— Я була сьогодні у її батьків...— і замовкла. Потім, гарячково схопивши його руку, зашепотіла: — Я мріяла про день зустрічі з вами... Я... Я прошу вас, зачекайте... Не сватайте... Я розумію, вам дивно це слухати, але я вирішила... Я скажу все... відкрию вам правду,— говорила Ольга, задихаючись від хвилювання.— Коли ви врятували мене, відтоді я ночами не сплю... В думках моїх, у моєму серці... Ой, що я говорю? Не треба... Не час...
— Ви чимсь стривожені...
— Я, мов той Каїн, блукаю по лісу, шукаю зустрічі... з вами... Я думаю про вас... Я... я...
Нестямна в своєму поривному признанні, Ольга кинулась Максимові на шию, припала до нього жадібним поцілунком...
— Я божеволію... Я сама не знаю, що робиться зі мною... Максиме, я люблю вас... Не смійтеся з мене... Пожалійте... Я покину "пустинь", скину з себе черничий одяг... Поїдемо на хутір до мого батька. В ноги йому вклонюся, благатиму... Він зглянеться. Він мусить зглянутись. Я скажу йому: "Тату, ось він, мій наречений". А там у нас сад, пасіка, земля... Тільки скажіть, чи згодні? Не дивіться па мене такими очима. Я жити не можу без вас... Ой, не те я говорю, зовсім не те...
І вона несподівано заридала.
Розгублений Максим не знав, що з нею робити.
— Заспокойтесь... Ви зараз схвильовані... Але зрозумійте, я Мар'яну...
— Не говоріть... Не говоріть більше нічого...— отямилась раптом Ольга і, мов привид, у своєму черничому одягу зникла за високою ліщиною.
— Оце так черниця! — посміхнувся Максим та й пішов стежкою до хатини. Сонце повертало на полудень.
7
Занепокоївся пан. Стиглі хліба стоять на полі, а люди наче показилися. Ніхто не хоче жати за чотирнадцятий сніп. Споконвіку жали, а цього літа не хочуть. Довелось панові вдатися по допомогу до урядника.
Разом з панським економом на переговори з косарями та в'язальницями вирушив і Калістрат Брага.
— Ну, а за десятий сніп підете жати? — питав у дівчат та жінок спітнілий економ.— За десятий сніп...
— Не підемо... Не підемо! — почулись у відповідь дружні голоси.— Так і передай панові. За п'ятий сніп свою згоду даємо. Чотири — панові, п'ятий — нам.
— Чи ви блекоти об'їлися? Чи хто підмінив вас? Побійтеся бога. Зерно сиплеться. Добра плата вам покладена з панської ласки. За десятий сніп...
— Панська ласка, що вовча дружба,— озвався з натовпу сивий дідок.
— Ото правду кажете про панську ласку.
— Авжеж, правду.
— І хто тільки бідну людину не скубе!
— Молотять нас, як той сніп. Пан з одного боку, куркул: з другого.
— А про монастир забули? На монастирські хліба теж косарі потрібні, а плата нам, як тому сіркові... Хоч вовком вий,— ніхто не зглянеться, ніхто не пожаліє.
— То давайте самі себе жаліти. Чи в поміщика робити, чи в куркулів, чи на монастирських землях,— нам однаково. Стояти будемо на одному — за п'ятий сніп!
Економ нічого не зміг вдіяти умовлянням, і тоді до людей звернувся Калістрат Брага:
— А котрий з вас тут бунтує народ? Виходь наперед! Хто це нові порядки заводить? Я його, сучого сина, в холодну посаджу!
Наперед ніхто не вийшов. Тільки зустрівся Брага поглядом з очима Івана Бережного, в яких світилися презирство, образа й неприхована лють.
— А вийди, парубче, сюди.
— Нема чого мені виходити,— озвався Іван, ставши в коло товаришів.
— Це ти сам бунтуєш людей чи, може, хтось тебе навчає? Вийди, скажи про це. Хай всі тебе чують,— і, перевівши погляд на інших селян, продовжував: — Що, вам повилазило? Не бачите, що хліб на полі осипається, а ви тут балачки розводите. Щоб зараз же мені брали коси, серпи і — на поле!
— То ви б, пане уряднику, самі найнялися до поміщика косарем,— порадила з дівочого гурту Наталка, і урядник аж крутнувся на коні, приглядаючись, хто посмів йому таке сказати.
— Десятий сніп, як золото, обіцяє вам пан. Чого ще треба?— втираючи рясний піт, умовляв людей економ.— Дивіться, а то плюну на вас та поїду в сусіднє село. Там людей найматиму.
— А ми їх на поле не пустимо! — сказав Іван.— Нікого не пустимо, доки не скориться пан.
— Ви чули? Чули, Калістрате Аидріяновичу, що той парубок сказав? — аж очі вирячив від здивування економ.
Засюрчав у свисток Брага. Розійшлися люди по своїх дворах. Залишились на вулиці тільки економ з урядником.
