— Іще раз і я, і жінки наші просимо вас — відпустіть сердегу. Подумайте і відпустіть, — вона рівно вийшла з хати, а він, проклинаючи сьогодняшній день, кинувся до неї, щоб оборонити від вовкодавів.
— Оксано, пожди... Поговоримо. Стільки ж не бачилися. Але він більше не почув од жінки жодного слова. З вулиці Оксана повернула на город, і він ще довго бачив, як ішла-зникала її постать поміж зеленою матіркою і останнім золотом соняшників. Ось і дійшла вона городами до самої церкви і до тієї дзвіниці, на якій хотіла причарувати Ярослава. А тепер тут два поліцаї повисовували з вікон голови і лускають насіння, поки не забачать жандармського обер-єфрейтора, що муштрує їх. Тоді схопляться за гвинтівки, і сама пильність застигне в їхніх баньках, та все одно від обер-єфрейтора схоплять "швайне".
Через якусь годину, після тяжких роздумів Магазаник таки почимчикував до поліції, думаючи якось хитромудре здати комусь на лікування Човняра. А там хай і викрадуть його. Але вже було пізно: поліцаї саме поклали на воза пораненого командира, ладнаючися везти його до крайсу.
"Останній гріх", — згадав староста слова Оксани. — І чому він так по-дурному сплохував, коли побачив командира на горищі Василини? Хіба не можна було тоді забити баки дурному Терешку?
— Чого ви так поспішаєте з ним? — ніби байдуже запитав коменданта поліції, який не дуже твердо тримався на ногах.
— Квасюк нас в шию жене, бо, кажуть, цей командир навіть в оточенні підбивав німецькі машини. Поранений підбивав! Є ж такі оглашенні!
Прочумавшись, Рогиня довго в задумі міряв маслакуватими ногами оселю Магазаника, де стиха дзижчали оси, вгризаючися з крилами в тіла втемнілих грушок. Інколи він зупинявся перед хрещатим, побитим шашелями вікном і сумно поглядав па розложистий волоський горіх, що й досі де-не-де тримав у розпалих кожушках сухі плоди.
Таких кілька горіхів було і в його тата — сільського попа, який добросовісно хрестив, сповідав, причащав, ховав, не дуже допоминався за треби і скрушно похитував головою, коли бачив гарних молодиць, бо його матушка в тридцять років устигла так розпастися, що відхекувала кожний свій крок. У батька була гарна, на свій час, бібліотека, де кожна шафа старанно замикалася на ключ; тут були не тільки романи і природознавчі книги, а й такі альбоми з красунями, на яких щодня гнівалася матушка.
Господи, чи поможеш ти якимсь дивом повернути колеса часу і занести в затишний кабінет з книжками, до можна було б до запівнічної години пірнути в якийсь роман чи в розгадані й нерозгадані таїни антропології. Через неї і приналежність до попівського стану мав більше, аніж треба , і смутків, і насмішок. Та все це було ніщо супроти того, що сталося тепер. Переляк і слабовілля кинули його в пащеку фашистського змія, і вже хоч пальці, хоч печінку гризи, а нема тобі й хвилини супокою. Думалось притлумити все гадючником, який зараз женуть з чого тільки можуть і приправляють чим тільки можуть. Дудлив його, наче воду, та не міг утопити отієї крихітки, що зветься сумлінням. Ну, а тепер, коли й досі печуть тавра слів фашистських правителів, він має щось робити. Тільки що? Хто йому зараз повірить? Послухають сповідь і подумають, що він — підсадна качка. І все одно: що буде, те й буде, а робити щось треба. Може, до Лавріна Гримича заїхати? Ото праведне посімейство — всі діти пішли в партизани. Як та бідна мати сохне і побивається за ними...
Рогиня сяк-так вмивається над свіжим, материнкою пареним цебром, далі перед підтуманеним дзеркалом ножицями поправляє на підборідді свій, схожий на їжака, заріст і виходить у двір. Волоський горіх вітав його пахощами дитинства і смутком опадання.
— Вже прокинулись? — заклопотано озивається з комори Магазаник. Він одразу ж виходить з добротної, гарно пригнаної будови і па колодку зачиняє двері, щоб гостю не заманулося випасати очі на чужому добрі.
— Прочумався.
— Тоді, може, по одненькій на коня?
— Обійдеться.
— Отакої! — здивувався Магазаник. — Як же воно так? Не послабли часом?
— Із слабості виходжу, — неохоче буркнув Рогиня. На це староста тільки зачудовано повів головою, а крайсагроном пішов запрягати коней, далі мовчки опорядив бричку, мовчки розчинив ворота.
