— Люди,— сказав столяр, стрівшись з очима Трохима Паливоди, що раптом налилися гнівом.— Кращі люди нашого народу... І він їх занапастив... Ну, правда, знайшлися й такі, що його самого... в одинадцятому році...
— Ти й про це знаєш? А хто ж тобі розказав?
— Чув від добрих людей, як його у Києві...
— Дарма що вбито, але діло його живе. То була голова! То, скажу тобі, велика голова була. Це ж він про нас, справжніх хазяїв, подбав, щоб хутори нам дати... Ось себе я візьму за приклад. Хто я? Що я? Ким був? А зараз теж хутір маю. Батраки в мене роблять. І землі маю стільки, що стану оце тут на межі, а другої не видно. І то все — моя земля! Земство нам кредити дає, підмогу дає. І правильно. Столипіиа нема, але ж є цар. Він — нам, а ми йому підсобимо. Ми — його підпора на селах. А бунтівників, які на мою землю зазіхатимуть, власними руками душитиму.— І Трохим Паливода, розчепіривши короткі й сильні пальці, ворушив ними, злісно блимаючи очима.— Та хай тільки посміють... Хай поткнеться котрийсь до мого хутора, до мого добра,— сокирою рубатиму! Своєї землі, добра свого нікому не віддам!
— Та невже, Трохиме Пантелеймоновичу, на людину підняли б сокиру?
— Підійму! Хрест святий, підійму! Я те добро наживав... Я ночей недосипав... Я на світанні встаю і опівночі спати лягаю. Та я про землю мріяв роками, і, коли її вже маю тепер, хіба є така сила, що зможе відняти у мене?.. Рубатиму! Стрілятиму, як собак!
Столяр сказав:
— Ну а ти, Трохиме, думав над тим, що в тебе сокира, але й вони прийдуть не з порожніми руками... Знайдуться коси, знайдуться й рушниці... Чув я, кривдиш ти людей.
— Та й що з того? А мене не кривдили?.. Хто мене жалів? Поміщики жаліли? Хазяїни жаліли? Навіщо ж мені когось жаліти? Хай роблять...
— Кажуть, не з доброго діла твоє багатство почалося,— дошкуляв столяр їдкими словами, наче кропивою.
— А це ж хто так каже? Голота? Хай плеще язиком, що хоче. То все від заздрощів. Мені від того не свербить.
— Ой Трохиме, про п'ятий рік не забувай. Червоні півні тоді здіймалися не тільки над панськими маєтками, але й до хуторів залітали.
— Залітали, правда... Ну, минулося. Уже в тих півнів крила обгоріли,— не здавався Трохим Паливода, непохитний у своїй силі й злобі до бунтівників.— Ти скажи мені, Василю, чи я їм меншу від інших хазяїв плату кладу? Чи не годую їх? Та воно вдома у себе їло пісну юшку чи борщ з олією, а то й саму картоплю. А я салом борщі заправляю, а раз на тиждень — то й м'ясну страву даю. Чого їм треба? Ні, таки казяться люди...
Все їм мало. Давай шостий та п'ятий сніп... Де таке бувало? І не хочуть іти. Просиш його, а воно тобі гилить таку ціну, що плюнеш та йдеш до іншого, а той те саме... Псується народ, як оте яблуко, що його черва точить. Жнива в розпалі, а косарі не йдуть, в'язальниці не йдуть. Може, тут, у слободі, легше буде людей найняти?
— Вже пробував панський прикажчик... Не йдуть за торішню ціну. Зголошуються жнивувати, але за п'ятий сніп.
— Як? — здивовано вигукнув Трохим Паливода.— І тут не йдуть? Ну, то я знаю, як їх умовляти... Я не панський прикажчик, я хазяїн...
— Для кого багатство збираєш? Одна дочка в тебе — та й та черницею стала. Ти ж хоч провідав її?
— Не люблю там бувати... Келія на мене нудьгу наганяє. А Ольга що ж? Ольга моє благословення порушила... Дурна... Погубить її монастир, якщо не отямиться. Завжди я монастирів не любив. Калічать вони душі людські... Рідну дочку...
— Сам винен, Трохиме,— сказав столяр, стаючи на захист Ольги.— Що їй було робити? За старого пана йти заміж?
— Хоча б і за старого... Тим краще. Здох би він, як собака, так зате ж яке добро б їй залишилося. Жила б собі баринею. А так що вийшло? Пан таки пропав, а його добро інші до своїх рук прибрали. Я, коли про це згадаю, і досі злюся на неї. Не послухалась... З-під вінця втекла... Казав уже їй: "Покинь, одумайся... Навіщо тобі келія, коли на хуторі он яке роздолля. Сад, річка, ліс... Знайду тобі іншого жениха, підходящого..." Ну, поки що не хоче... Стала немовби чужа... Та я з нею ще поговорю.
— Вона молиться за тебе, за матір,— сказала Галина Іванівна.
— Дурне діло — поклони бити. Від того не розбагатієш... Ну, пора мені вже ділами зайнятися,— і Трохим Паливода, відсовуючи від себе чарку, підвівся з-за столу,— піду наймати косарів та в'язальниць.
Кілька годин його не було. Повернувся Трохим Паливода тільки надвечір, сп'янілий і дуже злий.
