— Звик пан, щоб жнивували в нього за чотирнадцятий сніп... А тепер, бач, урвалося.
— І панові, й куркулям урвалося.
— Жінки! Та що ж це таке? Та доки ж ми таку наругу терпіти будемо, щоб нас стражники на панське поле виганяли!
Обурення зростало з кожною секундою. І хто знає, що було б далі, коли б не хитрий та обачливий економ.
— Тихо, жінки! Тихо, дівчата! — Він підійшов до Калістра-та Браги, щось шепнув йому.
— Ага!..— протягнув той багатозначно і, повернувшись до стражників, подав їм знак рукою. Ті всі до одного подалися геть.
— То оце так пан робить? То оце він нас хоче примусити на полі працювати? Коли вже на те пішло — хай пропадає панський хліб, а я не йду жати! — сказала Наталка, і її підтримали інші дівчата й молодиці, розходячись по хатах. Про таку поведінку між ними була домовленість, і Наталка не помилилась, бо розрахунок її був правильний.
— Та куди ж ви йдете? — кричав, не зрозумівши цих хитрощів, економ.— От же народ... Чули ж, кожній в'язальниці квітчаста хустка буде.
— Що нам хустка? Ви п'ятий сніп давайте, щоб було що їсти нашим дітям,— сперечалися з ним молодиці,— тоді ми підемо робити.
Іншого виходу не було. Довелось на цьому погодитись панському економу, бо з сусідніх сіл люди чомусь не прийшли.
Слобідські косарі та в'язальниці того ж дня вийшли на панське поле.
8
Ситі коні, запряжені в бричку, зупинилися проти Коваленкового двору.
Сам Трохим Паливода, не погордувавши бідними родичами, заїхав до них у гості.
"Чому ж ніхто не виходить?—думав він, позираючи на вікна столярової хати.— Чи не бачать, чи, може, нікого немає вдома?"
Трохим Паливода, не поспішаючи, злазить з брички. На ньому піджак, куплений ще в Харкові на товкучці по підходящій ціні, аж лиснів від давнини, як лиснів і картуз з лакованим козирком, куплений тоді ж. Зате нова зелена жилетка була прикрашена позолоченим ланцюжком, один кінець якого тримався на колечку, продітому через петельку, а другий губився в кишеньці, де помітно видимався невідомої фірми годинник, яким любив Трохим Паливода часом похизуватися перед простими людьми, говорячи при цьому: "Глянемо, скільки воно тут настукало.— І, вийнявши "механізму", розміром з добру цибулину, довго дивився на циферблат.— Ага, уже так, що й на полудень скоро повертатиме". І ледве впихав потім той годинник знову до кишеньки.
Сірі штани, доповнюючи строкатість його одягу, були заправлені в юхтові чоботи, припалі пилом.
Ще раз позирнувши на вікна, Трохим Паливода зайшов у двір, сам розчинив ворота, і аж тоді почувся хазяйчин голос:
— Я собі пораюся біля печі, а того й не бачу, що в дворі у нас гість. Здрастуйте, Трохиме Пантелеймоновичу.
— Здрастуй, Галько.
— А чому ж не взяв Тетяни? Давно я з сестрою не бачилась, скучила за нею.
— Я ж не ярмаркувати приїхав, а по ділу, то чого ж їй за мною хвостом теліпатись? Це коли б у неї роботи не було вдома по хазяйству... А то ж, слава богу, є тепер біля чого ходити.— Позирнувши в бік хатини, спитав: — Василь твій працює?
— А що ж йому робити? Працює.
З хатини вийшов і сам майстер у столярському фартусі, припорошеному тирсою.
— Бачу, стружеш? — замість привітання спитав гість.
— Стружу. Така моя робота.
— І досі сам?
— А то як же? Сам.
— Чому ж не візьмеш собі столярів? Хай би на тебе робили, а ти б тільки ними командував. Я ото, коли в городі жив, так бачив майстерні по столярському ділу. Там хазяйські прикажчики за всім наглядають, а сам хазяїн живе собі паном. Он як! — І Трохим лукаво примружив очі.— Для всякого діла, Василю, потрібна кмітливість. Без неї не проживеш, як хочеться.
Столяр на це відповів:
— Та воно правда... У кого яка совість.
Трохим зрозумів, у чий город кинув столяр камінець, але не образився.
— Совість — то діло пусте. Ніякої з неї користі.
Не кваплячись, розпріг коней і разом з господарями рушив до хати. Переступивши через поріг, він озирнув заквітчані стіни, спитав у Мар'яни:
— Це ж ти, мабуть, сватів чекаєш?
Мар'яна зашарілася, одвела очі від багатого дядька, нічого йому не відповівши.
— Що ж, це справа житейська... В добрий час.— і похмурнів одразу, згадавши, мабуть, про доччине весілля.
Галина Іванівна поставила на стіл закуску. Знайшлося трохи й горілки.
Випили по чарці, по другій... Обличчя в Трохима почервоніло.
— Що, Галько, чи немає в тебе сала? Яєчні б нам насмажила.
