— Божий служитель. Оці "божі служителі" вже не одну людину з світу звели. Хрестом і молитвою вони благословляють ката, коли той надіває петлю на шию революціонерові. З молитвами та благословенням відправляють вони партії політичних в'язнів до Сибіру, в далекі заслання. Попівські руки криваві, а сумління чорне. Так отож про Гапона. Діяв він, кажу, заодно з царською охранкою. А зібралося в той день робочого люду понад сто сорок тисяч.
— Сто сорок тисяч!—вигукнув Микола Снігур.— Отакенна сила народу! Цікаво мені, що ж писали робітники у своєму посланні?
— Що писали? Заждіть трохи.— І Максим вийшов до хатинки, а через хвилину повернувся, тримаючи в руках невеличку книжечку. Він не одразу почав її читати. Спершу закрив на гачок двері, завісив вікно фіранкою, а тоді вже сів біля стола.
— Так ось слухайте, що писали робітники цареві,— і Максим, розгорнувши відповідну сторінку, почав читати:
"Мы, рабочие, жители Петербурга, пришли к Тебе. Мы — несчастные, поруганные рабы, мы задавлены деспотизмом и произволом. Когда переполнилась чаша терпения, мы прекратили работу и просили наших хозяев дать нам лишь только то, без чего жизнь является мучением. Но все это было отвергнуто, все показалось фабрикантам незаконным. Мы здесь, многие тысячи, как и весь русский народ, не имеем никаких человеческих прав. Благодаря Твоим чиновникам мы стали рабами..."
Стежкою повз лісникову хату помчали молоді черниці, поспішаючи до річки купатися, і Максим, глянувши на них, сказав:
— Не будемо всього читати. Прочитаєте потім самі. Хіба що послухайте тільки, якими словами закінчувалась петиція:
"Государь! Не откажи в помощи Твоєму народу! Разрушь стену между Тобой и Твоим народом! Повели и поклянись, чтобы исполнились наши просьбы, и Ты сделаешь Россию счастливой; если нет, тогда мы готовы умереть тут же. У нас только два пути: свобода и счастье или могила".
— І як же цар... зглянувся, допоміг?..
— Цар?.. Чи зглянувся цар? — перепитав Максим, обвівши очима кожного.— Цар дав наказ своїм військам стріляти в беззбройних робітників.
— Стріляти?! — вигукнув здивований Микола Снігур.— Та як же можна... Адже там діти, жінки, старики...
— А цареві що до того? У крові потопив він прохання народу... В той день було вбито понад тисячу робітників і понад дві тисячі поранено. Он як зустрів цар-батюшка трудовий народ. А хіба тільки тоді, в ту криваву неділю? Хіба ми забули, що трапилося в дванадцятому році на Ленських золотих при-їсках?
— Ти, Максиме, розкажи.
— Що ж розказувати? Умови роботи на золотих приїсках важкі. Плата мала, годували шахтарів гнилими продуктами. Знущалася з них адміністрація, допікала штрафами. Шахтарі застрайкували, пішли на переговори з адміністрацією, а їх, беззбройних, зустріли свинцем... По всій країні потім прокотилася хвиля страйків і демонстрацій... Ми пам'ятаємо і п'ятий, і дванадцятий рік... А ти, друже, радиш пана поміщика вмовляти. Не вмовляти його треба, а вимагати, примушувати, бо це одно кодло: що цар, що поміщики. Не треба йти... Пан мусить погодитись на нашу вимогу, тільки ми повинні твердо стояти на своєму — за п'ятий сніп!
— Я пам'ятаю,— озвався Іван Бережний,— пам'ятаю добре п'ятий рік у слободі. Пан тоді втік до міста, а з його маєтку селяни забрали хліб, худобу, ну, не підпалили... А в інших селах то й червоного півня пускали. Як ніч настане, глянеш у небо: там горить і там горить.
— Мабуть, забули пани поміщики ті дні, бо знову від них бідним людям життя нема,— сказав Павло Решетняк, позираючи на Максима...— Я теж пам'ятаю добре, як у п'ятому році до села вступили козаки й поліція. Багатьох людей тоді мордували, багатьох до в'язниці забрали. А мого батька урядник Брага сам бив... Нещадно бив, а тоді кинув його під йоги стражникам. "Топчіть!.." І вони чоботищами... в груди, в живіт, в обличчя... Два тижні всього й пожив... Хіба я їм це прощу? Ніколи в світі не прощу! — вимовив парубок, суворо звівши брови.— Може, колись і я діждусь... такого ж п'ятого року...
— Діждемось!—сказав упевнено Максим.— До того йдеться. Страйки по країні ростуть. Підіймається нова хвиля гніву народного. Знову палають поміщицькі маєтки й хутори...
— Та як же їм не палати, коли глитаї на хуторах, немов поміщики, кривдять бідну людину; кривдять так, що вона просвітку не бачить. Та взяти хоча б того ж Трохима Паливоду... Чим не поміщик? Уп'явся, наче кліщ, усе підминає під себе. У скількох людей землю скупив за безцінь... А сам теж колись у поміщика робив...
— Хто? Паливода?
