— Не знаю.
— І я не знаю. За сочевичну юшку пішли ми, покручені, на найомну службу до фашистів. А вони знаєш, що пишуть про нас? "Зараз настав час біологічного винищення слов'ян". Чуєш: винищення не більшовиків, не партійців, не комісарів, а всіх слов'ян! Усіх —на що замірились тепер. — Рогиня вишарпнув з кишені зім'яту газету і кинув її на лаву. — Ще не перемогли слов'ян у бою, фашисти вже думають про їх фізичне знищення, тільки нас, плазопитих дурнів і різну потерть, сьогодні ще панами величають. А завтра і з цих панів тельбухи випустять.
Магазаник, збліднів , оторопіло слухав агронома.
— Коли ви довідались про це?
— Учора. Наточи свого дурману.
Рогиня одразу перехилив чарку і заговорив не то до старости, не то до пляшки:
— Розумієш тепер, старосто, що таке бараняча порода? Нам якісь дрібні болі, мізерні образи чи вигоди засліпили все, і ми стали занапащеними баранами і поздихаємо баранами.
— Але ж Безбородько говорив, що Україні німці пожалують протекторат, як Богемії чи Моравії, і не зачеплять її, поки вона буде коморою збіжжя.
— Твій Безбородько — той паршивий полизач, якому тільки хвоста бракує, і взагалі: хто чортові служить, тому диявол платить. Безбородько — це дідько, що й на чужому, навіть гадючому, яйці буде сидіти. Він з націоналістами і протекторатом вдовольнився б, та дзуськи — дулю матиме, а не протекторат. Чому тобі цей людозвір не сказав, що говорять про Україну Гіммлер і Кох?
— А що каже рейхскомісар?
— Налий іще горілки.
Рогиня почаркувався, криво посміхнувся: "Пийте жили, поки живі", — вихилив гадючник, потім дістав з кишені записника, тріпонув його за обкладинку і витрусив густо списаний аркушик:
— Так послухай, пане, що глаголав нещодавно Кох своєму кодлу: "Нині над Німеччиною віє знамено вічної Німеччини. І Україна — не плацдарм для романтичних експериментів, про які ще сьогодні мріють фантазери без ґрунту і деякі напівживі емігранти. На Україні немає місця для диспутів теоретиків про державне право, бо нема самої України: ця назва залишилась тільки на старих географічних картах світу, які ми владно перекраюємо своїм мечем. Замість України є життєвий простір, невід'ємна частина німецького рейху, яка має стати житницею великої Німеччини. І немає українців. Є тубільці. Вони повинні угноїти своїми трупами цю землю чи працювати на цій землі на своїх панів і повелителів, поки не прийде час їх повного знищення...Всією могутністю нашої німецької енергії ми раз і назавжди повинні заглушити бандуру Шевченка. Залізом і кров'ю зобов'язані ми ствердити наше панування. У безсловесну робочу худобу, в рабів, що тремтять від страху, повинні перетворити тих, кому поки що даровано життя..." Здається, і диявол не сказав би такого.
— Оце так, — з'їжився, розгублено промимрив Магазаник і почув, як на чолі в борозенках зморшок їддю заворушився піт. — Прийшли світоправителі і визволителі!
— На шибениці визволять душу від тіла. А ми, безмозгла потерть, безмозгле прощупанство, ще й впряглися допомагати погоничам смерті.
— За кого ж ви тепер? — не знає, що й подумати, староста.
— А думаєш, відаю, за кого? Після оцих слів Коха я вже, вважай, фашистам не служака, а до більшовиків страшно навернутися, бо не повірять. Отак і зависла грішна душа без пристаховища поміж небом і землею, — п'яні жалі заворушились на пожмаканій сітці зморшок і в пригаслих очах. — Нелегко мені було і дотеперішні дні зносити — немало хто попівством вибивав очі, а зараз, навіть не охнувши, віддав би життя за дотеперішні дні, Тільки кому воно вже потрібне? Наливай та ще вип'ємо за наші дурні голови, що самі в пекло полізли. Однак як прийде мій судний день, одне зможу сказати людям: на моїх руках нема й не буде жодної краплини чужої крові.
Моторошно стало Магазанику від цієї страшної сповіді. А може, Рогиня довідався про арешт Човняра? І знову крізь нього пройшли давні роки, а перед очима стали Човняри — батько і син. Він похапцем ковтнув ядучого самогону, зупинив погляд на Рогині, і враз страшний здогад розчепірив йому мізки: а що, коли агроном став під'юджувачем і вивіряє його? Тепер усе може бути в цьому злобному, перекапущеному світі.
— Розтривожили ви весь день к бісовій матері. І нащо оце розказали мені? Рогиня наче побував у нього в голові:
— Ти, пане старосто, принюхуєшся, чи не купую тебе? Не пишайся. Бачив при першій зустрічі, що ти, — отак і зі мною було, — не самохіть дерся на старостування. То й довірився тобі, а тепер теж мізкую, чи не продасиш мене. Бач, яке життя настало. Сидимо ми, двоє сичів, що чогось не змирилися з більшовиками, нe знаємо, куди себе подіти, а в цей час не хтось, а таки більшовики кладуть голови, воюючи душогубів... Безбородькові ж пpo нашу мову — ані-ні. У тебе знайдеться де переспати?
