— Собак нацькував... У кого плохенька одежина була, і ту собаки пошматували... Люди рани від укусів гоять. Отака нам шана...
На вулиці з'явився Брага на коні, владно гукнув до людей:
— Чого зібралися тут без діла? Ну, живо мені розходьтеся по хатах!
— Калістрате Андріяновичу,— звернулася до нього одна з молодиць,— а що я у вас запитати хочу.
— Ну, питай.— Зупинив коня, слухає.— Говори швидше, що тебе цікавить.
— Скажіть нам, Андріяновичу, скільки хабара дав вам пан, щоб ви разом з ним народ дурили?
Несподівано в повітря підвелася рука з ремінною нагайкою, стьобнула з розмаху молодицю. Аж зітнулася бідна від болю і крику, і крик той, як іскра, запалив збуджених до краю жінок.
— Так ти ще знущатися з нас будеш? Ану, молодиці, ану, дівчата, дамо йому чосу,— і Наталка першою схопила коня за вуздечку.
Брага направо й наліво бив нагайкою по голих руках, що сміливо тягнулися до нього. Та вже хтось вихопив з його рук нагайку, уже чиїсь дужі пальці вчепилися в халяви й мундир... Опецькувате тіло, як лантух, гепнуло на землю, і на нього посипались зловісним градом тумаки.
— Покиньте його, баби,— умовляв обачливий дідок розлючених жінок.— Покиньте, бо потім лиха не оберетесь... Отямтеся, молодиці!
Та на дідове вмовляння ніхто не зважав. Кожна з них вимі-щувала свою злобу і намагалась якомога сильніше дошкулити ненависному урядникові, а він, лежачи на землі, тільки сопів та ухкав. Зі всіх боків товкли його кулаками, а одна з молодиць, ота сама, що першою відчула на собі удар нагайки, осідлавши урядника, гукала до жінок:
— Держіть йому руки, держіть! — і так хвиськала його по червоному обличчю, що тільки одляски йшли.
— Будеш битися нагайкою? Будеш, бузувіре? Ось тобі, ось! Щоб знав... Щоб пам'ятав...
— У холодну... В тюрмі гноїтиму! — кричав урядник, намагаючись підвестися.
— У холодній гноїтимеш? Чуєте, жінки, як він нам загрожує? — і скривджена молодиця, ще дужче лютуючи, вчепилася йому цупкими пальцями в волосся й почала трясти дурну голову, як грушу, приказуючи:
— Будеш дурити народ? Будеш кривдити?.. Будеш погрожувати? Говори, а то вб'ємо тебе тут...
Брага, червоний від горілки й сорому, вирячивши очі, забелькотав:
— Не бу... бу... Ніколи... Не буду...
Благальними очима він дивився на молодиць і не відважувався глянути на парубків та чоловіків, що спостерігали цю сцену, але самі в розправу не втручалися.
— Господи! — почув Брага насмішкуватий голос дідка.— Я сімдесятий рік на світі живу, а ще такого сорому не бачив. Пустіть його, молодиці, бо на ньому зараз казьонний мундир.
Біля тину осідланий кінь спокійно вищипував придорожній спориш.
Невідомо тільки, де поділися урядникові чоботи, картуз та шабля.
А тут іще, як на зло, з свого двору вийшла Мар'яна і йде до збудженої юрби. Як побачив її Брага, закричав:
— Розступіться!
— Це ви втікати зібралися? — запитала в урядника Наталка, позираючи на подругу.— Заждіть трохи, Калістрате Андріяновичу, нехай на вас Мар'яна гляне. Ви ж її сватали. То хай подивиться, який у неї жених.— І Наталка гукнула: — Іди-но сюди, Мар'яно, та швидше!
Як підійшла Мар'яна та глянула на урядника,— розгубився він вкрай.
— Що це ви, Андріяновичу, при формі, а без чобіт?
Нічого не відповів. Метнувсь, ніким не затриманий, до коня, скочив у сідло і помчав геть.
10
Темна ніч лягла над селом. Ніколи так пізно не ходили молодиці й дівчата по воду. А то, дивись, тут гримлять відра, там біліє хустина, там чуються притишені голоси.
— Що це ти, кумо, опівночі до криниці йдеш?
— Заходилась діжу вчиняти, а води нема.
— Діжу вчиняти... А я спати не можу... Пішов мій чоловік з дому. І куди пішов?..
— Та коли правду сказати, то й мого нема. Якась ніч тривожна. Що воно буде? Що буде...
І затихли обидві.
А біля Коваленкового двору на лавочці теж чути притишений гомін.
— І сама не знаю, Мар'яно, чогось серце колотиться, наче нещастя віщує.
— Ой Наталко, мені самій лячно. Спати лягла б, та знаю — не засну.
— Де там спати! Он яка вже пізня пора, а глянь, під дворами тільки вогники цигарок світяться. Всі чогось ждуть... А чого ждати?
А ще далі під розлогим явором чути в юрбі глухий, з бухиканням голос:
— У п'ятому році... Кхи-кхи!.. Вчили пана й куркулів, та мало... Кхи!..
