— А що, протиснувся без черги? — сміялися з нахаби, але хуторянин сильною рукою підняв шевця трохи від землі й кинув на мішки. Це розсмішило всіх і образило шевця. Король-ком-півником підскочив він до кремезного чоловіка:
— Ти за що, хуторянська твоя морда, га? За що штовхаєшся?
Маленький, сухий, але задиркуватий кустар порожнім мішком лясь хуторянина по обличчю — і запорошив очі.
Плюється той, протирає очі, поривається до шевця, та хіба ж пустять.
— Ну-ну, не займай, а то намилимо в'язи.— Це слобідські свого захищають.
Хуторянин погрозив кулаком, голосно вилаявсь і, одтягнувши свої мішки, сів на них, червоний і спітнілий. А зверху Філька питав:
— Хто засипав зараз?
— Я, а що?
— Вперше хіба молоть прийшов? Підставляй торбину під послід.
— Який там послід? У мене ж пшениця зерно в зерно — чиста, а це ось вівсюг якийсь сиплеться.
— Ну, ти, не розпатякуй, підставляй!
У паровому млині стояв гамір. Літав у повітрі білий густий порох від борошна.
Знову почувся брязкіт металевого коліщати, знову кинув Філька своє байдуже "засипай", і якийсь дядько мотнувся похапливо з мішком зерна до ступи. Заверещала жінка:
— Куди ж ти прешся? Чи ти думаєш, що я чергою поступлюся? Ох і розумний який знайшовся!.. Ну-ну, ти пусти! Куди ото мішок ставиш? Зо мною балачки будуть короткі — наб'ю одразу.
А молодиця така: мішок під рукою тримає й не зігнеться. Підійшов Прохор.
— Що ж це робиться у вас? — скаржився хуторянин. Мені Аркадій Павлович без черги обіцяв змолоти, а вони не пускають.
— Засипай!
— А ось-о він не хотів! У мене діти дома. Чекають не дочекаються, і сама я зранку товчуся у млині.
— Не кричи, бабо, не на базарі!
— А от буду кричати, буду! Ви думаєте, що як паровий млин ваш, так усяке самочинство тут робити можна? Нє-єт!.. Он ходять чутки, що якась комісія з Харкова приїде обслідувати. Забере млин, годі вам орендувати.
— Ой баба! Ой дурна... Ти диви, як говорить.
— Геройська. Ця, мабуть, і самого чорта не злякається.
— Діла! — сміялись навколо, а жінка кричала:
— Без черги тільки раніш, коли гаспада були, а тепер, слава тобі господи, наша власть, комунічеська. Гаспадів у морі потопили. Всі граждане рівноправні.
Металеве коліщатко задзеленчало дужче, і жінка запитала:
— Засипать, чи що?
— Зажди. Ти, бабо, тутешня, а мені ще двадцять верстов їхати. Мені сам хазяїн дозволив.
— Ой-ой! Швидкий який! Ну чого ти баньки витріщив? Посмій тільки сипнути. Я тобі всиплю у потилицю. Чи бач, хазяїн йому дозволив... А я не дозволю!
— Та мели вже, мели, хай ти сказишся, язиката сатано!
— І лаятись до пуття не вміє, по-хуторянському. У наших би мужиків повчився, розбитний у нас народ,— засміялася жінка та до чоловіків: — Чи таки уступити йому чергу? Може, й справді йому далеко їхати?
— А мені хіба близько?
— Ми ждемо, і він хай підожде.
— Сип! — сказав Прохор хуторянинові й пішов. Зашуміло зерно по дротяній сітці, знявся над нею сухий
пил — на черені зерно сушилось.
— Так он ти як? Нами нехтуєш, а молодого хазяїна слухаєшся? — І дебела жіноча рука смикнула хуторянський мішок.
Данило Максимович Шульга — Єгорів батько — уникав зустрічей з Шумейком, бо не любив хазяїн, коли сторонні люди товклися біля машин. "Хіба іншого місця для балачок немає"? Тому так сторожко підходив Данило Максимович до дверей, де на бляшаній дощечці ледь виднівся вицвілий напис: "Стороннім вхід заборонений".
Відхиливши двері, він озирнув приміщення.
— Немає?
— Заходь! Додому хазяїн пішов.— І коли гість переступив поріг, механік попрохав: — Розповідай, Даниле Максимовичу, з якою новиною прибув?
— Та новина, Романе Петровичу, є... Добра новина!
— Говори.
— Повернувся Олійничепко з міста, мав там розмову з одним адвокатом. І той адвокат сказав, що паровий млин можна одібрати в Шумейка, якщо того захоче громада... Отож треба написати таку заяву, та підписатися людям, та щоб ту заяву хтось одвіз до округу, начальству високому, бо в повіті у Шумейка є своя рука — зять Карпо. Ти ж знаєш, ми вже клопотали раз, а що з того вийшло? Як володів Шумейко млином, так і досі володіє. А вже по інших місцях такі млини одібрані для народу. Отож треба заяву написати тільки до округу. Вони там розберуться по правді. Оце така в мене новина.
— Новина добра. Що ж, мабуть, завтра зберемося гуртом та обміркуємо, як треба діяти. Хоч воно слід було б у такому ділі звертатися до повіту.