— З дорогою б душею, Трохиме Пантелеймоновичу, насмажила... та нема. Останнім шматочком заправила борщ, а більше нема.
— Ну, то зажди, я зараз...— І він вийшов на подвір'я до своєї брички, витягнув з-під сидіння шмат сала, загорнутий у капустяний листок; звідти ж дістав і поклав у картуз яйця, а до кишені засунув пляшку припасеної горілки.
— Ну, ось тобі, Галько, сало, ось яєць аж десяток, смаж яєчню. А ми ще по чарці вип'ємо з Василем та щиро з ним поговоримо.
І коли на столі з'явилася гаряча закуска, Трохим Паливода налив по чарці вже з своєї пляшки.
— Оце я тобі, Василю, скажу, що народ почав казитися.
— Як то? — не зрозумів його столяр.
— Вип'ємо! — Не відповідаючи на запитання й не цокаючись з господарями, гість осушив чарку до дна, і очі в нього засвітилися злими вогниками.— Кажу, знову почав казитися народ. Хтось смуту сіє... Завжди я на жнива людей наймав за десятий сніп, а тепер їм п'ятий сніп давай. Це ж грабіжництво. Останню сорочку з хазяїв знімуть.
"Ну? З тебе не знімуть,— подумав, слухаючи його, столяр.— Ти сам останню сорочку з бідної людини здереш. Скільки часу минуло, а бач, і досі боргу мені не повернув".
А вголос спитав:
— Що ж воно таке, Трохиме?
— Хтось народ баламутить. Кажуть, якийсь Максим по хуторах вештається, по хуторах і по селах... Його це робота.
— Не чув про такого. Правда, є в нашій слободі Максим Діброва... Тільки це хлопець тихий, смирний...
— Ні, ти скажи, чого йому потрібно, отому Максимові? Живеш на світі — живи, ну іншим же не заважай. У всякого своя стежка. Хоче, щоб усі люди були однакові, щоб ні бідних, ні багатих... Дурень! Та хіба ж таке може бути? Завжди вони були, бідні... Були й будуть. А ти зумій з бідного та багатим стати, як інші деякі... з розумом... Розбагатій, коли зможеш, тоді я тебе поважатиму. Хіба не так я кажу, Василю? Вип'ємо!
Цокнувшись, випили, а тоді столяр промовив:
— Воно, звичайно, у кожного своя стежка. Та є, Трохиме, такі стежки, що людям ноги колють, як будяки.
Гість метнув на столяра очима.
— А це ж ти до чого?
— Так собі... Свої думки маю.
— Еге, колють. А ти обминай ту стежку, не ходи по ній босий, ходи в чоботях.
— Де ж тих чобіт набратися?
— Я ж і кажу,— продовжував гість, нехтуючи неприємними натяками.— Я отож і кажу: завжди були й будуть багаті та бідні. І ніколи вони рівними не стануть.
— Ну, а що ти робитимеш, Трохиме, коли бідні люди не захочуть жити в бідноті та злиднях, кращої долі для себе шукатимуть, як у п'ятому році?
— Такому не бувати! — сказав Трохим Паливода, і його важкий кулак упав на стіл.— Не бувати! Ми не дозволимо! Я тобі, Василю, скажу, а ти послухай. Коли я візникував у Харкові, бачив їх, робітників. Усі вони забастовщики... Робити не хочуть. "Геть царя! Геть самодержавство!" З прапорами ходять... Сам те бачив. З ким вони воюють? Проти кого йдуть? Проти царя? Проти міністрів? Та їх повалити — це все одно, що кам'яну гору голими руками зрушити або ложкою море вихлюпати. Бастували у п'ятому році, а що з того вийшло? Послав цар військо, жандармів та козаків, і вони одразу навели порядок. Тільки життям поплатився не один забастовщик. І в селах чимало люду знищено. І правильно! Живи, не встрявай, не лізь, куди не слід. А то добастувалися... А цар з міністрами як були, так і є. І ніяка сила в світі їх не зіпхне! Триста років стоїть царський дім Романових і ще стоятиме триста, а мо й більше.
— Ой ні, Трохиме, мабуть, не встоїть. Поглянь, як з кожним роком убожіє люд, стає злим та чутливим на несправедливість, на кривду. Бунтуватиме народ у містах — і в селах бунтуватиме.
— Ми... в селах приборкаємо. А не послухаються нас — стражників покличемо, козаків... Хай іще проллється кров...
— Про таке говорите, Трохиме Пантелеймоновичу, що й слухати вас страшно,— озвалася від печі господиня, хрестячись до ікон.
— А ти, Галько, не слухай. Це у нас чоловіча розмова... Так отож я й кажу... Отой пан Ольховський, що мою Ольгу сватав... Він мені розказував про царського міністра Сто-липіна.
— Це про того народного душителя, що всю країну шибеницями вкрив?
— Як ти говориш, Василю?.. Як повертається в тебе язик отаке слово вимовляти? "Душитель"...
— А що? Хіба не правду кажу? Скільки людей він загубив... Скільки дітей лишив сиротами...
— Яких людей? Бунтарів... Забастовщиків... Хіба то люди?..
(Продовження на наступній сторінці)