— Чули? — запитав Остап, важко дихаючи.— Незаможникам лісу виділили в Шишковому урочищі. Зрубати — зрубаємо, а доставити нічим. Народ у нас майстровий, все безкінні, а найняти десь підводи, то й дрова не варті будуть того, що затратиш на них.
— Чув я, що в Заповідному лісі теж сто дерев для комітету виділено, та тільки не бачити нам тих дерев.
— А чому? Чому ж то не бачити, коли визначено?
— У сільраді я був. Приходить туди Карпо Нехльода: "Не можна,— каже,— ці дерева незаможникам віддавати. Нехай із Шишкового собі возять".
— А голова ж йому що відповів?
— Та що відповів? "Як ви накажете, так і робити будемо. Волосний комітет старший за сільраду".
— Затиснув він нас... оцей Нехльода. Слова сказати не смій. Контрою тебе обізве, і мовчиш, паче таврований...— озвався Кіндрат Олійниченко.— А який же я, припустімо, контра? Я за Радянську владу воював... Двічі поранений був, а він мене так обзиває...
— Про це ми теж із ним поговоримо.
— І ти скажи, як міняється людина! Недавно ж був простий собі парубок, а одружився з Шумейківною — бач, що з нього сталося. Загордів, знахабнів, людей ображає... За багатих руку тягне, наче в нашій слободі Радянської влади немає.
— Та ось ми вже з Шульгою обміркували цю справу. Я гадаю— доведеться нам зробити так: напишемо листа в округ, нехай пришлють комісію. Без парового млина слободі нашій ніяк не обійтися, а залишати його й надалі Шумейкові теж не можна. Наживається, багатіє. Пора вже йому підрізати крильця. Я пропонував би цю заяву одвезти й передати особисто секретареві окружного комітету партії в руки. А там уже заодно й про інші справи можна поговорити. І про Карпа Нехльоду згадати. А заяву цю одвезуть Кіндрат Олійниченко з Остапом Головатим. Та, може, й Шульга поїде з ними.
— Треба тільки це робити так, щоб ніхто й не знав. На станцію вирушите вночі.
— Чого ж, для громади можна постаратися,— сказав похмурий Кіндрат.
Погодились їхати Головатий, Шульга, Олійниченко.
— Та ще зайдіть там до окружкому комсомолу, розкажіть про наших азіятів, порадьтеся. Може, когось надішлють, а ні, то ми й самі заходимось наводити порядок. Бо я вже писав листа, але вони чогось мовчать.
— Про податки теж розпитайтеся, а то в нас так виходить, що і куркуль, і середняк, і незаможник однаково обкладаються.
Роман Петрович дістав раніше заготовлений аркуш паперу, не поспішаючи умокнув перо в чорнило і, трохи схиливши голову набік, як то роблять деякі школярі, почав писати.
Лист потім підписували по черзі. Останнім узяв ручку Де-мид Плахотка — бідак і п'яниця. Для всіх видалося дивним, як і коли він потрапив сюди. Його не помітили раніше. Сидів він у дальньому напівтемному кутку. Людина ледача, він мало дбав про заробітки, і невідомо як існувала і з чого жила його багатодітна сім'я. Землі йому при розділі "на душу" припало досить, а працювати він на тій землі не хотів і здавав її з половини заможним хуторянам. Після врожаю Плахотку можна було іноді бачити з клунком зерна у жигаївській пивниці, де він напивався, а потім п'яний вештався по слобідських вулицях, вигукуючи: "Дорогу справжньому пролетаріатові!" Тепер ось він у Рубановій хаті слухає всі розмови і разом з іншими невпевнено виводить під заявою своє прізвище.
Тільки десь опівночі Рубанова хата спорожніла. У хаті лишився міцний дух самосаду. Рубан розчинив двері, вийшов на ґанок, дивився в чисте зоряне небо. Десь чулися співи, десь далеко ридала в леваді гармонь.
— Де ж це Матюша? Чому немає його серед гостей? — запитував хмільний Нехльода у сп'янілого свата—Жигая.— Мені приємно, що він комсомолом у слободі заправляє, а комсомол — це, можна сказати, наша зміна. Ми з Матюшею ще попрацюємо.
— Дай боже... дай боже...— хитав головою Жигай, підтримуючи Нехльоду.
— Ніякого тобі "боже", свате... Хіба не знаєш, що ми, комуністи, не визнаємо ні бога, ні чорта... Це все опіум для народу. Моя Маруся теж спочатку про бога згадувала, ну я одучив. Ми тепер з нею культуру хапаємо. Книжки у мене всякі, журнали, газети—тільки читати їх ніколи. Я, свате, навіть німецьку мову почав вивчати. От, наприклад, по-нашому це стіл,— і Нехльода поклав на скатерть велику червону руку.— А по-їхньому буде дер типі; або ось двері, а в них... Як же у них?
— Ді тюр,— підказала Марія.
— О-о! Чув? Ді тюр.
— Смішна мова у німців отих,— говорив сват і хитрувато посміхався.
Знадвору долинуло гавкання Лиска.
— Якийсь гість до нас,— сказав Прохор, встаючи з-за столу.
