— І то правда, — Лаврін здивовано глянув на жінку, хмикнув і поліз до скрині, де ждали свого часу його скарби. Ось він розгорнув білу пілочку, і на його руці блиснула щирим золотим вузькоока княжна чи королівна, яку не постарили й віки. Це ж треба стільки років копирсатися в могилах і тільки тепер, у війну, знайти ось таку красу.
— Ти ж не здумай понести її Магазанику, бо не відчепиться від тебе, — остерігає Олена, придивляючись до жіночої вроди...
Примкнувши вії, стоїть у задумі осінній ранок, прислухається, як на городах шерехтять постарілі соняхи і маківки, як у садах гупають яблука, як на річці і луках тривожиться перелітна птиця. Але що тепер та пташина тривога супроти людської?! Хіба для того батьки викохували дітей, щоб вони снопами лежали на полях чи стікали сльозою і кров'ю в катівнях? І як земля, що родить святий хліб, жіночу привабу, красну яблуню, золотого соняха, може породити таких людожерів, як Гітлер?
Отак думаючи про свої і чужі болі, Лаврін і доходить до подвір'я Магазаника, на яке старечими гілками перевисає з огороду волоський горіх. Кажуть, що йому двісті років, а й зараз він дотрушує на землю останні плоди.
Ще не встиг Лаврін торкнутися хвіртки, як на подвір'ї завищали дроти, а на них клубками шерсті і люті закрутились оскаженілі ярчуки, оті, про яких кажуть, що вони й чорта скалічать і відьму задавлять. Та не ловлять, а стережуть чорта ці вовкодави. З хати вийшов скуйовджений, похмурий господар, глянув на Лавріна — подобрішав.
— От кого не чекав, так не чекав!
— Бо де вже вам до нас за начальством. Магазаник скривився:
— Ет, помовч, не печи тим начальством. Щось маєш до мене?
— Та, виходить, маю.
— Тоді заходь, — староста нагримав на ярчуків, а вони неохоче потягли в нові цюпи вищання дротів, накостричену шерсть і лють. — Як у тебе часник-цибуля?
— Зародили, та вам їх, певне, не треба на торг.
— Тепер не треба, — аж ніби посмутнів Магазаник, згадуючи колишні торги.
В оселі Магазаник кинувся до печі, до мисника й почав вергати на стіл страви та напої.
Лаврін дивується, здогадується, чого так заметушився пан староста, і мовчки впівока стежить за ним.
— Сідай, чоловіче, потрапезуємо, перехилимо по чарчині, — розтягує доброзичливо уста. — У мене горілка варена з хмелем.
— Оце зранку пити?
— Коли її тепер не п'ють? Тяжке врем'я настало, — староста сіпає під строгими і зажуреними богами, що зайняли дві стіни.
— Невже і для вас тяжке врем'я— скидає Лаврін кирейчину.
— І для мене, — чаркується Магазаник і одним чирком вихиляє сивуху. — Краще б я в Сибір твій часник возив, аніж маю чужій власті годити.
— Це теж правда, — вірить і не вірить Лаврін, а сам думає собі: от ніби за одним столом сидимо, а живемо па двох краях світу.
— То ще тебе до мене привело?
— Сіль. Хотів би заміняти на часник-цибулю чи купити за марки.
— Чого ж за марки? — ще чаркується Магазаник. — На тебе, кажуть, золотий дощ обвалився?
— Так золото — за сіль? — удавало дивується Лаврін.
— А знайшов щось?
— Хто шукає, то інколи знаходить, — знехотя відповідав Лаврін.
— Хоч покажи, — вибиваються печаті пожадливості на обличчі Магазаника.
— Прийдете до мене, покажу, — і не витримує, щоб не похвалитись. — Таку княжну чи королівну викопав, що їй тільки в музеях красуватись.
— І золоту чи глиняну?
— Щирозлоту.
— Пофортунило тобі, Лавріне. Що ж ти хочеш за царівну?
— Хіба ж краса продається?
— І красу за гроші беруть, — нахабнувато посміхнувся Магазаник.
— Не красу, а розпутство, — насупився Лаврін.
— Що ж ти з цією королівною будеш робити?
— Дочекаюся наших, то й здам до музею. Тепер нахмурився староста:
— Чи ж дочекаєшся, Лавріне, коли вже Москва у німців?
— Хвалилася вівця, що в неї хвіст, як у жеребця, — презирство заграло на устах і на всьому ластовинні Лавріна. — То ви даремно на староство вискочили, тяжче буде зіскакувати з нього.
Магазаник розгнівався:
— Ти мене вчити прийшов?
— Ні, купити солі, — спокійнісінько відказав Лаврін.
— Гарний покупець. А, окрім королівни, ти якихось побрязкачів не викопав?
— І їх трохи знайшов: пару золотих, прикрас із сонцем, що звуться по-вченому фаларами, і кілька кругленьких, — Лаврін вийняв з кишені потертий ремінний гаманець, подлубався в ньому і кинув па стіл золоту монету з кучерявою головою якогось прадавнього царя.