"Що це з ним? — занепокоївся Магазаник. — І частував, як начальство, і зайвим словом не прохопився. Невже фашистська писанина так притлумила його?" Коли агроном виліз на передок брички, староста тихо запитав:
— Може, щось на дорогу з припасу дати? Бо знаю ваші холостяцькі вжитки. Хоч би розжились собі як не на жінку, то на кралю.
Кому потрібні мої маслаки? На них і вовк не позаздрить. Я ніби догадуюсь, чого ви маєте жаль на себе. Думаєте, легко в цю забійню?
А нам уже й не може бути легко. Це ж чого?! — розгубився староста.
— Бо в кого пішло життя на продаж, той уже довічний грішник, що має чекати страшного суду.
Магазаник по-своєму зрозумів ці слова.
— То ви гадаєте, більшовики розіб'ють Гітлера?
— Ніхто не знає, чиє буде завтра, — тоскно відповів Рогиня і виїхав з двору, залишивши на ньому розтривоженого старосту.
"А коли, справді, розіб'ють? То як повернутись до свого, дотеперішнього часу? Воістину, тече життя, наче вода в річці, а назад не вертає...
У невеличкому придолинковому сільці, що відгородилось од світу петлями звивистої річки, болотами та мочарами, Рогиня допитався до громіздкої, критої драниною хати комірника перевалочного пункту Махтея Боденьки. Тут сінешні двері були обковані залізними штабами, а в них чорніли отвори для ключів.
"Певне, Боденька ховає крадене за сімома замками".
Коли Рогиня переступив поріг оселі, то побачив навислу над столом голову комірника, який жадібно, з насолодою трощив смажену курятину й прислухався до шипіння старих дзиґарів.
— О, пан крайсагроном! — радісно скрикнув господар, випустив півкурки на скатертину, витер пальці об чуприну, вискочив з-за столу і, висяваючи пронозуватими, вмоченими в оливу, очима, кинувся розпростертими руками-оцупками обіймати начальство.
Рогиня скривився од цих обіймів, насмішкувато хмикнув і якусь мить з подивом розглядав недоладну постать хитрющого пролази, який, певне, і в самому пеклі не розлучиться із комірницькими ключами. Ох і фігура!
Коли б на задні ноги вгодованого кабана поставити бодню, а на неї покласти ковбик, ще й прикрити його сорочим гніздом, — то це була б подоба Махтея Боденьки. Усе в ньому вдалося укороченим, і, певне, тому все намагалося роздаватися в ширину. Та Махтея не турбували зайвина жирів і ваги. Головне, — знати ваги на своїй службі; приймаєш добро — обережненько записуй менше, видаєш — іще обережніше записуй більше, а зайвину довго не тримай у коморі, бо в у світі такі паскудні слова, як переоблік і ревізія. Правда, останнім часом Боденьці зрадило почуття міри, бо ніколи стільки всякої всячини не проходило через його руки.
— Спасибі, спасибі вам, ощасливили мою хату, ощасливили мене, грішного, — зовні удав радість Махтей, а всередині чогось тривожиться. — Та сідайте до столу, ми вас курятиною й свіжою рибкою почастуємо. Карасики оце ж тільки-тільки підстрибували на пательні, — закрутив по хаті свою вагу комірник, — Жінко, бачиш, кого дочекались?! — гукнув на прив'ялу тонкостанну молодицю, очі і обличчя якої аж бризкали презирством,
— Не турбуйся мною, — строго сказав Рогиня.
— Як не турбуватися таким гостем? — поплямкав тяжкими губами Махтей. — Жінко, став на стіл чарку, тарілку, а виделки не клади, бо курятину краще паювати руками. Та й сама сідай з нами — вип'єш веселухи.
— Трійла б ти напився, — тихо, тільки для чоловіка засичала молодиця, проте поставила на стіл що треба для гостя і, розгойдуючи зашироке пошиття, вийшла з хати.
— Усе навети, — повів укороченими бровами комірник. — А моя ж плоскирка на такий язик розжилася, що й на шлюбній кроваті мала час посваритися. Одружився, можна сказати, на чотири вітри.
— Умгу, — невиразно мовив Рогиня, не приторкуючись ні до чарки, ні до хліба-солі. — Чогось у тебе живіт росте, як лихварський процент, та й увесь ти салом обріс.
— Бо гостей часто вітаю. З гостями ж не будеш кисляк хлебтати. А чого ви такі смутні та невеселі, наче сотник Забрьоха? — вдався комірник до класики; в ній йому найбільше подобалось, як сотник з писарем сокрушають перш борщ гарячий з усякою мілкою рибкою та пшоняну кашу до олії, далі захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними галушечками, та печені карасі й дудлять дулівку. Ото вміли люди жити!
Це все напам'ять затирликав Боденька і знову запросив агронома пригощатися, бо ж на столі лежать карасики, які годину тому плавали в річці, а потім підскакували на пательні в сметані.
(Продовження на наступній сторінці)