І Плахотка розповів про таємні збори і про лист. Обличчя Шумейка зблідло. Це не хатня собі сварка сина з зятем. Тут діла складніші, бо не тільки до млина добираються, а до самісінького серця... Спокійним не будеш.
За таку вість дав Шумейко на три пляшки перваку, ще й крупчатки на паску пообіцяв.
— Ти ж дивися там, слухай і про все мені розказуй, а я вже віддячу тобі.
— Премного довольний щедротами вашими,— вклоняючись, говорив Плахотка, розуміючи, що сьогодні вже йому з хазяйського стола чарки більше не перепаде. І коли він, кланяючись, вийшов за двері, першою глянула в обличчя чоловікові Ганна Федорівна, глянула й сахнулася, бо зроду ще не бачила свого чоловіка таким.
Стояв він посеред хати блідий, рука стискалася в кулак і помітно дрижала.
— Так он як?.. У мене працює механіком і під мене ж підкопується? Розчавлю!
Уже не до гульні було гостям, і вони почали розходитись.
— А ти, Матюшо, зостанься. Потрібний мені будеш,— сказав Аркадій Павлович і запросив родича до окремої кімнати.
Про що вони там радились, того піхто не знав, навіть дружина. А в цей час по слобідських вулицях ходив Прохор. Свіже повітря трохи отвережувало, але голова була важка. Як ніколи раніше, йому захотілося побачити Зіньку, та даремно ходив він біля її хати, позирав у темні шибки вікон, не відважуючись у них постукати.
Повернувся додому пізно. Всі вже спали, але не спала Віра. Вона боялась, що п'яний чоловік почне зараз же неприємну розмову, а ще більше страшилася його важких кулаків, його очей, його жалючих докорів і лайки.
Та Прохор ні слова їй не сказав, ліг поряд, одвернувся до стіни й швидко заснув.
Прокинувшись уранці, він скаржився на біль у голові, на нудоту. Віра угідливо доглядала чоловіка, але боялась стрічатися з ним очима.
— Що ти мені у кварту ллєш? Давай, так питиму...— І, взявши з її рук глечик, він з жадібністю пив холодний, в міру кислий яблучний квас.
День і ніч возили до млина зрубані дерева, що їх спочатку намічалось виділити для громади.
Поки що можна саньми користатися, а незабаром розтане сніг, вкриються багнюками дороги, не один тиждень чекай, поки просохне, тому так поспішав Аркадій Павлович з перевозкою, дбаючи про те, щоб візники не тільки працювали вдень, а навіть і вночі.
Біля воріт парового млина тьмяно горів ліхтарик. Прохор приймав і провадив облік колодам. Тут же походжав батько і думав про щось своє, неспокійне.
— Це сьогодні виїжджають мої недруги? — запитав у Прохора, а той, глянувши на батька, не зрозумів, чого він хоче.
— Які недруги? Про що ви говорите?
Аркадій Павлович, заглиблений у свої думки, нічого не став пояснювати синові, продовжуючи міркувати вголос:
— Нехай їдуть, нехай стараються... Бач, кортить їм з моїх рук паровий млин вирвати. Дурні! Не знають, що коли мої руки за щось вчепилися — не одірвеш їх! Одрубати їх можна... Ось ти, Прохоре, дарма з Карпом затіяв бійку. Карно хоч і партієць, та наш цілком... Глянь, везуть скільки лісу, а хто це зробив? Карпо постарався. З ним ладити треба. То дурниця, що твою жінку іноді сп'яну поцілує: не помре вона від того й не злиняє. Треба вміти жити, сину. Надто гарячих життя спалює швидко.
Розмова урвалася, бо з вулиці до воріт підвернуло кілька навантажених колодами саней з підсанками.
— Багато ще там лишається? — запитав Аркадій Павлович, розчиняючи ворота.
— Ще вистачить! Через річку тільки страшнувато перевозити, бо вже під берегами вода з ярів заливає кригу.
— А ви поспішайте, бо не до зими — до весни йдеться. Поламається крига, тоді навпростець не проїдеш.
— Упораємось, хазяїне, аби нам добра плата та добрий був могорич.
— І плата буде, і могорич буде,— пообіцяв Шумейко, оглядаючи довгі й стрункі дубки.— Аж шкода їх на дрова переводити. Та нічого не вдієш. Складайте біля циркулярки. Запиши там, Прохоре, хто привіз, скільки привіз.
А в цей час шляхом до невеликої станції їхали, розмістившись на санях-розвальнях, посланці: Данило Шульга, Кіндрат Олійниченко та Остап Головатий. Разом з ними, заховавши руки в широких рукавах батьківського піджака, сидів Олійниченків синок Васько — хлопчина років чотирнадцяти. Він до світанку перебуде на станції, а як розвидниться зовсім — вирушить додому.
Ідуть посланці мовчки, кожний думаючи про своє. А над ними розляглося небо, широке, тихе, всіяне зорями, і ті зорі виблискують у калюжах води, що вже не замерзають навіть уночі.
Попереду маячать вогні невеликої станції. Проїхали слободяни один місток, їдуть далі. Обабіч дороги чорніють сади, біліють у садах чепурні хати, дбайливо обмазані господинями. Де-не-де у дворі височать над криницями непорушні журавлі...