До хати увійшов Матюша. Не скидаючи шапки, він бистрим поглядом озирнув родичів і поставив сулію самогону на стіл, сказавши:
— З комуністичним привєтом!
— Удача добра, синку?
— Маємо тридцять три отаких сулії і п'ятнадцять апаратів.
— Апарати продати можна хуторянам, от і маєш підробіток,— порадив батько.
— Про це потім, тату, поговоримо.— І Матюша, скинувши кожушок і шапку, сів до столу.
— Ну, Матюшо, чув я, непогано ти секретарюєш у комсомолі.
— Секретарюю... Допомагаємо Радянській владі боротися з зеленим змієм.
— Ну, наливай же, попробуємо, якої сили твій змій,— сказав Карпо Нехльода і засміявся з свого дотепу.— Чи справді ж він ядучий?
— Горить! Я вже пробував.— І забулькала рідина в склянки та чарки.
Тільки Прохор відмовився пити. Він сидів за столом мовчки, схиливши голову над тарілкою, але пильним і ревнивим поглядом увесь час стежив за своєю дружиною й Карпом.
Випили, закусили. Самогон був як вогонь, мало припахав буряками та патокою. Карпо Нехльода поцікавився, у кого ж взята сулія і чи добрий той апарат, у якому виганявся цей первак.
— Апарат найкращий, з мідяними трубками й холодильником.
Удруге з цієї сулії наливала в чарки Віра. Щоки її аж пашіли від випитого самогону, а очі поблискували притаєними бажаннями, про які нікому не скажеш. Віра помічала, що за нею стежить чоловік, що він, певне, догадується про ці її бажання.
І все ж якась непереборна сила вабить Віру до Карпа. Вона посміхається до нього, вона голубить його очима, але невідомо, чи розуміє її душу в цю хвилину Карпо, бо він уже сп'янів, у нього посоловіли очі, і хто знає, чи й досі любить він її, як любив колись.
Прохор, звичайно, помічав і розумів жадібні погляди своєї дружини і щодалі більше злився.
"Молодість згадуєш, гадюко! Посміхайся, надивляйся. Все бачу. Забула, як клялась після весілля, благала простити, а тепер знову з ним заграєш? Ну, загравай, я потім з тобою розмовлятиму!"
Потяглася Віра з своєю чаркою до Нехльоди.
— Вип'ємо, Карпе Андрійовичу, щоб нам у світі добре жилось! І щоб по службі у тебе все було гаразд.
— У мене завжди гаразд. Всяка робота, Віро Севастянівно, горить у руках. Цього літа думаю повезти мою Марусю до Криму або на Кавказ. Нехай подивиться, яка є краса на світі, а то вона ще моря ніколи не бачила.
— Грошей, мабуть, багато треба на таку поїздку.
— А ми гроші маємо.
— Ти вже третій рік збираєшся мене до моря повезти,— озвалась Марія,— і третій рік нікуди не їдемо.
— Діла... Всякі діла, а цього літа обов'язково на Кавказі з тобою побуваю!
— Пий же, пий, Карпе Андрійовичу, а то бачу — задніх пасеш,— нагадав старий Жигай.
І Нехльода, глянувши на Віру значущим поглядом, сказав:
— За твоє здоров'я, Віро Севастянівно! — і випив самогон до краплі.
— Непогано п'єш,— промовив Аркадій Павлович Шумейко, і не добрати, чи вій схвалював, чи засуджував таке вміння. Він непомітно стежив за сином і невісткою, але мовчав, не встряючи ні в які розмови. Не колену чарку пив і слухав тільки інших, найбільше спостерігаючи за Карпом.
"Не втримається, мабуть, довго на своїй посаді,— думав він,— а втримати його треба, бо без Карпа зімнуть і мене комітетчики".
Вибравши підходящу хвилину, Аркадій Павлович звернувся до зятя:
— Що я в тебе попрошу, Карпе...
— Слухаю вас, папашо! — І хмільні очі спинилися на тестеві, якого Карпо трохи побоювався.
— Ти знаєш, що вугілля для парового млина діставати все важче. На одні могоричі витрачаю немалі гроші. Привезти паливо від станції — теж розход... А навколо слободи такі ліси добрі. Хотів я дружбу завести з лісничим, та не дається він. "Ліс,— каже,— державний, а я за інтереси держави дбаю..."
— Зімнемо! — вигукнув Карпо і вдарив по столу великим кулаком.— Все буде в порядку, папашо. Я вже й сам про паровий млин думав... і дещо зробив. Сто дерев незаможникам відпустили, а ми їх собі візьмемо. Це вже факт, коли я кажу. Я з лісничим такі справи поладнаю.
— Спасибі тобі... А то ж стільки клопоту з цим вугіллям.
— А може, й мені, Карпе Андрійовичу, постараєшся якихось там дубочків з десяток дістати,— озвався Жигай.— Треба хліви підправити, а нічим.
— І для тебе, свате, дістану.
— Дай боже...
— Не можете без бога обійтися. Хоч, правда, Радянська влада не забороняє вірувати. Будь ласка... Ну вам, маючи такого родича, як я, пора б уже не згадувати про цей опіум.
(Продовження на наступній сторінці)