— Звичка, знаєш, Карпе Андрійовичу, звичка... З богом родились, під богом ходимо. А що влада не забороняє — це добре. Влада хороша. Попервах думав: погано буде, бо як же без царя? Стільки літ були царі над нами...
— Триста років тільки дім Романових існував,— озвався Карпо, хвастаючись перед гостями своєю обізнаністю.— Та ще до них царювали інші.
— Отож і я кажу,— продовжував Жигай.— Попервах думав — погано буде, а тепер придивився — харашо. Раніше я торгував і зараз торгую непогано. В лавці моїй все є: і бакалія, і дьоготь, і вина всякі, й пиво привожу з міста... Жити можна.
— Пиво, кажеш, а чому ж нам не приніс?
— Та хіба ж я про таке забуду? Приніс, тільки витримую, щоб завершити гостювання. А піди, Юлю,— звернувся він до тихої, худорлявої, одягненої в темне жінки,— піди в ту кімнату, там кошик стоїть. Принеси сюди. Я, Карпе Андрійовичу, знаю, коли подавати. Це на закуску, бо недарма пишеться у священному писанні: "Вкусивши сладкого, не захочешь горького". Ось тепер, після самогону, можна й вина, можна й пива спробувати.
Пробували і п'яніли ще дужче.
— Оце б зараз якогось гармоніста сюди гукнути,— запропонував хтось з гостей.
— Навіщо нам гармоніст? — озвався Прохор.— Хіба в нас грамофона нема? Ану, Віро, заведи.
Віра п'яненька. Вона дістає пластинку, повертає грамофонну трубу, розцяцьковану під квітку крученого панича, а сама так і зиркає на Карпа.
Прохор стежить за нею, стежить і за Карпом, що своїх хмільних очей не зводить з Віри.
— Вальс "В ожидании",— промовила вона, не глянувши навіть у бік Прохора, який скаженів усе дужче.
З-за столу піднявся Карно і, злегка похитуючись, підійшов до Віри.
— Дозволь, мадам Віро, запросити тебе на турвальс.
Та охоче погодилась і звично поклала ліву руку на Карпове плече.
Прохор бачив, як Карпо нахабно притискував до себе її стан, а Віра тільки посміхалась і ні на хвилину не зводила з свого кавалера блискучих, збуджених очей.
"Ах ти ж, падлюка! Так он ти як,.? Молодість згадуєш..."
Прохор взяв пляшку з вином, хотів налити й випити повну склянку, та несподівано на його руку лягла батьківська долоня:
— Не казися!
Прохор метнув злими очима в батькове обличчя, та, помітивши суворі, зведені на переніссі брови й докірливий погляд, стримав себе, одвернувся і почав дивитися в темні шибки вікон, а в серці бушувала лють, зростаючи щохвилини, і йому самому невідомо було, чи надовго вистачить сили отак стримувати себе.
"Життя не буде! Бачу тепер: не буде!"
Танцював старий Жигай, б'ючи чоботом об підлогу:
— Награно... Награно!..
— Ой тату,— гукнула до нього Віра,— ви тільки нам заважаєте!
Карпо хотів показати перед гостями особливу хвацькість у танці, але у нього ноги заплутались, і він упав, потягнувши за собою й Віру. Швидко схопившись, став допомагати підвестися своїй дамі, усердно перед нею пробачаючись:
— Пардон-с, мадам, пардон-с! Чобіт посковзнувся... Ти не забилась?
— Не забилась, тільки смішно мені...
— Турвальс! — крикнув Карпо і знову пригорнув її до себе. У Прохора була мить, коли очі його затемнились від люті.
Та стримав себе й знову почав стежити за Карпом.
Як він його ненавидів саме в цю хвилину, коли Карпо, нагнувшись до Віриного вуха, щось їй шепотів, а попа, безсоромна, тільки шарілася ще дужче та дурнувато всміхалася!
"Що він говорить їй? Ну що? Що?" — аж кипів Прохор, пориваючись припинити танець, але ж не смів цього зробити, бо весь час відчував на собі батьків насторожений і чатуючий погляд.
Той погляд стримував його, мов міцні ланцюги. Рішуче й швидко Прохор налив собі повну склянку самогону і єдиним духом випив до дна.
— Ти що це жлуктиш його, паче воду? Краще б пішов потанцював.
— Нехай уже Карпо вихилясує з нею. а ви милуйтеся ними, коли вам подобається.
— Ти що це? Ти з ким так розмовляєш? — гримнув батько. Та Прохор цього разу не злякався і не одвів своїх очей, сповнених люті, гніву й болю.
Хіба знає батько, що зараз на душі у нього, Прохора. І нехай поки що не знає. Хіба про таке скажеш комусь? Хіба скажеш батькові, що невістка, оця розчервоніла Жигаївна, прийшла в дім до них не дівчиною? Він приховав це від батьків, але не простив їй зради з Карпом. І ось тепер, коли бачить їх обох, бачить, як сп'янілий шурин нахабно притискає Віру і вона не відстороняється, а охоче тиснеться сама до свого колишнього коханця, хіба може він, Прохор, це все помічаючи, мовчати? Душа горить від того, туманіє голова.
— Одійдіть, тату, від мене. Чуєте? І краще не займайте зараз. І ні слова мені не говоріть...
