"Що я роблю? Куди йду? Для чого йду? Додому... Швидше додому! Він одружений... одружений... Навіщо? Не треба..." Вона рішуче повернула назад і, не оглядаючись, швидко пішла протоптаною стежкою.
— Зінько! Зажди... Чуєш, Зінько!
Прохор спритно перескочив через паркан, наздогнав її посеред річки, взяв сильними руками за плечі:
— Чого ж ти втікаєш від мене? Зінько! Несила мені критися... Люблю тебе! Люблю!..— І він рвучко притис її до себе, зламав у стані, припав жадібним поцілунком до її губів.
Слабо відпихаючись од нього, вона все ж піддавалась його зверхній чоловічій силі.
— Люблю тебе... Чуєш? — говорив він, шаленіючи ще дужче, і це проти волі впливало на неї, затуманювало її розум, солодкою млістю розливалося по всьому тілі.,. Вже не відпихають її руки Прохора, а довірливо лягають йому на плечі:
— Жадібний ти, Прохоре, наче в тебе жінки немає. Пусти! Та він не слухав, що вона йому говорила, а ще міцніше пригортав її гнучкий стан, ще жадібніше цілував.
— Ну є в мене жінка, та душа до неї не лежить. Ти мені наймиліша в світі. Про тебе думаю, тебе у снах бачу,,.
І знову цілував Зіньку, а вона, трохи отямившись, просила:
— Пусти, хтось побачить, соромно буде...— А сама відчувала, як кволими ставали її руки, як податливо й безвільно пригорталася вона до нього, підкоряючись йому, слухаючи його схвильований шепіт.
— Нехай бачать. Не боюсь... Нікого не боюсь! Хороше мені з тобою, Зінько, я грошей тобі дам або з ярмарку хустку привезу найдорожчу... Принадна ти... Нічого для тебе не пошкодую...
Зінька, широко розкривши очі, дивилася йому в обличчя. Цими словами наче в душу плюнув, образивши її світлі почуття. Образа була такою сильною, що Зінька, не пам'ятаючи себе, вдарила його в обличчя.
— Як смієш отаке мені говорити? Що я, гуляща якась? Дурень! Грошей він дасть, хустку найдорожчу... А я ж то думала...— І вона, вирвавшись з його рук, ридаючи, побігла стежкою і швидко зникла в чагарниках.
Прохор стояв наче очманілий. Горіла щока, але не гнівався на Зіньку, вчинок її не осуджував.
"А як вона могла діяти інакше? Не гуляща ж, ні, не гуляща Зінька... І мене, мабуть, любить... Невже справді любить?"
Перед очима поставало її палаюче лице, її повні рожеві губи, її шепіт, безвільні податливі руки, гнучкий стан, що теплом своїм розпалював у ньому бурхливу пристрасть. Він зараз не пам'ятав, що говорив їй хвилину тому, захоплений єдиним бажанням побути довше з нею...
Річка безлюдна, засніжена й тиха. Чмихає димар, але світла у млині не видно. Темне й подвір'я, а біля дверей стоїть чомусь юрба.
Прохор спритно перескакує через паркан, прибігає до машинного відділення, де горить гасова лампа.
— Де це тебе лиха година носить? — сердито запитує батько, метнувши очима на сина.
— Та я відлучився,,.
— А ти мусиш не відлучатись. До діла приставлений, значить, дивися добре, щоб усе справним було,— повчав невдоволений батько.
Механік зшивав розірваний пас, а біля дверей товпились люди:
— Чому світла немає?
— А чи працюватиме млин?
— Хоч би ж змолоти...
— Світло дайте!
— Заждіть трохи, світло буде,— заспокоював людей хазяїн.— Пас порвався той, що динамо крутить. Ось механік зшиє його, і світло з'явиться. Заждіть трохи.
— Хоч би лампу якусь дали. У темряві сидять люди.
— Зараз дам.— І Прохор, засвітивши ще одну лампочку, вийшов з машинного відділення до людей. Від ящика, куди зсипає батько зерно за помол, шмигнула постать, сховалась між людьми.
— Чи скоро там налагодять світло? — почувся з темного кутка хриплий голос.
— Скоро.
Маленька лампа блимала, мов каганець. Падали від неї на похмурі стіни, вкриті борошняним пилом, великі, невиразні тіні хуторян, які сиділи, оберігаючи свої мішки.
У дальньому напівтемному кутку раптом скрикнула молодиця:
— Що я тобі — дівчина, що ти мене обіймаєш? Почувся одразу сміх і жарти:
— А що ж, у темряві воно саме якраз!
— Уже мовчала б, бісова молодиця. Хіба від того злиняє, що хтось приголубить.
— Еге. Воно, звичайно, всякому кортить приголубити, якщо молодиця підходяща.
— І не соромно тобі? — обурювався той же голос.— Та я зараз чоловіка гукну. Він вийшов покурити. Та він же тобі таких тумаків надає, що й онукам буде за тебе соромно.
— Темно... Хіба добереш...— виправдувався чоловічий голос.— Тут же моя жінка сиділа.
І знов у млині почувся сміх і жарти:
— Ну ось, бідний чоловік не добрав, де його жінка. За віщо ж на нього ображатись?
