І не витримає вона:
— Чого ти мовчиш, Лавріне?
— А я зорі лічу, — посміхнеться лагідно-лагідно і підведе голову в небо.
— Хтось лічить гроші, а ти зорі?
— Кожному своє, — бережно прикрилить руками її плечі та й знову мовчить. Ото буде комусь із таким нудьги на ввесь вік. Тоді вона і в думці не мала, що віддасться за Лавріна.
А час минав. Відскрипіла возами осінь, на санях від'їхала зима, і вербовим човником до їхніх бродів прибилась весна. З весною, одваджуючи хлопців, до неї щовечора почав приходити Лаврін. І треба було б нагнати його, та чогось жаль було зобидити мовчуна, то й вистоювала в садочку до запівнічної години, підсміюючись над ним і дивуючись із себе: гарне має дівування.
Одного вечора, коли саме зацвіли сади, зірвався шалений вітер, і вишневий цвіт, накупаний місячним мороком, закружляв навколо них.
— Заметіль, — прошепотів Лаврін і вперше несміло пригорнув її.
— Яка заметіль? — хотіла вивільнитись з його обіймів, та чогось застигла, мов заворожена.
— Заметіль вишневого цвіту.
— Як ти гарно сказав! — здивувалася вона. — Неначе по писаному.
— Я ще й краще можу сказати, — чогось глухо пробурмотів Лаврін. — Е? — не повірила вона.
— Справді можу.
— То скажи, Лавріне, — завмерла в його обіймах. Треба було б відштовхнути його, та де й поділася сила в розімлілих руках.
І тоді, увесь обсипаний вишневим цвітом, він нахилився до
її вуст, торкнувся їх і тихо пробурмотів:
— Виходь за мене, Олено, бо не можу більше дивитися, як ото коло тебе інші дурні крутяться. То, щоб не лічив комусь ребра, виходь.
Вона хотіла віджартуватися, як не раз віджартовувалась од паруботи, але раптом відчула, що десь поділись у неї і жарти, І голос, а щось полохливе і солодке хвилями почало затоплювати ' Її. Чи не заметіль вишневого цвіту?..
Тепер уже Лаврін запитав її, як не раз вона питала його:
— Чого ж ти мовчиш?
Вона тільки зітхнула, не знаючи, що робиться з нею і що робити їй, а він рукою поліз до її грудей, яких вона соромилась, бо великі були.
Сором і страх охопили її. Невже отак і приходить судьба?
— Які в тебе груди гарні, — провуркотів Лаврін і поцілував впадинку між ними. — І вся ти дуже славна. Ні в кого нема отакої знади.
Певне, це доконало її. Не на дівочившись, вона вже ставала його.
— Лавріне, рідний... мій... — прожебоніла в довірі за своє дівоцтво, за всі свої дні, що минули, що прийдуть.
Тоді парубок випростався, міцно пригорнув її і прошепотів у вухо:
— Ще раз скажи це.
Вона вивинулась з його обіймів.
— Що, Лавріне, сказати?
— Що я рідний... твій. Це так гарно.
— Рідний, мій... Правда ж, мій? — І вперше довірливо прихилилась до парубочих грудей. І де він узявся на її голову, і до взялася ота заметіль вишневого цвіту?..
Господи, чого ж я не проклинаю оту заметіль, і Лавріна, і оті паршиві золоті вуса, в які й досі не заходила осінь? Ідол ти, ідол, та й більш нічого. Хоч би дітей посоромився.
Згадавши близнят, Яринку, ще ревніше затужила жінка, забуваючи гріх чоловіка. Та згодом від броду вона почула тупіт копит. Витираючи хусткою обличчя, Олена підвелася й побачила, що до могили наближався вершник. Кого це по ночах мордує в степу? Чи не поліцію? І яке ж було її здивування та обурення, коли вона впізнала свого Лавріна. Бач, їде від полюбовниці, смалить люльку, ще й курникає щось під ніс. Злість одразу висушила жіночі сльози. І коли кінь наблизився до могили, Олена, як саме лихо, зірвалася на ноги.
— То де ти, гріховоднику, отак час убиваєш?! Тільки не бреши мені!
— Олено?! Та не може бути?! — вражено витріщився Лаврін, ніби вона з помелом була, а далі тихо засміявся, вийняв з рота бісову люльку й скочив з коня.
— Так весело в тієї лахмітниці було? — стає насупроти чоловіка, ладна видряпати з нього очі.
— Почекай, почекай, не торохти, як січкарня. У якої лахмітниці? — дивується чоловік.
— У тієї, з якою ночуєш, краще б ти в цій могилі ночував.
— Тю на тебе, несамовита, — не розсердився, а добряче-добряче витрусив з-під ідольських вусищ сміх і краплини місяця. — От кіно на старості літ.
— Па старості, на старості! — перекривила Олена. — А де ж ти молодикуєш у запівнічну годину?
— Всі ви, баби, одним миром мазані, — безнадійно махнув рукою чоловік. — Це ж треба з-за дурних ревнощів глупої ночі прителющитись у степ. І кроволюбів не побоялася!
