«Самостійна дірка» Остап Вишня

Читати онлайн оповідання Остапа Вишні «Самостійна дірка»

A- A+ A A1 A2 A3

Комендант боївки СБ Петро Іванюк, за кличкою "Діброва", — так той робив дуже "дотепно", як і належить всякому комендантові СБ, а саме: він забивав мирних селян, а майно їхнє забирав собі, тобто самостійній і ні від кого не залежній державній дірці.

Та не тільки комендант Діброва так робив, робили так усі коменданти, — це, сказати б, найтиповіший спосіб надбання майна для тої самостійної держави — дірки.

А як же це майно розподіляється серед самостійно-дірчастого населення? Так само дуже просто.

Коли інші "коменданти" побачили, що в Діброви більше награбованого майна, вони його уходорили кілками, а майно забрали собі.

Це — так званий кілковий спосіб розподілу державного майна.

Коли при цьому розподілі майна Діброви більшу його частину загарбав комендант Корова, — то в коменданта Корови був у руках більший кілок, — тоді вночі давлять цуркою коменданта Корову і розподіляють майно між іще живими комендантами.

І при цурковому способі розподілу державного майна дуже тяжко зробити так, щоб нарівно його розподілити.

Бо у якого-небудь коменданта Задрипаного була більша в руках цурка, — через те йому майна потрапило на одні штани більше.

І цю помилку легко виправити.

Наступної ночі харчить передсмертним хрипом комендант Задрипаний на осиковому суку, а майно його ділиться між тими, хто для Задрипаного петлю майстрував…

Це — петельний спосіб розподілу.

От і маєте типову для самостійної державної дірки економіку — з добуванням-грабуванням і з різними способами розподілу: кілковим, цурковим, петельним…

Способів розподілу є ще чимало: ножовий, люшневий, сокирний і т. д., і т. ін.

А от для набуття майна іншого способу, як грабунок, в самостійній державі-дірці ще не придумали.

Отака державна самостійно-бандерівська економіка…

Та й та вже збанкрутувала.

Бо знайшлися на осоружних отих самостійників у чесних селян і кілки, і цурки, і сокири.

А в Радянської влади — інші способи дератизації[15]. Уже сильно посвіжішало повітря на західних землях Радянської України, бо не чути вже отруйного харчання бандерівських щурів.

"МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ"

(Безумовно, самостійне)

Сидів якось у своїй самостійній державній дірці, біля села Скваряги, Краснянського району, суверен Будівничий і зітхав гірко.

В голові після вчорашньої державної роботи сильно шуміло, в роті було так, ніби там цілу ніч провітрювалися всі онучі всього самостійного населення, і дуже кріпко, кисло й тризубисто ікалося.

Розривало суверена і з голови, і з шлунку, а не було ні сирівцю, ні кислиць, ні навіть бурякового квасу…

У кутку на гнилій соломі захльобисто хріп суверенів помічник, він же і підсуверен, Оверко Блисьп'ята.

Суверен копнув носком підсуверена.

Той замукав і кліпнув очима:

— Му!

— Оверку! Нема ні краплини?

— Видудлили!

— А фінанси наші як?

— Одна німецька марка та й та хлібом склеєна, бо подерлась.

— Аз державними податками як? Надходять?

— Вчора давив на картоплищі одну стару бабу! Все видавив, крім грошей!

— Криза, виходить?

— Криза.

— Слухай, Оверку, держава ми чи не держава?

— Держава.

— Позику треба оголосити.

— Яку позику?

— Внутрішню! Державну!

— А хто ж нам і що позичить?

— Позичить! Налякати тільки треба!

Глупої ночі підметами та городами продерлисятаки суверени до села.

Хатах, мабуть, не менше, як у трьох, пощастило їм оголосити внутрішню державну позику та будівництво самостійної і ні від кого не залежної державної дірки.

Націляючись з обріза й пошарпаного німецького автомата, "загітували" в одній хаті бабу Явдоху передплатити облігацій тої позики на 61 копійку, баба Горпина в другій хаті кинула карбованця, а дід Яків у третій хаті дав руб двадцять, побажавши самостійній державі такого державного устрою:

— Беріть! За печінку б вас узяло! Державний золотий фонд було знайдено. Взялися складати державний бюджет.

Основні видатки, само собою розуміється, на первак і на солоні огірки…

— Одягай, Оверку, спідницю та чухрай на базар, бо в штанях не проскочиш.

— Та там уже з тої спідниці самі оборки залишилися. Той раз баба Вівдя впізнала, вхопилась за спідницю з криком:

— Ось цей вурдалака з дірки! Держіть, — кричить, — людоньки добрі!

Насилу вирвався.

— А ти обережно. Ну, йди! Та не барись, бо треба державний бюджет виконувати. Так нудить, так уже нудить…

Підсуверен Оверко приніс-таки півлітра: довго торгувався, доки непомітно сунув у кишеню і в натовпі зник.

