— От жаль тільки, що ви запізнились на королівську юшку, — аж прицмокнув комірник. — Хто ж її отак зготує, як не ваш покірний слуга! Оце ж спочатку беру йоржі або носарі, не розчиняючи, не оскрібаючи, прополощу їх — і в окріп, покрутяться ; .вони в цьому кілька хвилин — і проціджуй перший навар, а рибку викидай. Потім підходить черга до окунців-матросиків. З них я виймаю тільки нутрощі, луски не чіпаю. Відтак і кидаєш їх у перше вариво разом а цибулькою, петрушкою і спеціями. Це все вариться з півгодини, навар знову відціджується, і вже в нього закидаю гарну рибу — обпатрані окуні, краснопір, густірку, і неодмінно з кров'ю. Дурень той, хто змивав її! Господи, що то за юшка виходить! А який у мене чаламур до неї! — І Боденька підвів очі до стелі: — Прости мене боже, люблю, грішний, попоїсти. Ох, недарма кажуть: аби здоров'я, а гріхи будуть... То починайте з карасиків, вони також варті уваги. Неждано, мов грім з ясного неба, його приголомшила відповідь:
— Вотще, Махтею, твої намагання: ниньки в тебе їсти не буду.
— Це ж за що я маю таку повагу?! — аж підскочив пройда, підскочили його щоки і занедбана шапка волосся. — Чим же отак завинив бідолашний Махтей?
— Таки завинив!! — відрізав Рогиня. — І ти вже належиш суду. А як фашисти судять злодійство, — добре знаєш. Це тобі не радянські закони.
З обличчя комірника одразу ж сповзла кров, а тяжкі варги засіпались, оголяючи зеленкуваті з'їджені зуби.
— Господи, за що ж мені таке лихо?! — І він підвів до невидимого бога очі і руки.
— За те, щоб не забував міри і в злодійстві, — жорстоко сказав Рогиня, дивлячись поверх комірника. — Тепер за ніч, коли зможеш, заличкуй своє паскудство в коморі, а вранці виглядай ревізію.
Натоптувата постать Боденьки осіла, як перестояне тісто, а в очі ввійшли розпач і благання.
— Гавриїле Олексійовичу, що ж я зможу зробити за одну-однісіньку ніч? А ще як пан директор наскочить на моє старання? Він хоч і краде, а все одно свиня. Хоч шепніть: до кого попали матеріали. То я, може, скочу на коней і гайну з приношенієм? І вам краще буде, коли Боденька крутитиметься у коморі, а не на мотузці. Зробіть таку ласку.
Рогиня наче повагався, поглинав на вікна і раптом запитав:
— А які ж будуть твої приношенія?
— Та усе ж знайдеться, крім пташиного молока, але ми його можемо замінити спиртом. — І враз па знекровленому обличчі комірника з'явилась надія: — Невже, дорогенький Гавриїле Олексійовичу, матеріали потрапили до вас?!
— Поки що до мене, але...
— О господи! Є таки справедливість на світі! — ожив комірник. — Я ж знаю: ви не втопите мене. Бо це ні до чого вам, та й мені. Ось дайте пару деньків — і я вирачкуюся з біди: в коморі буде повний ажур.
Нарешті Рогиня посміхнувся:
— Що, навіть у полюбовниці забереш бочечку меду?
— І про це написали?! — обурено вигукнув Боденька і озирнувся на вікна, ніби за ними його могла почути дружина.
— Написали, навіть з деякими небезінтересними подробицями. Махтей трагічно глянув на Рогиню:
— Це, певне, сочиняли такі кривосудці, що самі ходять до жінок з порожніми руками. А хто ж з порожніми руками прийме комірника?
На таку сентенцію Рогиня мало не розсміявся. Комірник одразу помітив зміну настрою в начальства, хоча досі потай підсміювався над тем, і попал вимізковувати, якими датками умиротворити його. Можна б і пару золотих бринькачів дати на зуби, але ж ненароком ще вскочиш у халепу. Жирами теж ніби незручно підкуплятися, хоча б вони могли оживити оцю знемощілу шкіру, з-під якої аж стовбурчаться маслаки. От медом і до святого, і до грішника можна підкотитись, бо він не хабар, а ліки. Але скільки його дати? І Махтеєві враз чогось стало жаль себе: скубуть, скубуть його, паче півня, а не знають, що й курчатко теж хоче жити. От чуствітельна колись пісня була! І мимоволі прошепотів: "Цыпленок жареный..." Що не кажіть, а Махтей дещо петрав у літературі, особливо в тій, де говорилось про їстівне.
Сокрушно похитавши головою, він тернув долонею по рідкуватих поросячих віях, витер свою печаль відворотом піджака і сумовито звів очі на Рогиню.
— То не продасте, Гавриїле Олексійовичу, мою великогрішну душу? Невеликий буде на ній заробіток, бо де ж ви бачили комірника, якому не доводилось би хитрувати чи якого не скубуть?
— І сам не знаю, що робити з таким гріховодником! — завагався Рогиня. — Витягни тебе з болота — сам ув'язнеш у ньому.