— Хіба що в другій половині хати, бо в ванькирі душно буде. Вам сіна чи пуховика під боки?
— Тепер сіна, а далі — землі, бо люди пожаліють нам дошок на домовини. І правильно зроблять.
Магазаник обізлився.
"Бач, коли совість заговорила. Воістину, сич, напугукаєш смерть на свою і чиюсь голову. Чи не тому тебе й прозвали мумієзнавцем?"
Похитуючись, Рогиня пішов на другу половину хати, де під лавами, ліжком і столом жовтіли поневолені своїми темними волокнами волоські горіхи і гниличились груші-дички. По них сонно повзали гарячі, як з вогню ковані, оси. Крайсагроном втупився у вікно, здивувався.
— О, а до тебе, пане старосто, красуня іде! Невже й тепер може бути таке диво?
Липнув Магазаник і не повірив собі: перед ворітьми стояла, як осінній промінь, засмучена Оксана, а до неї з дротів тягнулись і дотягнутись не могли вовкодави. Чом він їх не зачинив у цюпах? І соромно стало перед Оксаною за цих псів, що оберігали його, та й за своє життя стало соромно. Тримав його, як пустельний пісок у жмені, поки й сам не став пустелею. А Оксана й досі в личку не зносила краси.
Магазаник долонею провів по щоках, щоб розрівняти рум'янці захмеління, поквапне вийшов із хати, люто гримнув на ярчуків і пішов до воріт.
— Добрий день, Оксано!
— Нема тепер добрих днів, — навіть не глянула на нього.
— Добрий того, що ти прийшла.
— Це горе моє прийшло, — зітхнула, очікуючи, поки він відчинить хвіртку.
— Що там у тебе? — щиро занепокоївся Магазаник. — Чи не корову забрали?
— Аби ж то корову, дядьку.
— І досі це "дядьку" не перегоріло?
— Тоді пане старосто.
— Іще краще! — насупився Магазаник. — Заходь, не часто в нас таке свято буває.
Жінка тільки плечима повела і мовчки пішла до оселі. От уперше прибилась до нього Оксана, а тут чорті-що в хаті — не прибрано, самогонка й цибуля смердять, а на другій половині щось бурмоче отой бісів мумієзнавець. Гарні гості, та не в пору трапились. Це ж треба було ждати Оксану стільки років, щоб отак зустріти.
— Ти вибачай за цей розгардаш, — стрічав з крайсу одного дідька, який безбожно жлуктить усе, окрім кип'ячої смоли. Сам сулію самогону може видудлити. У мене французьке вино є, може, пригубиш? — пометушившись, Магазаник з пляшкою стає навпроти жінки, а та самим докором пропікає його:
— Невже вам, дядьку, в такий час до напитків та наїдків? Магазаник образився:
— А чого? Війна, пробач, не підкорочує черева ні чоловікам, ні навіть жінкам. Сідай.
— Я і постою.
— Боїшся хату пересидіти? "Боже, що він тільки варнякає, не знаходячи потрібного слова?"
— Вашу хату ніхто по пересидить, бо на камінних жінках стоїть вона. — І, наче ножем, проштрикнула його: — Може, тому і все тут камінним стало.
— Он як ти заговорила! — зловісно стишив голос Магазаник. — Отак можна не тільки до серця, а й до чиїхось печінок добратись.
— І це може бути.
— Добирайся, добирайся. За цим і прийшла?
— Ні, не за цим, — строго глянула на нього.
— Говори.
— Різні ви брали, дядьку, гріхи на душу, то не беріть останнього.
Це ж якого?
Смерті командира. Відпустіть його. За це вам багато що проститься.
— Хто тебе послав до мене?! — скрикнув Магазаник. — Підпілля?
Презирство обметало вид Оксани.
— Чи не забагато хочеться знати вашій голові? Магазаник спокійніше сказав:
— Не грай, Оксано, з вогнем, бо ти, здається, й досі не знаєш, що таке життя.
— А ви хіба знаєте? Хіба життя вас погнало на оте старостування?
"Оце маєш зустріч зі своєю недосяжністю..." Магазаник понуро глянув на Оксану:
— А чи знаєш, молодице, що за такі ідеї в гестапо і красу кидають солдатам на підстилку?
Оксана здригнулась, та одразу ж опанувала собою.
— Тоді біжіть, поки ноги є, до гестапо. Там заробите і за командира, і за мене. Там, може, за нашу кров і хуторець наріжуть.
— Як ти говориш?!
— Як умію.
— Ох, і відьмочка ж ти! Це таке сказати! — намарно хоче побачити в погляді Оксани хоч крихітку тепла. Невже і в неї війна перепалила його?
(Продовження на наступній сторінці)