А Магазанику Безбородько вирвав хуторець аж у самого гебітсляндвірта. Вручали його привселюдно, щоб іще комусь закортіло стати хуторянином. Село на сходку скликали десяцькі і дзвони. Ох, ті дзвони старої дзвіниці, що й досі пахне зерном і воском. Не радість, а подзвіння заносили вони в розтривожене єство старости. Нащо вся ця кумедія? Дали б тихцем хуторець, та й будь здоров. Так ні, треба виставити тебе на людське безчестя, щоб хтось потім і пригостив свинцем.
Одержуючи грамоту від самого гебітсляндвірта, біля якого незрушним ідолом стояв комендант гестапо і СД, Магазаник, як міг, ховав од людей очі, та не міг заховати вуха і кілька разів Чув, як шелестіла мовчазна сходка страшним словом:
— Іуда... Іуда... Іуда...
Такого і осудовиська, і постидовища він ще не знав. І тоді по-дурному згадалось казання підцерковних старців, то Іуда, найвірніший син Люципера, сидить у нього на колінах, І свою калитку з тридцятьма срібляниками держить у руці. І пострах давнини, і страх сьогодення лещатами стиснули його, а почав одриватись холодний піт: і він не хотів триматися новоспеченого хуторянина. В заціпенінні, наче крізь хурделицю, слухав просторікування Безбородька, що тепер священний обов’язок селянина — виробити якнайбільше хліба та інших харчопродуктів для потреб німецької армії.
— Ті громадські господарства, які доведуть нам свою надійність і трудову честь, німецьке сільськогосподарське управління перетворить у хліборобські спілки. А далі, добродійство, вжи прямий шлях до споконвічної селянської мрії — до одноосібного наділу.
І на це поруч обізвався чийсь знайомий голос:
— Дочекаєшся, одуркуватий, два метри осібного наділу.
"Хто ж це? Невже Лаврін Гримич?" Староста повертає обважнілу голову і стрічає повний зневаги і ненависті до нього погляд скиртоправа. Господи, де стільки шаленства взялося в очах такого собі спокійного чоловіка?
Після сходки гебітсляндвірт, крайсляндвірт і комендант гестапо одразу ж поїхали в крайс, а з Магазаником залишився Безбородько і вся некликана збірнота, що приїхала з ним на гульбище. Вона, окрім Рогині, якого силоміць затягли на обід, галасливо вітала хуторянина, бажала йому багатства з землі, з води та роси, а хуторянину думалось одно: розсипав він свої дні, як темну росу, і заліз у петлю.
У хаті йшла гульня, а в душі — похорони, і не можна було їх втопити ні заморськими винами, ні домашнім самогоном. Оце б завіятись кудись, хоч на край світу, щоб забулося все... Коли ситість пом'якшила жорстокосердя начальника допоміжної поліції Квасюка, він під пічну затулу, рубель і качалку протанцював тропака, а далі, поблискуючи двома обоймами металевих зубів, почав просити Безбородька, щоб той заспівав лірницької, як колись, за більшовиків, виспівував на ярмарках і торжках. Зголоднілий Безбородько, стараючись біля телятини, відмахнувся од настирливця, навіть блиснув ученістю:
— Мій шлунок, напевне, — шлунок орла, бо він більше всього любить м'ясо ягнятка. Так говорив Заратустра.
— То дайте роботу не тільки шлунку, а й голосу, — домагався свого начальник поліції, що втопив у п'яних білках дрібні зіниці.
Тоді Безбородько розстебнув сукняну, змережену ременем одяганку, щоб усі побачили вислужений орден "за хоробрість і заслуги", пильно обвів жовтими печатями очей своє збіговисько, вдав руками, наче тримав ліру, згорбився, постарів і низьким басом уміло повів старовинне слово, що зразу ж зайшло сумом у пропащі душі.
Зійшла зоря посеред моря —
Ой то не зоря, лиш свята Варвара.
До неї сам круль залицяв,
Святій Варварі подарунок обіцяв.
І казав він слугам злота накопати,
Святій Варварі подарунок післати.
Свята Варвара подарунка не брала,
Бо йому жоною бути не гадала.
А круль, скачав слугам злота підкопатп,
Святій Варварі подарунок післати.
Свята Варвара срібла-золота не брала,
Бо йому іконою бути не гадала.
А круль сказав слугам скла надробити
І святій Варварі по тім склі ходити.
Господи милостивий, стань мені до поруки,
— Не дай терпіти невиннії муки.
Зіслав господь янгола з неба:
— Уступай, Варваро, на те скло, бо треба.
Свята Варвара на скло наступила,
А жодної краплі крові не вронила...
І враз мертву тишу, що запанувала в оселі, розірвав надривний схлип крайсагронома Рогині.
— Очумайтесь, пане. Чого ви так розтривожились? — розгублено запитав його Магазаник.
