— Чули ми постріли,— сказав один,— та хіба ж думалося, що там отаке лихо.
— Рятуйте! — благав Васько, і рясні сльози стікали по його щоках, а очі благально дивилися на людей, чекаючи від них допомоги й порятунку.
— Так що ж, люди добрі... Трапилась біда. Треба громадою...
— Як же нам, неозброєним, іти проти озброєних? — сказав хтось вагаючись, і Васько, почувши це, ще гіркіше заплакав. Його жалібний плач зворушив материнські серця. Не стримались жінки, загомоніли:
— Та хіба в нас не знайдеться зброї? Є ж на хуторі мисливці. А коли гуртом підемо, побояться вони народу. Треба людей з біди виручати. Може, й справді ще їх врятуємо.
Хто сів на сани, а хто йшов пішки, озброївшись як міг.
У того в руках вила, а в того за поясом сокира, а були й такі, що взяли в руки замашні кілки. Йшли люди тихо, сторожко.
Ось уже темніють удалині верби та осокори, смугою про-стяглися над річкою лози. Виблискує за ними вода, чорніє міст. А навкруги — ні душі. Спинили коня, зійшли на місток.
— Ось тут вони причаїлись,— розповідав Васько.— Бо тільки ми оцей місток переїхали, а вони раптом з кущів... Один схопив коня за обротьку, а ті з обрізами оточили сани: "Вставайте! — кричать.— Скидайте одяг!"
— А де ж вони, ті люди, що їх роздягнуто?
— Хіба я знаю. Може, повбивано їх.— І Васько знову гірко заплакав.
— Давайте оглянемо річку.
Щось чорніло на воді. Підійшли ближче, придивились, а то якась одежина зачепилася на корязі. Дістали.
— Дядьків кожушок... Дядько Шульга в ньому їхав до станції.
— Еге,— сказав якийсь чоловік.— То це, я так думаю, були не справжні грабіжники. Якщо вони таку одежину в воду кинули, то тут, треба гадати, якісь інші в них плани.— І чоловік той звернувся до Васька:
— А ти, хлопче, не знаєш, куди й чого вирушав твій батько з дому?
— Не знаю... Мені тато сказали: "їдьмо з нами, Васько, ніч перебудеш на станції, а вранці додому повернешся".
— Бачу я — тут діло темпе...— продовжував чоловік.— Треба в міліцію заявити. Вони нехай шукають винних, а ми повертаймося назад, бо зараз у цьому полі, мабуть, і собаки приблудної не зустрінеш.
На його думку пристали й інші.
— А ти, малья, поїдеш додому, чи, може, в мене до ранку перебудеш?
Васько завагався.
Справді, в полі — ні душі. Тільки світять у небі зорі, великі, променисті, та виблискують калюжі, та шумить під містком вода.
Йому страшнувато було їхати одному по такій безлюдній дорозі, але було й соромно ночувати в якихось людей, наче він, Васько, такий уже боягуз, що ніяк не може вночі повернутися додому. Отож, набравшись духу, сказав:
— Чому ж? Я можу й сам... Дорога мені знайома...
— Ну, їдь з богом! — сказав хтось у гурті.— Ти ще малий. Ніхто тебе не зачепить. їдь спокійно.
Люди вже ладні були розійтися, коли це з боку хутора з'явилася самотня постать.
Всі затихли. Всі стежили за нею. Може, це йде якась жінка з хутора до свого чоловіка, щоб швидше дізнатися про подію біля містка?
— Добрий вечір! — привіталась невідома, коли підійшла ближче до людей.— Скажіть, будь ласка, чи потраплю я до слободи?
Для всіх ясно: дівчина нетутешня. В руках у неї невеликий чемоданчик, а сама в темному пальтечку, в чоботях. На голові біліє тепла хустина.
— Ну, ось тобі й пасажир,— озвався хтось з гурту чоловіків.— Удвох вам буде веселіше їхати. А ти, дівчино, здалеку?
— З Харкова... З окружкому комсомолу...
— І оце в таку піч ідеш одна, не боїшся?
— А чого ж мені боятися! Поїзд приходить вночі. На станції до ранку сидіти нудно, а слобода, чула я, недалеко.
— Недалеко, то правда, та ось тут біля цього містка недавно людей пограбовано.
— У мене немає чого грабувати,— відповіла дівчина і підійшла до Васька.— Ти, хлопче, слобідський?
— Слобідський,— охоче відповів Васько, радіючи такій нагоді.— Удвох справді веселіше їхати. Сідайте.
— А ти знаєш, де живе механік Рубан?
— Чом не знати, коли ми з ним майже сусіди. До самої хати підвезу. А як вас звати? — запитав Васько, підмощуючи для неї сіно, щоб їй м'якше було сидіти.
— Ольгою зовуть... Ольга Ярош,— відповіла комсомолка, зручніше вмощуючись у санях.
Попрощалася з людьми. Васько смикнув віжки, і кінські копита затупотіли по мосту. Люди ще постояли з хвилину, а потім рушили від річки і незабаром наче потонули в темряві ночі.
Васько розповів пасажирці, що з ним трапилось, а тоді спитав:
— А ви, Ольго, надовго до нас у слободу чи так тільки... подивитись?