Надвечір у суверенів уже в голові не гуло і не так їх уже нудило.

Виконавши головні статті державного самостійного бюджету, суверени навіть заспівали самостійного гімна:

Ой гакнемо з гаківниць Та блиснемо п'ятами!

А на ранок знову думали, в якій хаті і в якої баби ще оголосити внутрішню державну позику на відбудову самостійної й ні від кого не залежної державної дірки.

"ВИЗВОЛИТЕЛІ З САМОСТІЙНО! ДІРКИ"

I

Гетьман Павло Скоропадський. Ясновельможний, безперечно. Сів на гетьманський "престол" у Київському цирку 1918 року. "Престол", що він дуже хитався, із усіх боків підтримували німецькі багнети німецького кайзера Вільгельма II.

Прогетьманував щось місяців, мабуть, із шість, а то й менше, і, вірний своєму прізвищеві,— скоро впав під ударами робітників, селян та Червоної Армії.

Умів красти золото, на яке й жив потім у Німеччині, видаючи гетьманські універсали до курей, свиней і німецьких бюргерів, що возили йому пиво.

Будував, одне слово, гетьманську Україну…

Про нього співали такої пісні:

Скоропадська Україна — Від Києва до Берліна.

II

Петлюра. Це той "лицар", про якого співали:

Під вагоном територія, А у вагоні директорія…

А потім — і дуже швидко — не стало ні території, ні директорії.

Десь у Парижі на якомусь заштатному кладовищі запетлюрилася директорія разом з двохметровою територією.

III

А потім забандерилося в німецькій касці, викинутій із гестапо…

Об'єдналася фашистівська свастика з жовто-блакитним тризубом…

На німецьких смітниках, та по темних лісах, та по хащах "визволялися" найщиріші самостійники…

IV

Та й пішли вони до хазяїна свого з доповіддю про визвольну свою на Україні роботу.

А з хазяїна лишилися кістки тільки та картуз… Хазяїн "визволився"…

І лишилася одна самостійна й ні від кого не залежна державна дірка…

І крякає над діркою чорний ворон:

— Не тратьте, куме, сили, сидіть уже на дні.

* * *

Визволилася Україна, соборна, Радянська Україна від усіх своїх "визволителів"…

МИНУЛЕ І СУЧАСНЕ

Знаменитий (ох, і знаменитий же!) провід знаменитих українсько-німецьких націоналістів і їхні знамениті (ох, і знамениті ж!) ідеологи системи Донцових, Маланюків та інших донцово-маланюковатих і губами, і зубами, і перами галасували:

— Назад! До 17 століття! Отам наші лицарські, отам наші національні, отам наші сякі-такі он які традиції! Що теперішнє?! Що сучасне?! Он тоді були лицарі, а ми нащадки їхні!

Чиї вони нащадки, ми вже знаємо! І ви всі добре знаєте… Пра-прапращур їхній, — пан Іуда Іскарійотенко. Це їхній, сказать би, родоначальник. З нього все й пішло.

Тридцять срібляників — це їхня і ідеологія, і філософія. Це — всім відомо. Ми не про це зараз.

Хотілося поговорити про минуле й про сучасне.

Ніхто, ясно, минулого не закреслює, і ніхто минулого не перекреслює.

Минуле — минуло. Було й одійшло.

Було минуле — славне: про нього згадуємо з гордістю.

Було минуле — погане: за нього червоніємо.

А от наряджати сучасне в шати чи 15, чи 17 століття, — давайте з вами подумаємо, що з того вийде…

Візьмемо, приміром, трактор…

Може, й знайдеться де-небудь несповна розуму людина, що галасуватиме:

— Не хочу трактора! Хочу — соху!

Таку людину, — кожний це скаже, — лікувати треба.

Ми за трактор! Та й ви всі за трактор.

Так от і уявіть собі тракториста у широчезних, як море, синіх штанях, у високій баранячій, із шликом, шапці й з люлькою-зіньківкою в зубах.

Підходить такий тракторист до трактора й співає:

Та орав мужик край дороги,

Та воли в нього круторогі,

Гей, цоб, цабе — цабе,

Трррр!!!

Правда, здорово підходить? Та це ще ж і не все! 3 першого ж кроку буде аварія…

Як тільки візьметься такий тракторист заводити трактора, — нате вам:

— Мотор — гррр! Завідник (чи як там його?) чіпляється за широчезні, як море, штани й вириває матню. Трактор стоїть, роботи нема.

От вам і нарядіть сучасне в минулу "традицію"!

Навіть для самостійної державної дірки широкі штани не підходять; зачіпатимуться ж, як у ту дірку тікати чи з неї, озираючись, вилазити.

Та багацько можна було б навести прикладів щодо цього.

(Продовження на наступній сторінці)