— Паливода. А з чого почалося? — продовжував Іван Бережний.— Дістав він якось на ярмарку лоша, виростив, викохав з нього доброго коня, подався до Харкова візникувати. Три роки не чути його було. А потім прибуває Трохим з міста, купує в пана кілька десятин землі, ставить хату, заводить господарство. А де грошей стільки взяв? Може, десь п'яного панка пограбував... Може, й придушив... Хто знає... Хто докаже... Ну, в народі така думка, що нечистими ділами придбав Трохим Паливода собі капітал. Якийсь гріх на душі своїй носить. Подумати тільки, за кілька років так розбагатіти. Живе зараз на хуторі, як поміщик. І земля в нього, і худоби повен двір, і строкові наймити в нього роблять, та ще й на стороні в час жнив людей наймає. І все йому мало. Де тільки зможе, землю собі прирізує. Та що там говорити, коли він рідної дочки не пожалів, хотів за старого пана заміж видати, щоб і панську землю собі хапонути... Ну, правда, зірвалася справа. Втекла Ольга з-під вінця до тітки у монастир.
— Всякі є на світі живоглоти,— озвався Павло Решетняк,— але такого, як Трохим Паливода, я ще не бачив. Ні серця в людини, ні душі. Я знаю, як терплять від нього наймити, як плачуть наймички... Дуже кривдить народ.
— Нічого, кожну його кривду люди запам'ятають. Ще ми, хлопці, доживемо до тих днів, коли підійметься робочий клас, та вже не беззбройний, а із зброєю в руках поведе за собою сільську бідноту, та разом як ударять, то, певне, рушиться тоді і царський трон, і всі пани й підпанки, і отакі куркулі, як Трохим, не знатимуть, куди втікати. До того йдеться, хлопці. Робітники в містах, а ми тут, у селах, їм допоможемо, бо одне в нас діло й одна мета. Будемо боротись за народ, за його права, за волю! А панові ні на які поступки не підемо! Жати тільки за п'ятий сніп!
На тому й порішили. А коли хлопці вирушали додому, Максим, випроводжаючи їх, сказав:
— А що в сусідніх селах людей вербуватиме,— цього не бійтеся. Я сам уже побував раніше за панського економа, з вірними людьми домовився. Тільки одностайно давайте діяти, дружно, і ми пана примусимо згодитись на наші умови. Примусимо!..
...Наступнрго дня на вулиці знову з'явився економ. Зійшлися в'язальниці, зібрались косарі. Цієї ночі добре попрацював Іван Бережнрй з товаришами. Та якось вирвалася з гурту одна вдова, що з нею ще не встигли вчора хлопці порозмовляти.
— За восьмий сніп підемо жати,— заявила вона, потім глянула навколо, ніхто більше не зголошується, вдова стала на своє місце, промовивши: — Як народ, так і я...
— По четверті горілки поставить пан косарям,— вигукував економ,— а кожній в'язальниці квітчасту хустку обіцяє!
Заворушились молодиці, завагались деякі косарі, і тоді з натовпу озвався Іван Бережний:
— Передай панові, якщо хоче він хліб зібрати — хай згоджується на п'ятий сніп, бо коли ще день жито простоїть на полі, то вже нічого буде жати. А горілкою нас не заманите. Захочеться чарку випити, то самі собі купимо.
Економ, витираючи рясний піт з чола, переконував, обіцяв подарунки, але все було даремно. Над головою немилосердно пекло сонце. І справді, при такій спеці проґавиш день-другий — пропав урожай.
—— Це ж грабіжництво серед білого дня. Це розбій!— кричав, лютуючи, економ.
На вулиці з'явилися соцькі та стражники на чолі з урядником Брагою.
Затихли люди. Всі стежили за урядником. Він уже десь випив, бо обличчя його було червоне і в сідлі він тримався нетвердо.
— Бунтувати? — закричав Брага, зупинившись перед народом.— В холодну!.. Всіх, хто не хоче жати панський хліб,— у холодну! Беріть отого парубка! — вказав він на Івана Бережного.
Двоє стражників пішли виконувати наказ, але нерушимою стіною стали перед ними люди.
— Не займайте цього парубка,— попередив сивенький дідок, та один з них, розсунувши натовп, смикнув Івана за
РУКУ-
— Ходім!
І перед тим стражником, наче з землі, виросла Наталка.
— Куди це ви його хочете брати? До холодної?.. Знову до холодної?.. Та я вам за нього очі повидряпую... Я вам, катюгам, знаєте, що зроблю? — Наталка була така рішуча в той момент, що стражник лякливо відсторонився від неї. А дівчина не переставала: — Це вам не панщина. Захочемо — будемо робити, не захочемо — жодна дівчина й молодиця не вийде на поле. Хай там хоч погниє вам панський хліб! А ви, уряднику... очі свої залили горілкою і дивитесь на світ божий, як індик. Посоромилися б людей.
Урядник, не сподіваючись такого наступу, закліпав очима, підкрутив вуса, бо він удівець, а Наталка все-таки дівчина мов ягода.
— Забирайтеся під три чорти звідси! — почувся з натовпу чоловічий голос.
— Прийшли людей тривожити. Не заважайте нам.
— Ми домовляємося з економом.
(Продовження на наступній сторінці)