— Не треба... Я вже думала... Я лишаюсь у монастирі.
Дядько Василь, ні слова більше не говорячи, підвівся й пішов до хатини, взяв там рубанок, заходився столярувати. А Ольга посиділа ще трохи під яблунею, погомоніла з тіткою Галиною та й зібралася вирушати.
— Піду я, мабуть.
— Так швидко? — здивувалась тітка.— Ходімо, я тебе добрим борщем почастую... з грибами...
— Дякую, я вже обідала.
— Ой Ольго, примічаю я, щось ти утаюєш від мене, щось у тебе не гаразд на душі.
— Та нічого ж не утаюю. Просто працювала багато, трохи втомилася. Замовлення мали на ікони, оздоблювали їх фольгою, сиділи ночами...— розповідала Ольга, йдучи слідом за тіткою Галиною до хати. Переступивши через хатній поріг, за черничою звичкою перехрестилась і вражено запитала:
— Що це ви, наче на тройцю, хату клечанням квітчаєте?
— Та це ж ось Мар'яна... Квітчає й не говорить, яких гостей увечері ждати.
Долівка була притрушена травою, а поміж нею рясніли лісові квіти й рожеві пучки духмяного чебрецю.
— Гарно хату прибрала,— похвалила Ольга двоюрідну сестру.— Яких же ти гостей ждеш? Може, сватів?
— Може, й сватів,— відповіла Мар'яна, не помітивши, як холодною заздрістю блиснули очі в черниці, та, швидко опанувавши собою, Ольга почала вихваляти прикраси:
— Добре... Я теж зелень люблю... І люблю, як у хаті пахне свіжою травою.
Мимоволі перед очима черниці постає образ Максима. Уявляє вона, як радісно було б їй теж отак квітчати стіни, знаючи, що його зір спиниться на цих прикрасах, що все це зроблено для нього, коханого, який незабаром стане її чоловіком.
Та не для неї тепер мирське життя. Вона — черниця! їй не зазнати материнського почуття. Ясний погляд дитини не зворушить і не схвилює її серця. Не усміхнуться до неї рожеві уста власної дитини. Не почує вона хвилюючого слова "мама", що його вперше вимовляє дитя па втіху і на радість матері.
Ольга розуміла: промине ще рік чи два, і почне в'янути її молода краса, як в'яне зірвана квітка.
Гостювала у родичів недовго, а коли вже зібралася йти, тітка Галина сказала:
— Ти б, дочко, натрусила трохи яблук Ользі.
— Натрушу! — одразу погодилась Мар'яна, залишивши прибирання.— Ходім, Ольго.
Двоюрідні сестри вийшли з хати у невеликий садок, де росло кілька вишень, слив, груш і дві старі яблуні, що особливо рясно вродили цього літа. Мар'яна, обійнявши сестру й зазираючи в її смутні очі, спитала:
— Що з тобою, Ольго? Ти дуже змарніла. Може, тобі важко там? Може, не хочеться жити в монастирі, то покинь його.
— І ти, як дядько Василь, починаєш їдене умовляти,— сказала роздратовано Ольга.— Ну, змарніла трохи, так я ж мало не втопилась.
— Ти? — здивовано вигукнула Мар'яна.— Ти, Ольго, мало не втопилась? Та як то можна? Ти ж плавець добрий... Я знаю...
— Трапляється і з плавцями. Ти батькам своїм не говори...
— Як же це сталось? — допитувалася Мар'яна.
— Увечері пішли ми купатися до тієї верби, де завжди з тобою купались. Закортіло мені дістати лілії. Попливла на той бік, зірвала кілька штук і заплуталась у баговинні... Заплуталась і почала тонути...
— Ой горенько! — скрикнула перелякано Мар'яна.— Хто ж тебе врятував? Чи, може, сама випливла звідти?..
— Не сама... Він врятував... Максим... той, що в лісниковій хатині живе...
Наче в жар кинуло Мар'яну від цих елів.
— Максим? — і Мар'яна обняла черницю, поцілувала в щоку.— Ой спасибі ж йому... Та я, коли його побачу, не знаю як і дякуватиму. Подумати тільки, то страх бере: втопитися... Це таке нещастя... таке було б горе... Я прийду до тебе, Ольго, в монастир, помолимось разом за твоє спасіння і... за нього.
— Я вже молилась,— промовила глухо Ольга й замовкла, невдоволена тим, що сестра теж, виявляється, знає забастовщика. А Мар'яна, помітивши холодність Ольги, зрозуміла, що черниця не все розповідає їй, щось утаює, бо не дивиться прямо в очі, а уникає зустрічатися з нею поглядом. Такого раніше між ними не бувало.
— Ольго, мені все можна говорити. Я твоя двоюрідна сестра... Скажи, що в тебе на серці?
Ольга болісно всміхнулася.
— Що у мене може бути на серці? Я — черниця. І серце, і душа моя чисті. Мирська суєта не тривожить мене... Я спокійна. Щодня відвідую ранню і вечерню... За всіх вас молюся,
Не сказала правди послушниця. Не відкрила Мар'яні потайних дум своїх і помислів, не повідала, скільки безсонних ночей провела вона у келії, вимовляючи на самоті дороге для неї ім'я. Та про це ніхто не знає і не дізнається ніколи в світі!