— Воно ж, як кажуть,— озивається дідок,— панам косять, а собі хліба просять. Я сьомий десяток живу...— і урвався голос, бо у вулиці з'явилася невідома постать.
Придивилися до неї, спитали:
— Це ти, Іване?
Парубок мовчки підійшов до гурту.
— Що воно панові снитиметься цієї ночі? Не знаєш?
— А звідки ж мені знати, які сни панам сняться у такі ночі!
— Обдурив народ, скривдив, і немає на нього управи, і пожалітися нікому...
— Дайте закурити.
Хтось простягнув Іванові кисет.
•— А на молотьбу він із сусідніх сіл людей наймає. Може, ще й тих обдурить...
— Не чув, яку плату кладе їм пан?
— Не чув... Та й не прийдуть люди звідти... Ми вже домовилися з ними... Ніхто не прийде... Так скирти й стоятимуть на йолі... А цитьте!..
Почувся кінський тупіт.
— Стражники. Чують, що не звичайна сьогодні ніч. Бач, гасають, мов навіжені пси, панське добро стережуть... Ну, стережіть, стережіть...
— Ой, що ж тепер буде? Та це ж знову в слободу приїдуть козаки... Людей катуватимуть...
— А що, діду, наша правда зверху?
— Про це здавна відомо, що маленька правдонька всі неправди переважить... Горить... Добре горить...
Через кілька дворів тривожно гукала дружина свого чоловіка:
— Ой Романе, та не стовбич же ти біля тину, ховайся до хати!
— Тю, дурна! — почулось у відповідь.— Чого ти боїшся? Треба ж подивитися, чи то скирти підпалено, чи, може... панські хороми?
У церкві вдарили на сполох. Часті й тривожні удари дзвонів линули в темні вулички принишклої слободи, але ніхто не вибігав з дворів, як це було завжди, коли траплялася пожежа. Зараз люди лишались біля своїх домівок і тільки стежили за вогнем, що, розгоряючись, захоплював собою все більший простір неба.
— Здорово палахкотить.
— Знатиме пан, як народ дурити.
— Дивіться, дивіться... Тож іще десь люди не дрімають.
— На хуторі горить...
— Може, Трохимові Паливоді хтось віддячує?
— Його хутір, здається, правіше буде.
— Нічого, доберуться колись і до нього.
— А я пожеж боюсь... Ото як гляну на вогонь, так у мене все й колотиться від страху.
Наче маки багряні зацвіли, так засяяли серед ночі факели. Калатаючи дзвониками, мчав четверик коней з пожежним насосом. На передку стояв розхристаний парубок і, нещадно б'ючи коней батогом, кричав у темряву ночі:
— Бере-жи-ись! Гей, бережися-а-а-а!..
Коні ввірвалися на міст, загупотіли копитами по дерев'яному настилу, звернули потім у темну вулицю.
— Бережись!.. Гей, бережися-а-а-а!..
Несподівано на дорогу вибігла людина і, піднявши руки, закричала:
— Зупиняй коней! Зупиня-а-а-а...
Полум'я факелів освітлювало темну вулицю і самотню в ній людину. Та хіба ж можна було зупинити коней, що мчали, гнані батогами, мов навіжеиі.
— Бережись! Бережи-и-и-и...
— Стій! Не пущу! — відгукнувся голос, і Наталка скрикнула:
— Іван... Це Іван... Я по голосу...
Не вагаючись ані секунди, дівчина помчала до свого милого. І коли б не схопила вчасно парубка за руку та не смикнула набік, хто знає, може б, лежав він зараз серед дороги, збитий кінськими копитами...
— Божевільні! Куди поїхали? Куди їх понесло? Хай горять панські скирти, панське добро! Хай пам'ятає пан народну помсту!— говорить услід пожежникам Іван Бережний.
— Ой Ваню, голубчику мій, ходім!.. Ходім звідси,—промовляла з тремтінням у голосі Наталка.— Ти ж себе губиш... Ти ж біду на себе накликаєш... Отямся!..
Але він немовби й не чув її слів, не зважав на неї.
— Треба спинити водовозів. Жодної діжки... Іди, Наталко, йди, будь ласка, не заважай мені...
— Не піду! Нікуди не піду від тебе. Коли вже на те пішло, я теж з тобою буду разом.
Вулицею біг якийсь чоловік, несамовито вигукуючи:
— Пожежа... Пожежа!..
Не встигли люди сховатись у двір, як круто біля воріт зупинилося двоє вершників.
— А це що тут за зборище! Розійдись!
— І покурити не дадуть,— сказав хтось невдоволено. Один з вершників помчав далі і біля криниці налетів, мов
той коршак, на жінок.
— Розходьтеся, баби! Дня вам мало, що вночі по воду вас чортяка носить. Роз-зійди-и-ись!..
Почувся брязкіт відер, крик: "Ой лишенько! Конем задавить!.."
Люди ховалися по дворах, але не заходили до хат. Той примостився біля тину, а інший коло хвіртки, а ті двоє стали під тополею і звідти зорять на спорожнілу вулицю. А з сусіднього двору озивається до них жіночий голос:
— Ще не йдете спати?
— Де там спати, коли душа не на місці.
(Продовження на наступній сторінці)