— Бач, коли про вечерю згадала! — шаленіє Магазаник. — Тепер обійдемось без неї. Хто в тебе? Комісар, партизан?
— Хіба я знаю?
— А хто тобі підсунув його?
— Сам уночі городами приповз. Він тяжко поранений у руку і груди.
— У груди? Ось заберем його в лікарню, а там уже розберуться.
— Ой, не треба, Семене! Благаю тебе, не треба! — заплакала Василина і руками, і станом припала до нього.
— Так що ти хочеш? Щоб твої сусіди тицьнули на мене і я за когось на шибениці гойдався? — Він відштовхнув жінку, швидко вийшов у сіни, знову засвітив свічку і наказав Василині: — Лізь перша.
— Одумайся, Семене. Нащо тобі цей гріх?
— Лізь!
Голосячи, витираючи хустиною сльози, жінка почала підійматися на горище. На горішніх щаблях зупинилася:
— Схаменися, Семене. Не полюй за чиєюсь душею, коли й твою можуть уполювати.
— Розумною ти дуже стала, — підсвічує і просвічує її голі ноги свічечкою. — От через тебе і не стало б моєї душі.
— Кому вона, гидомирна, потрібна, — схлипує жінка, підіймається на горище і вже комусь несе свої сльози й голосіння: — Прости мене, людино добра, що не зарятувала тебе... Прощай і прости... Прощай і прости...
Магазаник почув чийсь тихий заспокійливий голос і, щулячись, виліз на горище, яке все перехитувалось у нерівному світлі воскової свічечки. І краще б він не бачив того, що побачив, бо привиди страху одразу вбуравилися в його мозок, в нутро, а страшні дія минулі роки глянули на нього очима пораненого, який лежав, схрестивши руки на грудях.
— Невже так міг переміститися час?! З хуртовини вісімнадцятого прийшов зимовий день, коли державна варта вішала молодого командира, що мав і гарне прізвище, і такі очі, які, напевне, й у снах не забуваються. І, йдучи на страту, вони ясно посміхалися людям, наче й не журилися за життям. І ось тепер, через двадцять три роки, на Магазаника знову дивився Човняр, ніби він і не попрощався з білим світом.
— Ти хто?! — скрикнув він.
І тією самою, знайомою з вісімнадцятого року посмішкою перекреслив, розітнув його поранений.
— Людина! А ти хто? Правнук Іуди? Чи підпомагач смерті?.. Не плачте, тітко Василино. Хай він, грішний, плаче, що не людиною, а фашистським прислужником став.
І тоді жінка почала клясти Магазаника:
— Будь ти проклятий навіки, чорте зі свічечкою! Щоб твої готі і ранку не дочекалися! Щоб тобі прийшла відплата, як катюзі! Щоб мої сльози прибили тебе!
Магазаник одмагається рукою від прокльонів і, вже не допитуючись, хто він: командир, комісар чи партизан, хрипко запитав:
— Як твоє прізвище? — І застиг у нелюдській напрузі.
— Човняр, — насмішкувато відповів поранений, що горів чи догорав у хворобливих рум'янцях.
Магазанику забракло повітря, він заточився од жаху, від когось відмахнувся, намацав ногою драбину і швидко почав спускатися з горища.
Господи, невже це може бути? Невже отак можуть зійтися роки? І невже він мусить під корінь підтинати чийсь рід? Невже він і тепер мусить стати підпомагачем смерті?.. І чого йому було приходити до цієї навіженої мантачниці? Краще б телембасився до Лавріна і його мертвого золота. А може, він нікому не скаже, що побачив отут? Отак і зробить, якщо ніхто не присочив його у Василини.
Вирішивши це, Магазаник на якусь хвильку відчув полегшення, витер піт з чола і скрадливо вийшов з оселі, бодай би ніколи не знав її.
У сусідній хаті просвічується вогник. Чи не почув хтось їхні розмови па горищі? Прислухаючись, підійшов до плота, над яким ремствувало темне листя вишняка. Наче нікого нема. Ще постоявши біля плота, повернув до воріт і, як стій, зупинився: за ворітьми насупроти нього з гвинтівкою в руках стояв якийсь чоловік.
— Хто це?! — скрикнув, сахаючись убік. Чоловік ворухнувся, засміявся:
— Не впізнали, пане старосто? Це я, Терешко. Стою собі коло воріт, а прислухаюсь до хати, до якої маю підозру. Що там у Василини на горищі робиться?
Знову свердла страху проткнули Магазаника, а мозок заборсався, неначе в пастці. Отак і приходить неминуче: не ти когось, то хтось тебе. Стискаючись од безвиході й холоду, сказав чужим голосом:
— У Василини на горищі лежить ваша здобич. Терешко стрепенувся:
— Партизан?
— Це вже самі дізнавайтесь.
— То я зараз!.. — Поліцай, наче ошпарений, крутнувся і побіг за своїми підбічниками.
І, вже звернувши на другу вулицю, Магазаник тоскно подумав: "А чого було не сказати, що то приймак Василини, і піти а Терешком пиячити, щоб залити йому мізки?"
Та вже було пізно. Торги із совістю закінчено. Страх починав їх, страх і-закінчив. Яка це пекельна скла. Господи, якби кожна було заново почати життя!