— Хіба це народ? — обурювався він.— Це гультяї, розбишаки! Вони ладні з хазяїна останню сорочку здерти. Ти тільки послухай, Василю, що воно робиться. Зібрав я їх, косарів... горілки поставив. Ну, вони горілку п'ють, а про п'ятий сніп не забувають. І всі, як один, зговорились між собою, та ще й мене вмовляють: "Адже ви, Трохиме Пантелеймоновичу, теж замолоду небагатою людиною були". Дурні розмови, непотрібні... Я їм про косовицю, а вони знову про п'ятий сніп. Доведеться, мабуть, в інших селах собі косарів та в'язальниць наймати.
— Боюся, Трохиме, що і в інших селах буде те саме. Порозумнішали тепер люди. Мабуть, доведеться виплачувати те, що хоче народ.
— Бачу, ти теж за них руку тягнеш,— розсердився родич уже й на столяра.— Чортове насіння розвелося... різні забастовщики по хуторах, по селах шастають. Виловити б їх до одного та до в'язниці. Хай там сидять... за гратами! Або до Сибіру їх!.. Сказився народ, наче його хто підмінив.
Так обурений і виїхав з двору Трохим Паливода. І вже на вулиці, підвівшись на ноги в своїй бричці, натягнув віжки і давай батогом коней стьобати, наче вони були в чомусь винні.
Вдарили в землю копита, знялася хмаркою з-під коліс густа пилюка.
Услід багатому родичеві дивився столяр, і в очах його виблискували веселі вогники.
— Зажди, ще не те тобі буде. Народ себе покаже. Народ тобі кривди не простить.— І, зачинивши ворота, він пішов до хатини. З-під рубанка на долівку полетіли скручені й пахучі стружки...
9
Люди збиралися юрбами. Біля кожного двору тільки й балачок про пана.
— А що, хіба я не говорив вам,— стукав палицею в землю сивий дідок, підходячи то до однієї, то до другої юрби.— Не говорив я вам, що панська правда на всі боки гнуча. Домовлялися за п'ятий сніп, а заплатив, як і торік,— чотирнадцятим снопом. Здавна вже відомо, що панські очі завидющі, а руки загребущі.
— Та хай же вони йому, окаянному, всохнуть, коли він позаздрився на нашу працю! Щоб же він не діждав святої неділі! Та щоб же він сказився, як собака! — приказувала молодиця, виявляючи в лайці своє обурення панською несправедливістю.— Одурив. Ходили ми до нього, всі в'язальниці... І косарі були з нами. Стоїмо на подвір'ї годину — не виходить до нас пан. Стоїмо другу — не видати пана. Тоді Максим Діброва й каже:
— Чого ж ми будемо ждати? Ану ходімо до його хоромів та розбудимо...
І пішло їх кілька косарів, а ми вже за ними слідом. Коли ось з'являється слуга, оглядає нас, похитує головою. "Ой люди,— каже,— краще б вам сьогодні не турбувати пана, бо з похмілля у них буває поганий настрій".
А Максим тоді вийшов наперед і відповідає за всіх: "Нам,— каже,— байдуже, який настрій у пана. Хай народу заплатить що слід, як домовлялися".
Бачимо, виходить і сам. Очей не видно, тільки щілинки блискають. Оглянув Максима з ніг до голови та й питається:
— Тобі чого треба?
А Максим йому й викладає все. Так, мовляв, і так, ми в поле виходили жнивувати за п'ятий сніп, чому ж розраховуються з нами чотирнадцятим снопом? Ми хочемо знати, чи ви збираєтесь доплачувати людям за їхню працю?
— Ти хто такий будеш? Може, це ти і є Максим Діброва?
— Ну, Максим... То й що з того?
— Та нічого... Чув я про тебе від свого економа, а тепер ось на власні очі побачив, який ти є. Бунтуєш, значить, народ? Підбурюєш проти мене? — А сам пап аж на виду міниться.
— Ми не бунтуємо, а тільки домагаємося свого, заробленого... Отож хочемо знати, коли ви заплатите?..
— Геть! — закричав пан, не стримуючись більше.— Геть, хаме, з двору, поки я стражників не викликав. У в'язниці хочеш посидіти а чи до Сибіру тобі, забастовщику, заманулося?
Та не злякався Максим панських погроз, стоїть, дивиться на пана, спокійно запитує:
— То все ж, пане, скажіть, коли за паш труд буде сплачено повністю, як то домовлялися?
— Коли? Зараз!.. Ось я зараз розпоряджуся... Будете задоволені.— А сам, вірите, аж трясеться від люті.
Ми стоїмо на ґанку, а пан метнувся до псарні, звелів собак пустити. А собаки в нього... Матінко ж моя!.. Вірите, як ведмеді! Жінки та дівчата одразу втікати, а вони доганяють, та шматують одежу, та кусаються... Страхіття! Скільки людей постраждало від тих собак. Де ж та правда, людоньки? Де нам шукати на нього управи? Хто нас захистить?
— Панські закони, голубочко, мов те павутиння. Муха в них плутається, а джміль пролітає.
— Та невже йому так і минеться?
— А що ти вдієш? Ну що?
— Робили ж ми від зорі до зорі, спини не розгинаючи.
— Квітчасті хустки обіцяв в'язальницям, а де вони, ті хустки?
(Продовження на наступній сторінці)