Аркадій Павлович пильно глянув на сина, хотів щось сказати, та в цю хвилину підійшов сват Жигай, взяв під руку, потягнув до вікна, бо щось секретне хоче розказати.
— Ой втомилась я, піду трошки охолону.— І Віра вийшла до спальні.
Танцював Матюша з Марією... Про щось розмовляли між собою свахи. Вони давні товаришки і завжди, як зійдуться,— не наговоряться.
Витираючи піт з розчервонілого обличчя, слідом за Вірою шмигнув до спальні й Карпо.
Наче жару кинули Прохорові в груди. Підвівся високий, широкоплечий і лютий. У спальні перед іконою божої матері тьмяно горіла синенька лампадка.
Несподівано й рвучко розчинивши двері, Прохор спинився, не вірячи тому, що зараз побачив сам на власні очі.
Біля вікна Карпо Нехльода припав жадібним поцілунком до Віриних губів, і обоє вони в ту хвилину забули не тільки про будь-яку небезпеку, а, мабуть, і про все на світі. Вразили Вірині білі руки, що застигли на Карпових плечах.
Не пам'ятаючи себе, нестримний, ошалілий, він схопив саме ці руки, одірвав їх від Карпа. На мить помітив переляк і розгубленість в її очах. Все клекотіло в ньому. Блідий Прохор кілька секунд примруженими очима дивився в ненависне обличчя шурина, а потім мовчки, без єдиного слова, з усієї сили ударив свого супротивника.
Дико й тривожно скрикнувши, Віра вибігла до гостей:
— Б'ються! Вони б'ються там... Рятуйте!
З спальні долітав грюкіт, жалібний дзенькіт розбитої шибки й важке сопіння двох здорових, розлючених бійкою людей.
На підлозі валялася перекинута тумбочка, зірвана скатертина, потріскане люстерко, потоптані фотографії.
У Прохора була розідрана щока, а в Карпа набрякла й лисніла під оком криваво-сиза гуля. Обоє вони качались по підлозі, дужі, п'яні, злі. Гості кинулися їх розбороняти.
Прохор, вириваючись з цупких рук, кричав:
— Знай, життя тобі в цій хаті не буде! Все одно рішу тебе!
— Заспокойся, сину,— умовляла перелякана мати.— Чого тобі заводитися з ним? Іди, ради бога, від гріха... Не займай Карпа.
— Чи ви показилися обоє? — кричав старий Жигай.— Де це видано, щоб свій на свого в бійку кидалися?
— А ви мовчіть... Ви б за дочкою своєю краще дивилися!
— Що ж мені за нею дивитися? Вона твоя жінка, то ти й дивись.
Біля лутки дверей стояла бліда Віра, боячись глянути чоловікові в очі. Таким ще вона його не бачила зроду. їй було соромно й страшно перед родичами. Що, коли Прохор у такому гніві не стримається і розкаже всім про те, що в хвилину каяття розповіла вона йому сама? Як далі жити тоді в одній сім'ї? Як дивитися в очі свекрові та свекрусі? Адже вони досі нічого про те не знають.
"Невже скаже? А сказати може, може зганьбити, і вже ніколи тепер, мабуть, не простить він мені цього поцілунку".
Вона перемогла в собі страх і сором, підвела голову, глянула на чоловіка, але краще б не бачила його очей. В них світилася така зневага й презирство до неї, що Віра, відчувши те все, винувато опустила голову.
Він не вдарив її. Тільки зупинився біля неї, і вона почула голос його, сповнений погрози: "Я тобі цього ніколи не прощу!" — і вийшов з хати.
А Карпо, обтрушуючи з свого костюма глину, говорив:
— Та хіба ж пожартувати не можна? Культури йому бракує. Ой як бракує! — говорив він, обмацуючи руками лисніючу під оком гулю.
У хату несподівано ввійшов Демид Плахотка. Він спинився біля порога, м'яв у руках шапку.
— До Аркадія Павловича секретні діла маю.— А сам жадібним поглядом зиркав па стіл, де стояло питво й закуска.
Йому піднесли склянку самогону і шмат пирога з картоплею.
Випив, закусив.
— Так що справа дуже важлива, Аркадію Павловичу. Дарма не прийшов би вас турбувати.
— Ну говори вже, говори. Тут секрети ні до чого. Тут всі люди свої.
Плахотка вкинув картопляні крихти собі до рота, ще раз метнув оком на стіл і несподівано для всіх сказав новину:
— Так що хотять млин у вас одібрати, Аркадію Павловичу. Розгонистий сміх хазяїна сповнив кімнату:
— У мене? Млин? Ну й дивак же ти! Я думав, щось путяще скажеш. Та хто ж тобі міг отаке наговорити? Розвеселив ти мене, Демиде. Дам тобі за це ще чарку.— І Шумейко сам налив з сулії пекучого перваку й підніс Плахотці, забувши дати закуски.— Ну, розказуй же все толком, хто це до мого млина руки простягає?
— Та хто ж, вони... Рубан, і Кіндрат Олійниченко, і Остап Головатий... і Данило Шульга.
Сміх урвався. Хазяїн посадив Плахотку до столу:
— Потім іще дам тобі випити, а зараз розповідай, все розповідай, що знаєш.
(Продовження на наступній сторінці)