— Ще чого! Як пішли в армію, то нема від них ні слуху, ні прослуху.
— От не сказав би цього, — похитує головою Рогиня.
— І чого б це? — насторожується Ярина.
— Бо тільки позавчора увечері бачив їх.
— Позавчора?! Де ж ви їх могли бачити?
— На Лучанщині. Трюхикаю оце пізненько додому, поглядаю то на ліс, то на долину. Коли чую — біля озеречка так смачно шаржакає коса. Під'їжджаю ближче, аж недалеко від дороги стоїть запряжені у воза коні, біля них походжає один чолов'яга з автоматом, а другий — косить отаву. Та як косить! Пізнав я твоїх братів, тільки не пізнав, хто косив, — Роман чи Василь, бо ж так вони схожі один на одного.
— І це правда, що ви їх бачили? — вірить і не вірить Яринка.
— Суща правда.
— То спасибі за добру звістку. Порадую батьків, бо вони вже в одному смутку живуть.
І знає Рогиня, що лукавить дівчина, і знає дівчина, що не вірить їй агроном, та інакше говорити не можна.
— Щось вам зготувати на вечерю?
— Спасибі, Яринко. Розумію, чого ти не віриш мені: бо такий є, бо і я ніби став на другому березі. Та мої слова і моє каяття передасиш батькові.
— Нащо це мені? Я ще можу щось не так сказати. Краще ви завтра самі побалакайте з ним.
— Хто знає, як складеться це завтра. А навідаються брати — передай їм дві бочечки меду і скажи, що моя заблукла душа шукає покути. Я можу підказати, де і що лежить на перевалочному пункті...
— Це діло не мого розуму, — стенула плечем дівчина. — А от мед я у вас куплю, якщо поцінно продасте.
— Обидві бочечки? — здивувався Рогиня.
— Авжеж! Ось ходім, гляну на них. — Вона проворно вискочила з хати, знайшла на бричці під сіном бочечки, поторгала їх, засміялась, — Наче близнята лежать, — і підхопила руку розгубленого Рогині. — Купую на пні! Даю п'ятсот карбованців.
У Рогині засіпались прив'ялі повіки.
— Нащо тобі стільки моду? І де в тебе такі гроші?
— Як де? Я ж тепер при комерції.
— Не дури голови, дівчино. При якій ти комерції?
— Працюю ж у привокзальній таверні.
— Ти — і працюєш у таверні?! — і здивувався, і глухо обурився Рогиня.
— А чого вам це вдивовижу? Ви тепер маєте свіжу копійку в управі, а я в таверні. Оце ж завтра завезу туди і свіжі пиріжки, і ваш мед.
— Кидай к бісу цю таверну! — розсердився Рогиня. — Хіба це для тебе? Там кожен викрутень буде пастися на твоєму личку.
— Як знайду кращу службу, то покину, — безтурботно відказала Яринка. .
"Невже копійка чи якийсь дідько збив її з пуття? І хто розбереться у світі, що таке Євин накоренок".
А Яринка, раптом забуваючи про все, радісно потягнулась і руками, і станом угору:
— Гуси летять! Гуси-гусенята, візьміть мене на крилята... І щось по-дитячи зворушливе було в цій припорошеній місяцем постаті, що потягнулась до неба; воно спочатку озвалося пташиним граєм, а далі — гулом бомбовозів, од нього в дівчини опустилися руки, стиснулися кулаки...
Вранці Яринку повезла до міста отуманіла від сліз Василина Голуб. Теж судьба у жінки! В шістнадцять років її, наймичку, випхнули в заміжжя, та за такого, який людей підстерігав із обрізом, а жінку, про всякий випадок, батогом батожив і дугою дугував. Був із тих жорстокосердців, що трималися страшного повір'я старовини: коли чоловік жінки не б'є, то в неї утроба гниє. Як тільки він підходив до хати, у Василини страх обривав серце.
У сімнадцять літ вона стала вдовою, та й знов понесла в наймі руки, і молодість, на яку вже зазіхало не одне ласолюбне око: бо ж — вдова. Ще добре, що в безщасті мала силу косаря — могла відбитися од нечестивих залицяльників — огнем би горіли вони.
Ось тільки на хуторі старого Магазаника її пригорнула спокійніша година, бо тут ціле літо бджола погойдувала цвіт, наснівно перечищалися води і тихо-тихо снували на ставку залітні птахи, розкльовуючи вечірню чи ранкову зірницю. У Василини і душа завмирала, коли із очеретів або лепехи випливала якась качка, а за нею полохливо щулився, розбризкувався і знову збивався біля матері пухнастенький, наче гілка вербового цвіту, виводок. А як славно було сісти на човник і догребтись до білих лілей!
Отак і плив тут її забутий, з сапкою в руці, час — поміж худобою, бджолою і перелітним птаством.