— Не забивай мені баки тими кроволюбами! Кажи, де був! Чого мовчиш?
Не все й жінці можна казати, — підсміюючись, розважливо відповів Лаврін.
— Тоді приводь свою задрипу не тільки для спання, а й до роботи, — і Олена крутнулася од чоловіка, щоб гайнути в село.
— Та вгамуйся, нарешті! Чого так роз'юшилась? — Лаврін стиснув жінчину руку.
— Як не скажеш, де був, то тільки й бачив мене! — пашіла від гніву, а в очах замість звабливого оксамиту металися оси.
— Та скажу, забісована, — здвигнув плечем. — Невже, справді, дурні ревнощі потьмарили твою розумну макітру? — і знову посміхнувся тією посмішкою, що так непокоїла жіноцтво. Бабодур, та й годі.
— Кажи, не тягни!
Так був я оце в болотах. Бачиш, як задрипався?
У болотах? Чого тебе туди нечисті носили? Там же могил нема!
— Їсти носив пораненим.
— Пораненим? — І жінка почула, що з неї почав облітати гнів, а натомість прокинулось до когось, і навіть до Лавріна, співчуття. Чого ж вони в болотах?
— Пожди трохи. Зіновія Сагайдака знаєш?
— Чому ж не знаю, коли наші сини в нього. Ось він і знайшов у болотах безпечне місце для поранених.
— Так ти теж із Сагайдаком знаєшся? — вже починає догадуватись і боїться свого здогаду.
— Виходить, знаюся.
— То ти, Лавріне, теж партизан?! — скрикнула Олена. Хіба ж можна подумати, щоб такий собі сумирний чоловік став партизаном?
— Партизан чи не партизан, а щось таке є, — і посмішка заграла під вусами чоловіка. — Тепер, може, зав'яжеш у вузлик свої ревнощі?
— Ой Лавріне, Лавріне, нащо тобі це партизанство? Хай уже діти там... — Олена ступила крок, охопила руками чоловіка і знову заплакала. — Може б, поки не пізно, відступився від Сагайдака.
— За кого ж ти мене маєш? — розсердився чоловік. — Хочеш, мов у дуплі, жити? Не такий тепер час!
А коли вже так сказав Лаврін, то ніяким трибом не пересилити його.
— Це я з переляку, Лавріне, — і вона витерла сльози, вже готуючись до своєї другої судьби. — Так оце і за тобою можуть полювати.
— Як дізнаються, то можуть. Тепер подорожчає і моя цибуля, і моя голова, — посміхнувся Лаврін. Було б чому посміхатися.
— Oй чоловіче, чоловіче, — припала до його грудей, уже плачучи серединою.
Лаврін .заспокійливо поклав їй руку на толоку.
— Та не квась душу, Олено. У цій хуртовині й ми повинні знайти своє місце.
— Я ж думала, що в партизани одні верховоди йдуть.
— Таке життя, жінко.
— Ідоле ти... Ідоле! — не знайшла що кращого сказати. — Завжди підманював мене.
— Тільки один раз було такого, — добряче примружився Лаврін.
— Коли ж це?
— Коли була заметіль вишневого цвіту.
— Чи ж була вона? Збігли года, наче вода, та й до війни прибились...
Згадавши все це, Олена виходить з хати і прямує до криниці, де, як вритий, стоїть її чоловік.
— Ти й досі не набрав води?
— А в тебе щось горить? — Лаврін починає витягати затоплену ключку, далі здіймає з неї відро, в якому плаває двійко червонобоких яблук. Щороку до самої зими він витягує їх з криниці, а чи тепер доживе до зими? І жаль йому стало своїх прийдешніх днів, у які заглядав і заглядати боявся. Вийшли б із них його сини, донька, то й не треба більшого щастя. Розхлюпуючи воду, він прямує до хати, а за ним, наче тінь, іде Олена. І жінку славну він має, дарма що любить погарикати і донедавна любила грати очима, бо таки було чим грати.
Він поглянув на гніздо лелек, що вершило хату, зітхнув: відлетіли до весни птахи, відлетіли і його лелечата. Коли б тільки до весни...
— Сьогодні не йдеш до дівочого броду? — уже в хаті запитала Олена.
Лаврін наморщив чоло.
— І пішов би, та з бісовим Магазаником треба зустрітися.
— Викликає він тебе?
— Ні.
— То чого тобі?
— Будеш багато знати — швидко постарієш.
— Хто ж старить жінку, як не роки і чоловік? Говори вже.
— Оце ж гицелі, поліцаї значить, схопили пораненого командира, у Василини на горищі знайшли. То треба якось підбити Магазаника, щоб не квапився везти його в крайс. А як поткнутись із таким ділом до дідька? І з чого починати мову й розмову?
Олена задумалась, підперла рукою голову, постарішала.
— А може, Лавріне, візьмеш якогось могильного таляра чи півталяра і підеш до Магазаника по сіль — він же нишком крамарює нею. Прицінишся, поторгуєшся, а далі видно буде.
(Продовження на наступній сторінці)