— Помилуйте, підрятуйте і воспреп'ятствуйте навету. Я ж не громадянське, а чуже потроху розтрушував... — І запнувся: чи не бовкнув зайвого. А тепер слово не горобець. — Коли ж ваша ласка, дозвольте мені, недостойному, покласти вам у бричку липівку святого меду — самого найкращого, лікувального. І, замість віднікування, він почув:
— Коли це мед лікувальний, то не поскупись на дві липівки. Може, вони пособлять моїм немочам.
— Оце розмова! — запобігливо заграв очима Махтей, одразу кинув з душі всі тривоги, вискочив з-за столу, полапки здер з придверного кілочка в'язку ключів і, мало не виваживши двері, Пнувся до хатньої комори. Там щось забряжчало, загупало, заторохтіло, і незабаром Рогиня з вікна побачив, як ощасливлений, чимсь схожий на байбака, Махтей ніс на животі бочечку медом. Уже надвечір'ям Рогиня виїхав з обійстя розчуленого комірка, який, прихвалюючи начальство, ніяк не хотів розпрощатися з ним і все щось підсовував і підсовував у бричку, бо тепер вони — полова, а животу треба пропітаніє. Коли бричка виїхала за ворота, Махтей підтюпцем вибіг на вулицю і довго-довго махав руками, немов розпухлий підкорочний вітрячок. Ох ці підкорочені хитруванням вітрячки, що з'їдають...
На подвір'ї Гримичів стояв дух чорнобривців і лісового сіна, отого, в якому дрімають настої дикої полуниці, чебрецю, мaтeринки й привороту до дитячої казки. "Ой коте-котино, поїдем по сіно, я буду воли пасти, ти будеш сіно класти".
Два високих ошатних стіжки стояли насупроти вікон оселі, нагадуючи Лавріну його близнят.
Рогиня, як грішник, увійшов у осінню задуму двору, постояв біля стіжків, до яких приткнувся вербовий човен, прислухався до тиші, а потім розчинив ворота, підвів коней до сіна. Борозний зачепився копитом за човен, і він озвався низинним гудінням. Далі яблуня гупнула яблуком, зітхнув спросоння татарський брід, а з хмари ошелешено вискочив місяць, і на подвір'ї ожили тіні, чорнобривці, кущі жоржин і глечики, що скапували на землю росу. Господи, що б він не дав, аби мати отакий двір з човном, стіжками, чорнобривцями, а не прокляте крайсагрономство.
Десь тижнів два тому був зустрівся з Гримичем на полі, Після різних недомовок та прицінень Лаврін і підкосив його:
— Не думав я, Гавриїле Олексійовичу, що ви так низько упадете. Я не дивуюсь таким дурням, як поліцай Терешко, — у них за черевом голови не видно. А ви ж у науці сиділи, вищу освіту маєте, і отримали її не від кого, а від Радянської влади. Вона за це не взяла а вас ні копієчки. То чого ж ви отак потягнулись до чужих срібляників? Чи скорбота честолюбства згризала вас? Не хотілось бути тільки простим агрономом? Так це честолюбство скоріш усього забиває людину в гробові дошки.
Звідки ж таке знаття у простого селянина? А чи простого? Він теж не в одну книжку заглядав, не раз їздив у музеї, радився з ученими, а про його добру хліборобську працю навіть у газетах писали. Що ж тепер Лаврін скаже йому? Вислухає мовчки та й покаже на двері? Отак і крижують тебе слова і добрих людей, і нечисті. Перемагаючи сум'яття, болі, Рогиня відчиняє сінешні двері й стукає в хатні.
— Заходьте! — озивається дзвінкий голос.
Незручно пригнувшись, він переступає поріг. В очі йому одразу б'є полум'я з печі, а вже потім бачить пригнуту постать Ярини, що завзято вимішує в діжі тісто, воно і обурюється, і попискує, під її руками.
"Чого ж Ярина дома, а не в лісах? І хто малював її личко та брови?"
— О, це ви! — здивувалася, зніяковіла, ніби розгубилася дівчина і витягла з діжі руки.
— Таки я, — невесело вітається агроном. — А де ж батько-матір?
— Вони пішли кумувати на хрестини. Не все ж смерть мав ходити по селі. — Ярина вивільняв руки від тіста, запрошує Рогиню сідати, а сама кидається до дерев'яного саморобного вмивальника. — Вам щось треба?
— Хотів погомоніти з татом.
— Про могили? — і сяк, і так вивіряє його очима, в яких чаяться і занепокоєння, і зневага.
— Про життя.
— Довго вам доведеться чекати їх. Якась нагальна потреба чи, може, печаль привели до нас?
Рогиня здогадався, що Лаврін розказав доньці про нього.
— Ти вгадала, Яринко, — гірка печаль пригнала до вас. Як нема батька, довірюсь тобі, бо знаю й тебе, і ваш рід. Попав я при новій владі, як жаба в тенета. Що там буде далі — не відаю, а хочу бодай якоюсь крихіткою пособити партизанам, їй-богу, правду кажу.
— Добре діло ви зробите, — насмішкувато сказала Ярина. — То чого ж ви приїхали до нас, а не до партизанів?
— Ніби я знаю, де вони? Думав, що батько чи ти щось підкажете мені.
— Отакої! — здивовано вигукує дівчина. — Звідки ж нам таке небезпечне знаття?!
Тепер дивується Рогиня:
— Хіба ж Роман і Василь не навідуються до вас?
(Продовження на наступній сторінці)