничок.

Основне гасло на ньому таке:

"Хай живе організація українських націоналістів і її провідник Степан Бандера!"

Та не в цьому річ, усяка бандера хоче жити й живе, доки живе Гіммлер та гестапо, і житиме ще трохи, — до найпершої шибениці.

Річ у зовсім іншому.

На першій сторінці цієї засмальцьованої книжечки надруковано: "Марш українських націоналістів". Кінчається той марш так:

"Для нас закон найвищий — це приказ: Соборна Українська держава Вільна й міцна від Тиси по Кавказ".

Он яка держава: від Тиси аж по Кавказ!

Отак самостійні й ні від кого не залежні гестапівці широко ступають: достоменнісінько так, як вищезгадана бариня.

Річка Тиса, як знаємо з географії, на Угорщині, Кавказ, як знаємо так само з географії, трохи на північ, на схід, потім на південь, потім праворуч, потім ліворуч, потім трохи вбік…

Як станеш на березі Тиси та подивишся в бік Кавказу, — ой, як довго треба вдивлятися, щоб навіть у мріях повстали величні Казбек та Ельбрус.

А тут подумайте: миршаве цуценя, на гестапівських помиях вигодуване, мріє про те, щоб одною лапою стояти на березі Тиси на Угорщині, а другою бруднити Кавказький хребет.

Єсть на світі ще одна непогана річка і значно ширша за Тису. Зветься вона Міссісіпі.

І єсть на світі ще гори. Звуться вони Гімалаями. Це трішки далі за Кобиляками.

Так от, коли вже гестапівські вилупки хочуть будувати велику соборну націоналістичну самостійну і ні від кого не залежну державну, так чого ж брати так вузько: тільки від Тиси і тільки по Кавказ?!

Брати, так уже брати! Від Міссісіпі і до Гімалаїв.

А то можна взяти ще верстви на півтори за Гімалаї.

Оце буде держава! Оце буде територія!

Це не те, що:

"Під вагоном територія, А в вагоні директорія"…

Доведеться тільки текст маршу переробити. І текст, і темп.

Щодо темпу українсько-німецькі націоналісти хай спитають у Гітлера: він і його банда набрали відповідного темпу, тікаючи від Кавказу на Тису й далі за Тису.

Щодо тексту, коли в бандерівців кебети не вистачить, я допоможу, — тільки не сьогодні, бо, їй-богу, до того противно не тільки про все це писати, а навіть думати.

P. S. Шизофренія — це хвороба. Психічна хвороба. Лікують шизофреніків по божевільнях. Це коли в людини у голові замість мозку жовто-блакитна ряска. Вилікувати неможливо.

КУРЯЧИЙ СМІХ

Усі, мабуть, знають, що жив та був колись на світі дуже хоробрий чолов'яга, якому треба було йти через ліс.

А воно якраз смеркалося.

А чолов'яга був дуже хоробрий та сміливий.

От він на один кулак почепив картуза, на другий капелюха, підняв руки вгору, іде лісом і тремтячим голосом репетує:

— Не боюсь! Я не сам! Нас аж троє! Троє нас! Їй-бо, троє! Не підходь! Не боюсь!

А назустріч йому старенька баба.

— Тю! Що воно за мара?! — тюкнула баба.

Як почув хоробрий чолов'яга бабине "тю", кинув капелюха, кинув картуза та як учеше ліщиною, аж залопотіло…

На Станіславщині, у державних самостійних дірках живуть два бандерівські "проводирі", Моцний та Довбуш.

Моцний живе в одній дірці, виходить, значить, на одній державній території, а Довбуш живе у другій дірці, виходить, значить, на другій державній території. Тільки ж, прошу я вас, не подумайте, що Довбуш, це той справжній Довбуш, народний герой, — ні, це бандерівське цуценя таке псевдо собі вибрало ("І ми, — мовляв, — Химо, люди"), а справжнє його прізвище не то Козак, не то Кізяк. Швидше, мабуть, Кізяк, ніж Козак.

Поки що, значить, живуть іще по дірках і Моцний, і Довбуш.

І в Моцного війська чоловіка аж з п'ятнадцятеро.

І в Довбуша війська чоловіка аж з чотирнадцятеро…

Одного погожого дня Довбушеве військо повитягало ноги від народного гніву.

Залишився "проводир" Довбуш сам-самісінький на всю самостійну дірку.

Прочув про це Моцний та й пише до свого товариша по знищенню українських немовлят Довбуша листа:

"Друже Довбуш! Я дуже стривожений великим лихом, що вас спіткало і сердечно співчуваю вам. Не відчаюйтесь, що не залишилося в живих нікого з ваших випробуваних помічників".

Але самого ж співчуття мало. Треба ж іще чимось і допомогти. От Моцний і допомагає Довбушеві порадою, як збільшити своє грізне військо.

"Вам, — пише Моцний, — треба пересуватися якомога частіше з села в село і в кожному селі або через село називати себе новою і новою сотнею, тим самим створивши розуміння у радянських селян, що вас багато".

Правильно!

А щоб "створити розуміння, що вас іще більше, ми з охотою подаємо кілька практичних порад, пам'ятаючи того хороброго дядька, що через ліс смерком ішов.

Чому, власне, тільки в кожному селі або через село називати себе новою й новою сотнею?

Частіше треба…

Треба якомога частіше пересуватись із улиці в улицю і на кожній улиці новою сотнею себе називати! Підрахуйте, скільки сотень буде! А то й краще: із хати в хату!

В одній хаті — одна сотня, у сусідній уже друга сотня…

У селі п'ятсот хат — п'ятсот сотень! Хіба мало?

А як іще піднести кулаки та на один кулак німецьку каску, а на другий — німецького кашкета, — уже вам півтори тисячі сотень!

Ціле військо колоссаль! Та найдіть бузини, та повирізуйте з бузини пукалки, — і артилерія!

Ми колись у дитинстві таку стрілянину підіймали, що баба всі віники на нас побила.

Кавалерії нема? Пустяк діло!

Коні ж у вас усі повиздихали. Побідуйте їх, повипростуйте шкури. Один "воїн" хай натягне на себе перед, другий "воїн" зад. Уже кінь! А третій "воїн" хай вроді сідає на цього коня зверху. Уже — кіннотник!

А "проводир" хай командує:

— Поескадронно! Риссю! Марш-марш!

Бузинові гармати:

— Пукпук!

Тут ще якби хтось заграв на того півника, що в хвіст свистять, така б вийшла парада, що й не говоріть!

З таким військом можна не тільки свою самостійну дірку оборонити, а й чужу повоювати, тобто збільшити державну територію.

Одного тільки страшно: щоб, бува, баба не зустріла та не тюкнула.

Треба, значить, уміло маневрувати, бо українська баба дуже поважна штука і бабине "тю", та ще як у неї кочерга в руках, страшна річ для бандерівського сміття.

А воно, те сміття, уже куштує бабиної кочерги і, поки нидітиме, доки й куштуватиме.

"САМОСТІЙНИЙ ДИСТРИКТ"

(Продовження на наступній сторінці)