Магазаник бережно бере золото, придивляється до нього, виважує в руці, потім б'є ним об стіл, щоб по дзвону розпізнати, чи не сфальшоване воно.
— Цього царя на всі зуби вистачило б. Що тобі за нього дати?
— Нe продається.
— А ти подумай, чоловіче, — неспокійними пальцями обмацує голову царя.
Лаврін гостро глянув на старосту і пропік його несподіваним словом.
— Беріть цього царя, а віддайте селу червоного командира, якого у Василини знайшли.
Магазаника одразу засудомило, монета випала з руки, покотилась по столу. Він накрив золото долонею і відсмикнув її, начеб за цей час метал став гарячим.
— Ти що? Теж кинувся у політику? — запитав так само, як питав діда Гордія.
— Коли рятувати людей — політика, то і я за політику, — не спускає Лаврін очей із старости.
— Нащо тобі цей командир?
— Живе має жити. Хай його вилікують люди, — і тицьнув пальцем на монету. — У мене ще є оце мертве золото, візьміть його, а зарятуйте живу душу.
Староста понуро глянув на нежданого гостя.
— Не жартуй, Лавріне, з недолею, коли маєш сяку-таку долю. І Лаврін, не змигнувши, теж перейшов на "ти".
— А ти, Семене, теж подумай про головне: не підміни своєї долі на чужу. Тоді вже ніщо не врятує тебе. Різні ти мав нетруджені гроші, понахапав їх по різних торгах, а долею не торгуй! Кажуть: утекти від себе не можна. Але тепер такий час, що тобі треба утекти від себе, вилузатись із шкури перекинчика.
— Ти хто такий?! — Хміль вилетів з голови старости, і він ^в острахом поглянув на Лавріна. — Хто ти такий?
— Людина, — якось дивовижно посміхнувся гість, а далі запитав: — То віддаси людям червоного командира?
- Я вже не можу — він у поліцаїв.
- - А ти вихопи його звідти.
— Не можу...
— Тепер і через не можу треба йти. Це коли твоя совість навіки не заснула.
Староста здавив очі і губи, а потім рубонув:
_— Так за це, коли я скажу хоч слово, — не дійти тобі до твого
броду.
Лаврін знову посміхнувся, гордо підвівся з-за столу:
— Нe лякай мене смертю. По-різному вмирають птиця і звір... Та й ідучи на чужу голову, думай про свою. І не раджу тобі потикатись на наш брід. А чого? То, певне, сам догадуєшся. — І він строго, неквапно вийшов з оселі, ще й дверима хряпнув.
І тоді страшна думка забрела в голову старости; коли навіть такі, як Лаврін, вкинулись у політику, то скоро настане судний день і над Гітлером, дарма що він уже на Індію націлився.
XXIII
Ох і день сьогодні видався, І бодай він у віковічні нетрі та болота пішов!
Не встиг Магазаник спровадити Лавріна, як до воріт нечисті притетюрили бричку з крайсагрономом Гавриїлом Рогинею. Цей ненаїда поки "умгу" скаже, півкабана з ратицями з'їсть, — напевне, в нього з живота випало дно. І сам дідько не розбере, чим дихає чоловік, якого Безбородько зве то мумієзнавцем, то латинником.
Ось він, високий, засушений, обметений зморшками, які навіть ва повіках лежали зів'ялим кропом, підводиться над бричкою, вибиває зі своїх маслаків куряву осені і кроквою стає на землю, потім неквапом підходить до хвіртки, обома руками зависає па вій. Хвіртка тріщить, ярчуки шаленіють, а Рогиня, очікуючи Магазаника, тримає на померхлому обличчі тягар поминок. Кого ж він поховав чи хто ховає його? Це тепер, при новій владі, стало звичною справою. Господар, придивляючись до лемехуватого гостя, несе йому суміш догідливості й насмішки і принюхується, чи не мав уже чоловік зубополоскання.
— А ви, пане, ніби з гульбища їдете?
— З похорон, пане, з порохон, — похмуро говорить крайсагроном і так втуплює погляд під ноги, ніби вдивляється у могильну яму.
— З чиїх похорон, пане?
— Із своїх, із твоїх і всіх задрипаних панів, якими тепер стали ми, — негадано говорить агроном. З білої гарячки, чи що?
— Таке ви скажете страшне, — спробував заспокоїти його Магазаник.
— Отож і кажу сьогодні, що має бути завтра, — поволі поплентався до хати Рогиня. Тут він перехрестився на золоту і срібну Шумиху образів, умостився край столу, глянув на Магазаника самою безнадією. — Нема в тебе, пане старосто, якоїсь скаженівки, .щоб притлумити дурний розум? — постукав кулаком по тому місці, де дурна голова осипала рідко посіяне волосся.
— Це зілля знайдеться. Тільки нащо вам горілкою туманити розум? Рогиня болісно скривився:
— А що тепер, пане старосто, лишається робити, коли всі ходимо під владою люципера?
(Продовження на наступній сторінці)