— Мабуть, треба отого парубка, Івана Бережного, взяти до холодної, там допитаєтеся в нього, хто бунтує народ.
— Хто бунтує? Він! Я знаю... Це він сам, сучий син, розбишака... Він уже сидів у мене в холодній два тижні, та, бачу,— мала для нього кара.
— Поїдем, Аидріяновичу. З цими людьми домовлятися мені важко.
На вулиці знову почали збиратися люди. Знайшлися серед них і такі, що ладні вже були за десятий сніп жати, але більшість не здавалася.
— Коли з чотирнадцятого на десятий зійшло, то хай іще перебуде день — з десятого на п'ятий зійде. Куди йому податися? На стороні вербувати людей уже пізно. Поки привезуть косарів та в'язальниць, то нічого буде й жати — осиплеться зерно. Нам таки треба дружно всім на своєму стояти. Он строкові торік домоглися ж свого. Пан примушував їх і в неділю працювати, а знайшовся добрий чоловік, підказав їм, як треба діяти і що говорити...
— Це ти про Максима Діброву? — почувся з натовпу чийсь голос.
— Хоч Ои й про нього. Чому не згадати добрим словом такого чоловіка, коли він розумні поради бідним людям дає. Стали наймити всі на своєму: "Ие будемо у неділю працювати... Не будемо, й край!" І ніхто з них у поле не вийшов. Лютився пан, погрожував не гірше урядника, а таки змушений був погодитись на вимогу строкових. Отож я думаю, якщо строкові пана укоськали, то, може, й ми свого доб'ємося, тільки давайте дружно стояти на одному — жнивувати лише за п'ятий сніп!
— А я б і за восьмий жала. П'ятого пан все одно не дасть, а за восьмий можна жати.
— Не обдурить же він народ. Усе робитиме по правді.
— Ех, чоловіче,— озвався сивий дідок.— Мужича правда колюча, а панська на всі боки гнуча.
— То як, молодиці, вийдемо в поле?
— Почекаємо до завтра. Якщо за п'ятий не вдасться, тоді вже підемо жати за восьмий сніп.
На цьому й порішили люди, розходячись по домівках. А Іван зібрав косарів та й каже:
— Треба до Максима навідатись. Як він порадить, так і будемо робити.
Іван Бережний разом з Миколою Снігуром та Павлом Ре-шетняком, з яким він уже не тільки помирився завдяки Максимові, але й міцно подружив, рушили до лісової хатини.
Максим затесував сокирою дубові кілки, забиваючи їх обухом у землю.
— Бог на поміч! — сказав замість привітання Павло Решетняк.
— Дякую,— відповів, посміхаючись, Максим Діброва і загнав сокиру у дровітню.— Старий тин розвалюється зовсім, то я оце новий ставлю.
— А ми до тебе, Максиме. Хочемо порадитись, як нам діяти.
— Що ж, порадимось,— і Максим запросив до хати.
В хаті на долівці було розтрушено свіжу траву. Пахло любистком і холодною м'ятою, що їх сам зривав Максим понад річкою. За вікнами росли високі й пишні від цвіту рожі. Тінь від них мережила дешеву, але чисту скатертину, якою був покритий стіл.
— Що нового у слободі? — спитав Максим, сідаючи на лавці край столу й запрошуючи сідати гостей.— Мабуть, наполягає панський економ?
— Та наполягає,— відповів Іван Бережний.— Ще й здорово наполягає, щоб жнивували за десятий сніп.
— Ну, ми стоїмо на своєму... щоб за п'ятий... Як ти нам радив,— сказав Павло Решетняк.
— І правильно. Ще день мине, і пан мусить погодитись, бо хліб уже починає осипатись.
— А я так думаю,— озвався Микола Снігур.— Я думаю, що треба було б нам піти до пана та гарненько його попросити. Все-таки людська душа в нього... Мусить зглянутись, бо деякі вдови і родини неімущі терплять великі злидні... То хай люди зароблять на жнивах, аби було що дітям їсти. Попросити треба пана, добре попросити...
Максим засміявся.
— Пани добрі тоді, як сплять. Уже просили робітники царя у дев'ятсот п'ятому році. Теж отакої думки були, що треба зібратися та написати про своє горе, про свої нужди. Цар, мовляв, зглянеться, видасть такі закони, щоб трудящій людині полегшити життя.
І ось дев'ятого січня робітники вирушили до Зимового палацу, щоб передати своє послання цареві. Йшли вони цілими сім'ями, з дружинами, дітьми. Несли царські портрети, несли корогви, співали молитви.
— А хто ж оте все придумав, щоб до царя звертатися?
— Хто придумав? Піп Гапон... Провокатор... Він діяв заодно з царською охранкою.
— Піп? — щиро здивувався Микола Снігур.— Та піп — божий служитель у церкві.
Максим посміхнувся.
(Продовження на наступній сторінці)