У тиші Магазаник чув, як гупав чобітьми Терешко, а перед собою бачив очі пораненого, і завіяні човни на подвір'ї старого Човняра, і отой човник на хутірському ставку, де завжди перечищається вода. Та не завжди перечищається наша душа. Ох, не завжди...
XXII
Коли на осінь повернуло, то й ранок, немов дитя, не поспішав вивинутись із пелюшок туману.
Стоїть Лаврін Гримич біля розрадистої яблуні, що нависав рад криницею і тином, вдивляється журним поглядом в оту жовту латку неба, за якою чаїться печать сонця, і гадки не має, що до .хати треба принести води. Ще на лицях Лавріна веснянками гуляв літо, а в чуб уже забрела осінь: як почали чужинці полювати за їхніми синами, то й присипала приморозь голову чоловіка. Он і з Яринкою бозна-що скоїлось: стала у місті за шинквас і не журиться. Хто б міг сподіватись на таке неподобство? А опріч цього, ще й Лаврін почав був із чимсь критись од жінки. Вкрадеться удосвіта розкопувати могилу, а їжі пакує повнісіньку торбу.
— Це ж для кого, чоловіче? — нарешті почала присікуватись Олена.
— Для себе, — неохоче пробурмотить Лаврін, а обличчя його Відразу підкисне: мовляв, найшла про що говорити. ' ; — Щось ти ніколи стільки не їв.
— Війна широкий має рот, — стулить золото вій і невдоволено видибав з хати, забряжчить у сінях своїм причандаллям та й хватопеком до дівочого броду, до тієї могили, що, як смуток, сивів в степах.
Дівочий брід в дівочим, а чи не заходить Лаврін до якоїсь удовиці? Хоч і рудий, і довгов'язий, і не дуже говіркий її чоловік, та жінка щось знаходять у ньому. Тільки що?
— Цибулю, — знизував на це плечима Лаврін, —який мав справжній городницький талант. — І сіяну, і димку.
Ні, щось таки діється з її чоловіком: уже двічі й ночувати не приходив додому.
— Забарився, то в степу біля могили переночував, щоб якийсь трупожер із переляку не стрельнув.
Воно, може, й так, а може, й не так! І коли нещодавно Лаврін до опівнічної години не повернувся до хати, Олена, торопіючи від страху, пішла в степ до тієї могили, яку розкопував її чоловік.
Задвірками та городами вона вибралася в тиху зажуру похилої отави і верб, що стояли над бродом, як жінки у прощанні, і плакали теж, мов жінки. А може, вони й були колись жінками? З дівочої вроди виросла калина, то могла і верба зрости з материнського болю... Сини мої, синочки, де ви? Чи на землі, чи в землі?
Плачуть похилі верби, мовчки плачуть, немов матері, і мовчки плаче матір, як верба, хоча їй інколи й здавалось, що йде вона не стежинами болю, а стежинами сну. Обірветься він— і все зміниться в світі: з лісів примчать її горбоносі красені, зі старості вийдуть ці верби і місяць накине їм, як дівчатам, на плечі хустки блакитного шовку, та й вона помолодшає під цвітом молодих очей, під вечірнім закоханим вуркотінням, що має прийти до її синів.
Десь за річкою гримнув постріл, несамовито хальтнув чийсь голос. Поліцаї! З якої нори ви повилазили, бузувіри й недовірки, і чого вас отак потягнуло на кров людську, на життя людське?
Ось і дівочий брід дихнув прохолодою, сонно зашемрав стрілами очеретів і шаблями татарського зілля, а вода обізвалася схлипом; ось і колишня сторожова могила заімлилася. І лячно-лячно стало жінці в пустоширокому степу, над яким самотів обведений золотавою вогкістю місяць; він уже обникав усе небо і спускався з нього в свій сон чи спочинок, якого тепер не мали люди.
Підійшовши до зарослої полином могили, Олена зупинилася і тихо покликала:
— Лавріне, де ти?
Але ніхто не обізвався. Ні на могилі, ні в її розкопаній середині чоловіка не було, тільки лопата, ломик, довгий чудернацький ніж, молоток, скребачка, скальпель і кругла щітка лежали на сухій трушениці, що мала відбиток людини.
— Лавріне! — скрикнула в розпачі, а світ темно заверетенився довкола неї. Гострі жалі лезами безнадії пронизували жінку, і в тіло ввійшло таке нездужання, що вона простягнула руки до степового марева і впала на могилу. Ніколи Олена не плакала за своїм чоловіком, а це не витримала. Безсовісний, у таку тяжку годину кинути жінку напризволяще, а сам десь на гульки! Завтра ж покине прояву — хай йому і городня цибуля, і могильне золото, а вона перейде жити до матері.
І навіть тепер Олена не дуже лаяла, не проклинала свого Лавріна, а всі найгірші слова посилала на голову невідомій окаянниці, яка зуміла звадити її довірливого чоловіка, бо він такий, що і в спокійну годину лінувався примірятися до відьомського кодла. Здається, навіть до неї, коли вона дівувала, не дуже придивлявся. Бувало, причовпить до її садочка, нависне над нею гарячими вусищами і мовчить, як гриб у траві, — чи то думки, чи золото вусів виважує. Стовп із очима, та й годі.
(Продовження на наступній сторінці)