Сльозами вмивалася Ольга, а сумні пісні, що їх співали дівчата, вбираючи до вінця молоду, краяли їй серце.
Дивилася мати на дочку, дивилася, плакала теж, але безсила була й вона вплинути на чоловіка, охопленого непереможною жадобою до землі й багатства.
У світлиці стояло ліжко з красивою різьбою, яке майстрував Ольжин дядько Василь Коваленко. І стояла шафа з дуба й берези,— теж його роботи. Правда, ще не всі гроші виплати з Трохим Паливода майстрові, та дарма, родич може й зачекати.
Сам хазяїн стежив за всім і сам порядкував усюди. Яких кабанів колоти і яких гостей запрошувати на весілля, які страви тим гостям готувати, бо що не кажи, а він, Трохим Паливода, хоч і мужик з діда-прадіда, та ось тепер з панським родом має поріднитися. Може, й сам колись стане паном.
Завітавши до світлиці, він невдоволено нахмурив брови.
— Ти що це, Ольго, слізьми вмиваєшся? Батога закортіло, хочеш, щоб я тебе ума-розуму навчив перед вінцем? Піди вмийся і щоб веселою до церкви їхала. А то люди можуть подумати, що я тебе силоміць випихаю заміж.
— А то хіба не силоміць? — І очі в Ольги блиснули гіркою образою на батька.
— Ти смієш перечити батькові? — І кущисті брови суворо нахмурились.— Робитимеш усе, що я тобі звелю. А ви, дівчата, не розжалюйте її! — гримнув на подружок та й вийшов порядкувати іншими ділами.
Щось дивне сталося з Ольгою після тієї розмови з батьком. Жодна сльозина не скотилася більше з її очей. Що задумала вона в ту хвилину — того піхто не знав.
Так і до вінця поїхала Ольга. Та коли ввійшла вона в церкву, де вже товпилось чимало слобідського люду, коли засвітилися вогні свічок, а поруч неї, молодої й красивої, став пан з одвислими від старості щоками, з сизими губами, з тремтячою облисілою головою, Ольга почула, як поміж людьми прокотився шепіт невдоволення й жалю.
— Дочку свою топить живцем. Ви подивіться, вона ж, як квітка, гарна, а йому вже пора у могилу лягати...
Почувши ці слова, Ольга зблідла ще дужче. Падав із свічки на підлогу ярий віск. Правив вінчальну службу сивий піп, і коли мав уже одягти на руку Ользі обручку, вона, нестямно скрикнувши, впустила свічку, зірвалася з місця й побігла...
Скам'янів батько, здивувався піп, розгубився наречений.
А Ольга, вискочивши з церкви, метнулася до коней, запряжених у нову бричку. Спритно скочивши па козли, схопила в одну руку віжки, у другу — батіг. Помчали коні, мов навіже-ні, гримлячи бубонцями. Розліталися з дороги кури. Зупинялися здивовані слободяни, пізнавши Ольгу, а вона, нікого не помічаючи, дика, майже божевільна, охоплена страхом, що II можуть наздогнати й повернути до церкви, нещадно стьобала коней батогом, і вони, очманілі, летіли швидше вітру, швидше бурі.
Тільки тоді трохи отямилась Ольга, коли гарячі коні примчали до монастирської брами. Вона кинула віжки, а сама, бліда, схвильована, побігла провулочком, дивуючи і виглядом, і вбранням своїм зустрічних черниць, які, зупинившись, дивилися їй услід, розпитуючи одна в одної, що б то значило, і хто вона, ота дівчина у вбранні нареченої? І чому з'явилася тут, у жіночому монастирі?
А нестямна Ольга бігла далі. Ось уже знайомий корпус, знайомі двері. Не стукаючи, розчинила їх навстіж, увірвалася до тітки Нектарії. Нестримне ридання порушило тишу і спокій келії.
Сюди ж трохи згодом влетів оскаженілий від люті батько. Ні слова не говорячи, гнівний, невблаганний, розчепіривши пальці, метнувся було до Ольги, щоб схопити її за коси, та на захист племінниці стала черниця Нектарія.
— Спинись! У тебе вселився диявол... Він скаламутив твій розум, і бог карає тебе... Слухай, що казатиму. З Ольгою ми вже домовились. Вона лишиться в монастирі. Вона віддає себе на служіння богові й святій обителі. Як повчає праведник Фео-дор у своєму писанні: "Со всею убо силою понудим себе на делание заповедей господних, да узами неразрешимыми похотей лукавых и сластей душегубительных..."
Виряченими, нетямущими очима Трохим Паливода дивився у воскове обличчя черниці, спантеличений її словами. Потім, опам'ятавшись, запитав:
— Що ти сказала мені? Не зрозумів... Ольга моя... в монастир?.. Сама пішла сюди в кубло черниче і племінницю за собою тягнеш? Так ти ж була бідна вдова, вона ж хазяйська дочка, а ти її на служіння богові... Такому не бувати!..— І він, гнівно блиснувши очима, закричав: — Прокляну!.. Навіки прокляну!..
— Вгамуйся, Трохиме! Думай про царство небесне, про Всевишнього... В ньому повеління господнє. Не забувай, що всі ми на грішній землі тільки в гостях і мусимо, "побеждая страсти, утверждатися в вере и терпении, яко же праведный старец..."