— Варвари ми, богом і людьми прокляті варвари! — витирав рукою поморхлі очі Рогиня. — Збідована Варвара жодної краплини крові не вронила. Ми ж цю кров щодня квартами точимо, а мізки заливаємо смердючим самогоном. Так хто ми після цього?
— Скажи, скажи, злодію, — хто ми є?! — визвірився на нього начальник допоміжної поліції, що мав склепані вуха і приплюснуте чоло, з якого зразу ж від брів гичкою стовбурчилась чуприна.
— Не клади руку на смерть, вона сама покладе на тебе і, руку, — не злякався Рогиня, коли поліцай шарпнувся п'ятірнею до кобури. — А хто ми — скажу. Почну з тебе. Мав ти, страхолюдний, родитися людиною, та вилупився чортом.
— Замовч, недовіро, бо навіки заснеш? А перед цим і сукровицею заридаєш! — Квасюковій крові стало тісно у жилах, і вони, набухаючи, почали павуками вибиватись на обличчі.
— А я не хочу мовчати, — стрепенувся, неначе з каменю вихопився Рогиня. — Бо страшні в світі тривоги і страшні гори печалі.
— От зараз ти й побачиш ці гори печалі, — повів навскіс холодцюватими очицями Квасюк, схопив агронома за комір стягнув із хати. Рогиня, опираючись, не мовчав, а ще й погрожував:
— Ти, покруч окаянна, думаєш вистаратися на срібний хрестної кляси? Вистараєшся тільки на дубовий.
— Я тобі дам і дубовий, і осиковий! До сьомого коліна без доки виріжу твоє кодло... — Посатанілий Квасюк на порозі дув з кобури інкрустованого пістоля.
Але за Рогиню заступився Безбородько, не так з любові до крайсагронома, як з ненависті до начальника поліції, що перехопив його місце.
Бесіда була зіпсована. Гості пересварилися, перебились і незабаром поїхали до міста, залишивши в хаті чад тютюну, поту й лихих слів.
От і маєш, господарю, довгожданий хутірець. Чи не піти хоч зараз до нього, бо завтра можеш запізнитися. І, напевне, пішов би, коли б не побоявся вечора і очей Човняра, що скрізь переслідували його. Не знаючи, куди подіти себе, Магазаник поникав подвір'ям, заглянув до просторої клуні, де на току, мов діди, сивіли дорідні снопи жита, що завтра ляжуть під ціпи; він пальцями торкнувся колосків, знайшов між ними крихітну голівку дикого маку, яка вже розсіяла своє насіння, то й згадав давній свят-вечір і засмученого батька і почув його незвичні слова: чи не загубив син любові до жита, до червоного маку в ньому. І враз страшні ціпи невідворотності забіснувались над Магазаником. Він вчепився обома руками в один, в другий, в третій сніп, наче вони могли повернути йому те, що було навіки втрачено, а далі вискочив з клуні і подався до отця Бориса.
Неласкавим поглядом зустрів його старий батюшка, який, повернувшись з малого повечір'я, уткнувся не в Святе Письмо, а в якусь житейську книгу. Вдихаючи застояний херувимський ладан, Магазаник розгублено став у дверях.
— Я до вас, панотче.
— Чого вам, пане старосто? Податки чи оплатки привели? То раніше він був для панотця дитиною, хлопчаком, парубком, Семеном, а тепер став паном старостою. Навіть піп відділяє його від людей.
— Прошу вас, преподобний отче, відслужити панахиду... — запнувся Магазаник.
— Панахиду? За кого? Невже за сина? — пом'якшав віск старечого обличчя.
— Та ні, не за сина... За одну людину... за Човняра.
— За Човняра? Якого ти віддав за хуторець? Магазаник безнадійно махнув рукою.
— Так уже сталося, батюшко. Не ти носиш коріння — коріння носить тебе...
— А хтось і підтинає коріння людське, — знову вткнувся старий у книжку.
— Ось вам гроші за моління.
— Забери свої гроші, пане старосто.
— То як же?
— Забери!
— Але...
— Забери! — як заклинання, втрете сказав отець Борис. І Магазаник мусив забрати їх.
— А як з панахидою?
— Відправлю.
Магазаник ще пом'явся біля столу.
— Ви, батюшко, споневажаєте мене?
— Ти запитай посполюд, хто тепер не споневажає тебе? Діти наші б'ються з василіском, зі скорпією, а ти душогубством заробляєш землю. Не вродить вона тобі нічого, окрім лиха. В Магазаника пересохло в роті, пересохло й нутро. І тут наковтався ганьби по саму зав'язку.
— І що ви порадите?
— Чого ж ти, пане старосто, раніше в мене ради не питав? А тепер скажу одно: скільки не старайся, а вчорашній день не повернеш. І вчорашньої води не доженеш, з усіма здирачами І навіть з Гітлером не здоженеш...
(Продовження на наступній сторінці)