А молоді літа потай робили своє, і вже вечорами, коли лягала спати, їй раз од разу ввижався скрип колиски, і колискою погойдувалась хата, забираючи в сон, де— теж озивалися голоси дітей. Напевне, тільки тому, уже в безрозсудстві, Василина мало не вискочила заміж за пройду з сусіднього села. Дізнавшись про його справжні заміри, вона одразу впала в отупіння і стала полюбовницею. Вдову нещадно осудило жіноцтво, добираючи найдошкульніші слова, не шкодуючи її навіть при дітях. У своєму гіркому безчесті вона інколи знаходила якесь оправдання — тільки ж один у неї був за всі роки, хоча навіть він не вірив у це.
Отак і виходить: похитнеться честь раз, а вже її щоденно топчуть чоботиськами та шаткують язиками. Зрештою, і на це вона б махнула рукою, аби дочекалась дитини. Та як нема щастя змалку — не буде й до станку.
А тепер, уже в душі, Василина оплакувала долю молодого командира. Вона так уболівала над ним, так ворожила над його ранами, що через якийсь час він став здаватись їй сином, навіть почала звертатись до нього отим давнім, люблячим: моя дитино...
І ось знову невиплакане горе і їй, і його матері. Коли б можна було, вона б своє життя віддала, аби врятувати командира, що мав таке гарне прізвище — Човняр. Човняр! І перед нею негадано загойдався човник на тому втиснутому в давнину ставочку, де перечищалися води і вбирався у відпар чи туман очерет. На віях Василини забриніли сльози, вона зірвала їх і повернула Коні в ліс, де дрімали тіні і сиво димілась ожина.
— Куди ви, тіточко?
— Почекай, скажу, — глухо відповіла жінка. Вона скочила з-воза і почала скидати шлем з підручного, на її підсічених устах тремтіла скорбота.
"Що ж воно таке?" — занепокоїлась дівчина, придивляючись до Василини, і до коней, і теж скочила на землю.
Жінка підійшла до неї і так глянула важкими переплаканими очима, ніби добиралась і добратися боялась до таїни душі.
— Яринко, ти, певне, і не знаєш, що я тебе колись носила на руках?
— Не знаю.
— А тепер уже і твої руки повинні когось носити.
— Ой тітонько, не треба про це, — спаленіла дівчина.
— Не буду про це, — погодилась Василина. — Тільки скажи: це правда, що ти маєш стати шинкаркою?
— Правда, тітонько.
Жах зблиснув у чоловічках жінки.
— А їй ж про свій завтрашній день подумала?
— Нащо вам таке думати... — ховає погляд дівчина. Василина запнулась, а підрізані зморшками уста її затіпались, та вона перемогла себе і вже самим болем спитала:
— Ти знаєш, якими словами і досі обзивають мене через клятого Магазаника? Знаєш?
— Знаю, — прошепотіла Ярина і здригнулась.
— Так чого ж ти йдеш у шинок, та ще у чужинський? Що він, погибельний, тобі дасть? Грішний карбованець? Сьогодні ти станеш там прислужницею, і сьогодні ж тебе обізвуть найгіршими словами, які не змиєш до смерті. Я маю ці довічні тавра, то не хочу, щоб ти їх мала. Отож, дитино, спам'ятайся, поки не пізно, і вертаймо додому.
— Не можна, тіточко, — тоскно сказала Ярина, безпорадно опустила руки, краєчком скошеного ока вона побачила, як на павутинні, що охопило кущ барбарису, вмирала роса.
— Зараз ще можна, дитино, — переконує її жінка. — А потім — і не повертайся на людські очі. Чого тебе тягне туди?
— Так треба, — не знайшла чого кращого сказати дівчина. Василина стрепенулась, надія зажевріла у погляді.
— Так треба, кажеш?
— Еге ж...
— Вірити тобі? — запитала, вже повіривши.
— Вірте.
— Взяла ношу на плечі?
— Взяла.
Василина сумно похитала головою.
— Тоді більше нічого не питаю, тільки щодня буду думати про тебе, про твою святу душу.
В Ярини затремтіли, забилися вії.
— Думайте, тіточко, бо й мати тільки лаяли та кляли мене. І вони заплакали разом — Василина з жалості до того, що випало на долю дівчини, а та з жалю до обкраденої жіночої долі.
XXIV
Хоч який недоумкуватий Терешко, та змикитив сказати в крайсі, що не він, а староста вполював Човняра, і через кілька днів за голову Човняра Магазаник одержав жаданий хуторець з садком, з сіножаттю і ставом. Це був перший за німців наділ у його районі. Ох, як не хотілося, щоб люди знали, за яку плату дістався йому хутір. Але тут уже верховодив сам Оникій Безбородько, що поклявся викорчувати в своєму крайсі і коріння, і насіння соціалістичного євангелія. А чим же його можна корчувати, як не зброєю і приватною власністю? Сама історія записала на свої скрижалі, що за святу земельку селянин і рідному брату провалював голову. То за цю ж земельку не пожаліє тепер голови партизана чи підпільника. Так вірував і так усюди говорив дворянський покруч і жалкував, що нова влада поклала малу ціну за більшовицькі голови — від тисячі окупаційних марок до шести гектарів землі.
(Продовження на наступній сторінці)