— А яблуня вродила рясно,— сказала Ольга, щоб припинити неприємну для неї розмову.
Мар'яна зрозуміла це невисловлене бажання сестри, спритно видерлась на стару яблуню, трусонула її, і на землю загупали червонобокі соковиті яблука.
— Досить, Мар'яно, досить...
Позбирали всі до одного. Нав'язала Мар'яна вузол, віддала Ользі, та й стоять обидві мовчки, немов чужі люди, не знають, про що розмовляти. Першою порушила мовчанку Ольга.
— Красивою ти стала, Мар'яно.
— А що тобі до моєї краси? Примічаю я, нещира ти сьогодні зі мною, Ольго.
— Дивні слова говориш. Подумай сама: ну яка ж може бути у мене, черниці, таємниця від тебе? — і вона знову болісно всміхнулась.— Ти краще мені про себе скажи... Для кого хату так квітчаєш? Невже справді ждеш сватів?
— Жду...
— Від кого? — спитала Ольга.
— Від Максима...
Черниця одразу зблідла на виду, і це помітила Мар'яна. Помітила і ще більше здивувалась.
— Ти що, Ольго?.. Що з тобою?
До садка через хвірточку ввійшла тітка Галина, ввійшла вчасно, бо її появі помітно зраділа Ольга.
— Чуєте, тітко Галино, чуєте, кого вона жде?.. Вашу Мар'яну прийде сьогодні сватати Максим Діброва...
— І нащо ти, Ольго... Я б же сама сказала...
— Ви його знаєте, тітко Галино? Це забастовщик!
— Дарма що забастовщик. Він людина хороша, майстер на всі руки. В добрий час. Так ти ж, Ольго, в ігумені відпросися. Може, дозволить на сестриному весіллі погуляти.
— Погуляю...
Ольга обняла Мар'яну й чомусь поцілувала її в лоб.
— Вітаю тебе, сестро. Вітаю від щирого серця... Бажаю тобі щастя.
— Дівка наша, як гриб, виросла, не помітили й коли,— засміялася мати, милуючись дочкою.
— Я тобі вінчальних квітів нароблю,— фату ними прикрасиш.
— Дякую, сестро.
— Уявляю тебе у вінчальному вбранні. Плаття на тобі біле, фата біла... Сама ти молода, гарна...
— Розхвалюєш.,. Яка ж там гарна? Звичайна собі дівчина.
Ти, Ольго, не поспішай... Ти залишайся тут, переночуєш, а завтра вже підеш...
— Е, ні, ні,— злякалась чомусь Ольга такого запрошення.— На мене робота жде... Мушу йти... Прощайте, тітко Галино! А тобі, Мар'яно, бажаю щастя, щоб воно, як сонце, сяяло...
Пішла з двору Ольга, Мар'яна стояла біля хвіртки, дивилася їй услід, доки чорна постать не зникла зовсім за поворотом вулиці.
"Що таїть вона в своїй душі?" — думала Мар'яна, відчуваючи, що сестрині слова і поцілунок — нещирі. Мар'яна не могла розгадати, що сталося з Ольгою. Може, колись вона сама розкаже... Колись... А зараз Мар'яні наче кропиви жалючої приклали до серця, і вона жалить його немилосердно, жалить до сліз...
"Не зичить вона мені справжнього щастя... Не зичить... Я відчуваю... Я бачу по її очах. Але чому? Чому?.."
6
Знесилена, ввійшла до своєї келії Ольга, кинула вузлик з яблуками на лавку, сіла край столу, втупила очі на ікони, що їхнє скло відбивало в собі тьмяний вогник лампади, і голосом, сповненим відчаю, промовила:
— Ну, ось і кінець моїй любові... Не мені судилося... Мар'яна його серцем заволоділа...
І мимоволі пригадався той день, коли дівчата, прибираючи її, Ольгу, до вінця, співали весільних пісень, а вона не могла стримати сліз.
Та і як їй, молодій, не плакати, коли рідний батько не пожалів, твердо вирішивши віддати заміж за старого пана, що своє розпусне життя провів у великих містах і вже тільки на старість вирішив повернутися до запустілого родинного маєтку.
Зустрівшись на ярмарку з Трохимом Паливодою, пан там же й познайомився з Ольгою. У старечих жилах забушувала холодіюча кров. Він почав відвідувати хутір, привозив кожного разу Ользі щедрі подарунки. Він цілував їй руки, і щоразу від дотику його посинілих губ, від хтивого старечого погляду Ольга почувала себе так, наче її голою виводили між люди.
Але не думала вона тоді й не гадала, що може таке статися. Рідний батько, сподіваючись прибрати до своїх рук панську земельку, примусив Ольгу вийти заміж за старого.
Ні сльози, ні благання — ніщо не вплинуло на Трохима Паливоду.
— Ти ще молода, дурна. Ти сама не розумієш, де твоє щастя. Ну поживеш із старим рік чи два. Він, як собака, здохне, і тоді земля, маєток, ліс — все буде твоїм, і всяке добро в домі — все тобі дістанеться.
— Не хочу йти заміж за старого... Згляньтеся!., благала Ольга, та не зглянувся на її благання батько, звелів до весілля готуватись.
(Продовження на наступній сторінці)