— Може, й надовго... Може, лишуся у слободі працювати.
— Це добре, коли б лишилися...
— А чому добре?
— Ви хороша,— сказав щиросердо Васько і, смикнувши віжки, ударив батогом коня. Попереду вже виднілася слобода, в якій де-не-де блимали вогники.
Васькові дуже хотілося приїхати швидше додому, щоб дізнатися про батька, та він не смів сказати про це дівчині, не доставивши її куди слід.
Думки про батька гасили навіть бажання поговорити з Ольгою. А вона, дізнавшись про історію біля містка, розуміла, що хлопцеві зараз не до розмов, і намагалася ні про що його не розпитувати.
Ось уже з'явилися й хати, садки, паркани, криниці з навісами, а подекуди з дерев'яними журавлями. Ольга жадібно оглядала ці хати, наче хотіла по них розгадати людей, які тут живуть. Загальне враження трохи пригнічувало дівчину.
У всьому відчувалася бідність, запустіння. На деяких садибах стояли розшиті стріхи хлівів — сліди голоду двадцять першого року,— понівечені тини, небілені хати.
— Що, Васько, невже тут глинищ немає? — запитала Ольга, і хлопець здивувався:
— Як то немає? Є добра глина, цеглу з неї роблять... І біла глина є.
— А чому ж хати чорні, не потиньковані?
— Так то ж дощі пообмивали. А ось перед Великоднем хазяйки причепурять їх. У нас тут глина біла, як сніг... Навіть з сусідніх сіл приїздять по неї. І жовта є, і сіра,— ота, що цеглу з неї роблять...— Васько знову цьвохнув коня батіжком.— Ото вже й наша хата,— сказав він, прикипівши до неї очима. У хаті, мабуть, горів каганець, бо шибки були освітлені досить тьмяно.
— Спасибі тобі, Васько, що підвіз мене. Покажи тепер мені Рубанову хату.
— Ні, ні, я вас доставлю до нього. Ви не злазьте. Тут недалеко.— І він раптом скрикнув: — Живі тато! Онде край столу сидять. Живі!..
Батько немовби почув той голос, бо повернув голову, глянув крізь незавішане вікно на вулицю.
— Живі тато, живі! — вигукував Васько, і його радість добре розуміла Ольга. Наче з плечей у хлоп'яти знято важку непосильну ношу, наче в душу юну зазирнуло тепле, ясне сонце, і не можна було не відгукнутися па оте ласкаве тепло, не можна було мовчати.
— Я швидко вас одвезу... Рубанова хата недалеко звідси. Н-но! — цьвохнув він батогом коня, навіть підвівся на коліна.
У хлопця немовби виросли одразу крила, і вже ніщо не тривожило тепер його душі. Тато, рідний тато лишився живим, і він, Васько, зараз його побачить і розповість про все, що сталося потім, про дівчину-комсомолку.
— Ось Рубанова хата,— сказав хлопець, зупиняючи коня проти воріт.
— Спасибі тобі! — І Ольга, взявши в руку чемоданчик, встала з саней.— Бувай здоровий!
— Будьте й ви здорові! Заходьте сміливо. Собаки в них немає.— А сам швидко повернув назад, підганяючи коня.
Ольга Ярош глянула на добре потиньковану хатину, на пофарбовані в голубий колір віконниці, на садочок, що темпів голим гіллям, і вже потім підійшла до ганку й постукала в двері.
Двері розчинилися зсередини, і при світлі гасової лампи Ольга Ярош побачила молоду жінку, що стояла з недокінченим шитвом у руках.
Біля столу сидів сивуватий чоловік, тримав газету і теж дивився з цікавістю на не відому йому гостю.
Переступивши через хатній поріг і привітавшись з господарями, Ольга Ярош сказала:
— Ви пробачте, що я так пізно до вас. Дозвольте вже й переночувати, а завтра я влаштуюся... У слободі, мабуть же, є кімнати для приїжджих?
— А навіщо вам ті кімнати? — промовила Зінька, ласкаво оглядаючи дівчину.— Що в нас — хата мала? Роздягайтеся! Давайте сюди чемодан... Ми раді людям. Будьте як вдома!
Доки гостя роздягалася, старий Рубан уважно розглядав дівчину. На ній був коричневий светр і темна спідничка. Густі пасма кучерявого волосся спадали, мов стиглий льон, обрамляючи її чисте, зарожевіле від внутрішнього хвилювання лице з темно-синіми очима в густих віях. Від того очі здавалися ще глибшими та красивішими. А особливо вражала її посмішка — добра, щира, світла, мов у дитини.
— Ну, ось я справді вже як вдома,— сказала Ольга Ярош, мило всміхаючись до Зіньки.— А тепер будемо знайомитись.— І вона назвала своє ім’я та прізвище.
— А до мене... як це ви потрапили? Може, хтось порадив?
— Я дуже хотіла вас бачити. Мені доручено...— І вона, розкривши чемодан, дістала звідти лист, поклала його на стіл перед Рубаном.— Це ви писали?
— Мій лист.
(Продовження на наступній сторінці)