— В тому-то й справа, що в повіті головним начальником служить його зять Карпо Нехльода та, крім нього, ще є приятелі. Хазяїн знає, з ким дружбу вести.
— Не всі ж вони такі. Не може того бути, щоб Радянська влада та на таких людях трималася. Правду як не топчи ногами, вона завжди буде зверху!
Несподівано розчинилися двері, і до машинного відділу зайшов хазяїн. Він був здивований, побачивши старого Шульгу. Очі хазяйські спалахнули злим вогником.
— Ти знову тут? — запитав він, недружелюбно оглядаючи гостя.— Хіба не говорив я тобі а чи ти сам не читав на дверях, що стороннім вештатись тут забороняється?
— Я до сина прийшов, до Єгора...
— Брешеш! По очах бачу — брешеш. Я догадуюсь, чого ти сюди ходиш,— і перевів важкий погляд на механіка.— Змовляєтесь за хазяйською спиною, та я ваші плани розметаю. Чуєте? А тебе востаннє попереджаю: ще раз застану отут — твого сина Єгора вижену з роботи. Так і знай! — І він зник, грюкнувши дверима.
У млині Аркадій Павлович підійшов до Прохора, і той одразу відчув, що батько чимсь стривожений.
— Вдруге його застаю у машинному відділенні. А там же ясно написано й попереджено: коли ти сторонній — не смій заходити, а він заходить, наче до своєї хати.
— Та про кого це ви говорите?
— Як про кого? Про Данила Шульгу. Сина, каже, провідати прийшов. А я ж бачу, по очах його бачу — не те у нього на думці. Змовляються, гади, хитрують зі мною, ну, я ті хитрощі все одно розгадаю. Ти, сину, наглядай за Романом, бо відчуває моє серце — добра від нього нам не ждати.
— Чому? Він чоловік безвредний,— ухильно сказав Прохор, згадавши в цю хвилину про Зіньку. "Хто знає, може, колись доведеться мені й породичатися з механіком".
— Чув, Прохоре, нашого Карпа головою волосного комітету призначили.
— А в повіті він уже хіба не працюватиме? — спитав син, якого ця звістка неприємно вразила.— Значить, у нас він і житиме?
— А де ж йому жити?
— Чи не тіснувато буде? — спробував заперечити син, та батько, звівши на переніссі густі брови, суворо спитав:
— Ти що це, суперечиш батькові? Прохор замовк.
Не любить він Карпа, бо той колись до Віри залицявся, не раз додому її проводжав, а одружився з Марією.
Хто знає, як воно буде тепер. Житимуть в одній хаті, то, може, знову пригадається колишнє.
Ще відтоді Прохор затаїв глибоку образу та злість на Карпа. Душа його сповнилася ревнощами і гнівом, яких не в силі він був загасити в собі. Здається, вся кров серця вдарила йому в обличчя. Стало душно. Захотілося дихнути свіжим повітрям, і Прохор вийшов на подвір'я.
Обминаючи сани та коней і думаючи лише про Карпа й про те, що їм доведеться тепер жити під одним дахом, Прохор підійшов до невисокого паркана. Звиваючись між берегами, лягла засніжена Ворскла. Річище її з обох боків позначили закучерявлені інеєм верби, лози та сади. У садах виднілися хати, а ще далі, по правий бік річки, простяглися гори з сизою смугою лісу.
Це все знайоме Прохорові змалечку. Тут він народився, тут минули його дитячі й юнацькі літа, тут він парубкував, тут потім судилося йому обвінчатися з Вірою, за якою до нього упадав Карпо. І чим більше зараз Прохор думав про це, тим сильніше ятрили його серце ревнощі, тим відчутнішою була в душі його лють на Карпа.
— Не життя це буде — мука,— вимовив Прохор, дивлячись на білу річку.
Його увагу привернула до себе якась жінка. Вона вийшла з пухнастих від інею ліз і вузенькою стежкою простувала через лід до млина.
— Зінька! — аж скрикнув Прохор, голублячи її очима.— Вона... Пізнаю її ходу... Зінька... Значить, не забула. Я ж просив її прийти.
І похмурі Прохорові думки обірвалися, мов гнила нитка, а в серце наче засвітило сонце, зігріло його теплом своїм, втихомирило його недавню лють і гнів.
Йому хочеться відчути і ласку її, і ніжність. Хочеться слухати її голос, дивитися їй в очі іскристі, обіймати, пригортати до грудей своїх, забувши тоді й про дружину, й про Карпа, й про все на світі.
Прохор вдивляється. Тепер уже ніякого сумніву немає. Стежкою йде Зінька, але до кого? Може, до свого батька? У машинному відділенні біля дверей горить ліхтарик. З-під паркана до річки стікає струмочок. Тепла спрацьована вода парує, розтоплюючи під берегом кригу.
Зінька звертає із стежки, йде навпростець, і Прохор застережливо гукає до неї:
— Обережніше, там проталина!
Зупинилась молодиця наче вкопана, пізнавши одразу знайомий голос. їй раптом зробилося лячно.
(Продовження на наступній сторінці)