Знадвору поміж мішками пробирається жіноча постать до темного кутка, де обурюється молодиця.
— А чого це ти розкричалася на мого чоловіка? — чується владний, невдоволеиий голос.
— Того розкричалася, що довгі руки має! Лізе ними, куди не слід.
— Ти мого чоловіка не займай? А то я така, що й за патли можу взяти.
— А що тут трапилось? — озивається простуджений голос, і ображена молодиця, відчувши захист і підтримку свого чоловіка, закричала тепер голосніше, сміливіше:
— Ти чув, Іване? Вона мені погрожує! Та ти свому чоловікові погрожуй, щоб на чужих жінок не заздрився.
— Хто? Мій Грицько заздриться? — І до чоловіка: — Це правду вона каже? Признавайся! — налетіла тепер уже на свого чоловіка.— Говори, окаянна твоя душа, до кого ти тут залицявся?
— Я ж не хотів... Я думав, що ти сидиш на мішку, а воно інша... Хіба я посмів би... до чужої.
— Щоб же тобі повилазило, анахтема ти! Та щоб же тобі руки скоцюрбились одразу, як ти до чужої молодиці... Та я ж тобі, проклятуща твоя душа...
Невідомо, як би ще лаяла невдаху розлючена жінка, та саме в цю хвилину засвітилися електричні лампочки, і вона, засоромившись людей, одразу замовкла. Потерпіла молодиця, затулившись хусткою, заходилася поратись біля мішків, перевіряючи добротні зав'язки.
На жорнах дзеленчало коліща. Біля рукавів, звідки сиплеться крупчатка, стоять чоловіки і, не кваплячись, товкачами туго набивають мішки, чекаючи, поки Філька скаже, що пора той рукав закривати. Та Фільки не було. Металеве коліщатко на ремінці, б'ючись об жорновий камінь, дзеленчало все дужче.
— Засипати, чи що? — питався високий чолов'яга, позираючи туди, де мав бути мірошник.
— Засипай! — кричали з кутків.— Може, до вітру вийшов чоловік. Дзеленчить, значить, млива немає...
Раптом несамовитий крик долинув знадвору, вразивши людей.
"Що трапилось? Хто кричить? Чому кричить? Може, там бійка? Може, якесь нещастя?"
Чоловіки один за одним поспішали до дверей. На рамі циркулярки, освітленій лампочкою, лежав блідий Філька з блукаючими очима, в яких світився страх, біль, відчай і розгубленість. Він уже не кричав, а тільки стогнав і благально дивився на людей, що його оточили.
Дерев'яна рама густо зачервонілась. Під гострими зубцями пилки, яку вже спинив Роман Петрович, лежала понівечена й закривавлена рука і пошматований піджак, теж густо змочений кров'ю.
— Більше красти не будеш. Не будеш...— говорив схвильований і блідий Аркадій Павлович. Він стояв тут же, спостерігаючи за тим, як Роман Петрович з Єгором порались біля мірошника. Філька не стогнав навіть, а розширеними, повними болю очима дивився в обличчя своєму хазяїнові, а той уникав його погляду, ховаючись за людьми.
— Виймай, Єгоре, руку. Одривай шмаття, та швидше, а то він кров'ю зійде.
Витягли Фільчину руку з-під циркулярки, та то вже була не рука, а обрубок, на якому ледве тримався такий же другий — закривавлений, пошматований, з пожовклими пальцями.
Філька сам не міг стояти на ногах, і його повели під руки до сторожки, поклали там на тапчан.
— Запряжи Метелицю! — наказав Аркадій Павлович наймитові Семену.— Одвези його мерщій до лікарні.
Семен побіг викопувати наказ.
— Ех-ха-а! — хтось протягнув досадливо й журно.— А вдома у нього діти малі.
— Хай не краде. Попросить — завжди дам. А то йду я з машинного відділення, бачу, крадеться хтось попід стіною. Хто ж воно, думаю, пригнувся за сажнем дров, чекаю, коли це — Філька. "Де борошно взяв?" Мовчить. Та хіба ж я не знаю, де взяв. Штовхнув я його тоді легенько в груди, а він оступивсь та на раму циркулярки.— І хазяїн зібрав розсипану крупчатку, взяв клунок і, не поспішаючи, пішов до млина.
Хтось у натовпі, але так, щоб не чув Шумейко, сказав:
— Бач, добрий який — "попросить — завжди дам", а сам і розсипане пучками повизбирував.
Під'їхав згодом Семен.
Поклали Фільку на сани, поїхали, а хтось із слободян побіг сповістити про нещастя мірошникову сім'ю.
Жвавий, добре вгодований кінь тягнув сани, навантажені ячною соломою. За саньми, тримаючи в руках віжки, йшов високий хутірський парубок у смушевій шапці, в кожушку й чоботях, вимащених дьогтем, різкий і досить неприємний дух якого не могли приглушити пахощі соломи.
— Ось до цього двору завертай,— сказала Зінька і побігла вперед, розчинила навстіж ворота. Хура соломи все ж зачепилася краями за ворітню, лишаючи позад себе пахучі жмути соломи, які Зінька тут же спритно й підібрала.
(Продовження на наступній сторінці)