— Прокляну!.. Чуєш? — гримнув Трохим Паливода на до чку, не слухаючи більше черниці.— Знеславити батька, зганьбити його честь... Як ти посміла втекти з-під вінця? Ходім!.. Ходім зараз же, а то я силоміць тебе примушу... За коси притягну до церкви...
— Що ти верзеш, Трохиме? Як повертається у тебе язик отаке говорити?
— Не заважай мені, Параско,— назвав він її мирським ім'ям.— Твоє діло божеське, а моє земне. Не в царстві божому — на землі дай мені пожити.
— Грішні твої слова... Грішна твоя душа.
— Ну, кажи: підеш? Чи тебе за коси доведеться...
Ольга раптом випросталась перед батьком, бліда, рішуча, оскаженіла... Такою ще ніколи вій її не бачив.
— Слухайте, тату, що я вам скажу.— Голос її тремтів, але в тому голосі відчувалася непохитна твердість.— Проклинайте, бийте, за коси... Та знайте — за старого пана не піду заміж... Я краще вб'ю себе або в річку кинуся... Чуєте?
Глянувши в її палаючі гнівом очі, він зрозумів, що коли Ольга зважилася втекти з-під вінця, то зважиться й на самогубство. Кілька секунд Трохим Паливода дивився па дочку майже безумним поглядом, потім несподівано заревів, мов зранений звір, і Ольга не могла добрати, чи то був крик скаженої, невдо-воленої люті, чи надсадне батькове ридання.
Він вибіг з келії. Вона ж з того дня лишилася в монастирі.
І зараз, пригадуючи своє нещасливе вінчання, Ольга з тугою в голосі вимовляє:
— Коли б не пан старий, а він, Максим... Та не мені — Мар'яні те щастя судилося.
Очі, пройняті тугою, не відриваються від образів.
— Я ж просила тебе, господи... Я ж молилася... Ночі безсонні... мрії... сподівання...
Ольга рвучко підводиться на ноги, ходить по келії мов неприкаяна, ламає руки, потім падає на ліжко і в лютій злобі глухо ридає...
Ніхто не бачить тих сліз. Ніхто не чує її ридання. В уяві Ольги постає Мар'яна у вінчальному платті й білій фаті. Щастям і любов'ю іскряться її очі, а поруч неї стоїть Максим, ніжно обіймає, цілує свою наречену...
Ольга, як безумна, схоплюється з ліжка, падає на коліна перед іконою, і губи її вимовляють нестямні слова:
— Не віддам!.. Не віддам їй Максима... Чуєш, господи? Я руку свою підійму на неї! Я отрутним зіллям її напою...
Ольга сама жахається цих страшних слів.
— Що я говорю? Що говорю?.. Тьмариться мій розум... А може, я божеволію?
Та це не божевілля, це скажена заздрість і ревнощі так ятрять серце черниці, і вона не знаходить собі спокою.
— Що мені робити? Що?.. Навчи, напоум мене, господи!
Блискавкою з'являється несподівана думка, і Ольга виходить з келії. Підсвідома сила тягне її до лісу, і вона йде й блукає там у марній надії зустрітися з ним. Але для чого та зустріч тепер, коли він засилає сватів до Мар'яни, коли він любить не її, Ольгу, а Мар'яну? Навіщо ж зустрічатись? Навіщо ятрити ще дужче серце неминучими стражданнями й болем?
І все ж непереборна сила примушує Ольгу шукати цієї зустрічі.
Зовсім несподівано з кущів ліщини на лісову дорогу вийшов Максим.
Ольга, скрикнувши, поточилась до придорожнього клена й закам'яніла там, вкрай розгубившись.
— Чого це ви так злякалися? — спитав він її, не впізнаючи одразу врятованої ним черниці.
— Не знаю... Я не знаю...
— Десь я вас бачив,— сказав Максим, придивляючись до черниці.
Немов блискавиці пронизали серце Ользі, і вона, як зачарована, стояла перед ним, не в силі відірвати від нього своїх очей.
— Ви... мій рятівник,— тихо промовила Ольга. Пригадалася річка, і місячна ніч і черниця, що в ній була
схожість з Мар'яною. Дивна схожість!..
—— Я ще нічим не віддячила вам за моє врятування.
— Отаке! — засміявся Максим.— Хіба ж за це віддячують? На моєму місці всякий би так зробив. Я прийшов купатися, дивлюсь — людина потопає... То як же я міг не допомогти? Плавати я вмію... Нема за що дякувати.— І, глянувши їй в очі, спитав: — Скажіть, у вас є сестра?
— Є... Мар'яна... Двоюрідна сестра.
— То це ви, може, будете Ольга? — і Максим, простягнувши їй руку, відчув, як здригнулася в його долоні гаряча Ольжи-на рука.— Мені розповідала про вас Мар'яна. Давно хотів зустрітись... А от бач, як воно трапилось... То будьмо знайомі... Максим.
— Скажіть, це правда, що ви сватаєте її, Мар'яну? — несподівано запитала черниця.
— А хіба вона вам говорила про це?
(Продовження на наступній сторінці)