Незабаром буде другий місток через невелику безіменну річку, береги якої густо заросли вербами, осокорами та лозняком. А там уже й до станції недалеко.
Тихо та безлюдно навкруги.
Скотилася в небі зірка, потім іще одна, лишивши по собі нетривкий фосфоричний слід.
Цокають кінські копита, дзюркотить десь поблизу струмок. Все більшими й виразнішими стають верби та осокори біля другого містка. Чомусь тривожно насторожив вуха кінь, і Кіндрат Олійниченко злегка стьобнув його батогом:
— Чого полохаєшся? Кущів не бачив зроду?
Кінь помчав бистріше. Ось уже й річка. Видно, як вийшла з берегів вода, розливаючись по низині, а в тій воді, мов у дзеркалі, відбивалися рясні іскристі зірки.
Кінь раптом рвонувся назад, та вже чиїсь сміливі й сильні руки схопили його за обротьку.
— Ану злазьте з саней! — почувся владний, навмисне змінений голос.
При тьмяному світлі зірок все ж було добре видно маски, що їх наділи ці невідомі озброєні люди.
Наскок був таким несподіваним, що посланці в першу хвилину розгубились. Ніхто з них не підвівся з саней, і той же голос, роздратовано наказав удруге:
— Хіба не чули, що вам сказано? Чи, може, силоміць вас підіймати?
— А навіщо ж нам вставати з саней? — озвався першим Данило Шульга.— Ми не злочинці, нікого не грабуємо, їдемо у своїх справах...
— Тягніть з саней! — І дужі руки схопили й поставили біля містка всіх трьох.
— Роздягайтеся, живо! — командував ватажок, і знову Шульга почав сперечатися, а його підтримали й друзі:
— За віщо ж нас грабуєте? Ми не багачі якісь... Вам віддай одежину, а де ж іншу взяти?
— І грошей нема... Хіба не бачите, що ми не багаті люди, не спекулянти?
— Відпустіть нас, хлопці. Ну чим ви поживитесь, що вам дадуть за нашу одежину? Так, якісь там копійки?! Відпустіть! — благав Головатий. Та ні вмовляння, ні просьби на грабіжників не впливали.
— Роздягайте їх силоміць! Час не жде!
У Шульги першого забрали гроші і ту заяву, що її везли до міста. Роздягли потім і інших, бо чоловік у собачій масці був лютий і невблаганний. Він одразу попередив:
— Будете чинити опір — пустимо в розход!
Поки роздягали посланців, Васько, зіщулившись, сидів на санях, дивився на це все повними жаху очима. Але після перших хвилин страху він трохи опам'ятався. Біля нього лежав батіг і лежали віжки. Сам не усвідомлюючи собі, що він робить, Васько з усього розмаху вдарив коня батогом. Від несподіванки кінь сполохано шарпнувся вперед, звалив грабіжника і помчав вихором до найближчого хутора.
Услід прогриміло кілька пострілів.
— Доганяй! Держи!.. Уб'ю! — чувся той же голос, та хлопчина, охоплений страхом, з усіх сил стьобав коня батогом, не чуючи вже позаду ні лайки, ні погроз, ні лякаючого тупотіння чобіт.
Не всі грабіжники побігли доганяти підводу. Двоє високих, дебелих, озброєних залишилося біля містка.
Посланці стояли роздягнуті, беззахисні, готові до всяких несподіванок.
— Кудись нас вести будете? — запитав Шульга, позираючи на два обрізи, направлені просто в його груди.
— Ну завіщо ви нас скривдили, роздягли? Чи ми спалили когось, чи хату обібрали, чи злочин який вчинили?
— Відпустили б ви нас, хлопці!
— Хіба у вас душі нема? Хіба у вас батьків нема? Чи ви справді лихі люди?
— Тікайте, поки наш ватажок не повернувся,— сказав один з хлопців, змінюючи свій голос на хрипкий, щоб його не впізнали.— Тікайте, а ми в повітря стрельнемо.
— А чи не одурите нас, хлопці? — перепитав Шульга.
— Не одуримо.
І посланці побігли від містка. Тишу ночі прорізало кілька пострілів, і все потім стихло. Під містком шуміла вода.
...Васько не пам'ятає, як прибіг сполоханий кінь до перших хат невеличкого хутора. З усієї сили хлопець натягнув віжки, і гарячий кінь нарешті зупинився.
— Рятуйте! Ой рятуйте, бо вони ж мого тата заб'ють! — кричав хлопчина, вбігши на невідоме йому подвір'я.
Він бачив, що в шибках світилося і в хаті сиділи у мирній розмові люди. Помітив також, як його крик сполошив тих людей. Вони припали до шибок, а потім хазяїн першим схопив шапку, вибіг з хати.
— Ой дядечку, рятуйте! Вони мого тата, всіх трьох заб'ють... Ой швидше, гукайте людей... Коли нас багато буде, вони побояться...
— Та що трапилось? Чий ти, хлопче?
— Я Олійниченків... На станцію ми їхали до поїзда... Один місток минули, а біля другого вискочили з лозяних кущів бандити... Ой рятуйте, дядечку!
Хлоп'ячий крик почули люди й з інших хат і поспішали на крик, щоб дізнатися, в чому справа.
(Продовження на наступній сторінці)