— Утіхи тут мало, — погодився Терешко, — та в голові цей папірець треба тримати, бо чужі чоловічі особи в нас таки є.
— А де їх тепер нема?
— І це правда, — морщиться Терешко І лізе рукою до потилиці, а згодом вклоняється: — То й бувайте.
— Куди ж ти? На дзвіницю?
— Та пі — до своєї лискухи. На відпочинок, бо ж через дурну голову три ночі поспіль не спав.
До ставочка з лопатою на плечі підійшов Стах Артеменко. Він хоче оминути старосту й поліцая, але Магазаник, щось подумавши, вилазить з човна і зупиняє чоловіка:
— Звідки, Сташе?
— Звідки ж? Картоплю копав до змору.
— Спою?
— Та ні, громадського господарства, — зітхнув чоловік. У зіницях старости спалахує підозра:
— Слухай, а чому тебе червоні не взяли до армії? Стах здивовано витріщується на старосту:
— Хіба ж ви не знаєте?
Магазаник недовірливо дивиться на чоловіка.
— Не знаю, а думаю різне.
— Вольному воля, а спасенному рай.
— Так чому?
— А хто ж мене колись пусто-дурно в тюрягу впакував? — злішає Стах. — Ось за цю тюрму і не стало мені довір'я. Ще є запитання?
— Тоді, виходить, ти мені навіть повинен дякувати за минуле, — заспокоюється староста. — Хто знає, де б ти домував тепер, аби не я?
Стах щось буркнув, обернувся і швидко пішов до села. Розсердився. Тільки чого б? Магазаник знову береться за вудочку, а в цей час на дорозі з'являються з лопатами й кошиками жінки, що теж копали картоплю. Магазаник байдуже поглядає на них, і негадано переляк і подив прошили його. Чи не привиділось? Він кліпнув віями раз і вдруге, кинув брови на середину чола, та видиво не відійшло — в гурті з жінками чогось ішла Марія, тримаючи за руку Оленку. Як і чого вони з'явилися тут? Староста кидає вудлище і швидко, не спускаючи погляду з Марії, прямує до жінок.
— Добрий вечір вам.
— Кому добрий, а нам ні, — обізвався зсередини чийсь голос.
— Закінчили копати? — все хоче перехопити очі Марії і нарешті перехоплює зелені ножі презирства та зненависті. Аж моторошно стало: де стільки може взятися злоби в таких знадливих зіницях?
Він зупинився край дороги, а жінки, сторонячись його, мовчки пішли полем, що вже вбиралося в осмеркові шати. Мав колись чоловік любощі, а тепер має тільки ненависть. У препаскудному настрої він підходить до човника, змотує вудочку, ховає її в очерети, кидає в торбину коропа й шпарко мете у звечоріле село. Оце можна було б навідатись до Лавріна, та хто знає, що чекає в отій хаті, з якої в партизани подалися близнюки. Ще ніс у ніс зустрінешся з ними.
Велике його село, та нема де подіти себе, свої гризоти і сум, нема з ким притовкти їх горілкою чи любощами. Ніхто раніше не міг так заспокоїти, як Василина, що за останні роки стала йому порадницею і одрадницею. Але після того вечора в лісі вона сторониться його і теж під віями тримає одну злість. Та пора вже порозумітися.
У селі, хоч воно обляглося, Магазаник уже не вулицями, а городами та задвірками скрадається до кутка, де живе Василина, і все думає, як власкавитись до неї. От зайде, вклониться їй, щиро посміхнеться, кине коропа на лаву і скаже:
— Вибачай, Василино, коли й досі гніваєшся за дурне слово. А я прийшов на перепросини, бо дуже скучив за тобою, наче цілий вік не бачив.
— У старій грубі чорти палять? — насмішкувато поведе зором вона, розпогодиться, заклекоче звабним сміхом, зашелестить спідницями і гарячими устами розтопить сум'яття і тривоги... І чого він ці уста покинув напризволяще?
Уже зовсім споночіло, коли Магазаник увійшов на сонне подвір'я Василини. Не часто він сюди заглядав — Василина більше голубила його в лісах, які любила в усі пори року, навіть коли хуга вибивала з них квиління і стогін. А то якось у березні знайшла двох зайченят, що замерзали в снігу під кущем. У пазусі принесла їх до лісника, кинула у запічок, налила в черепок молока. І таки виходила їх, а потім випустила на волю. Певне, коли нема материнства, то до всього живого прокидається любов.
Він тихо стукав у вікно, як і перше стукав. Та німує хата і все довкола неї. Ще сильніше гупають пальці по шибках, що мають осінню печаль. А він і тепер, навіть у пучках, чує жадобу стрічань. Ох, жінки, жінки, з самого пекла прихопили ви солодкий вогонь знади. Як тільки не караються ним чоловіки, караються, та не зарікаються.
Нарешті до вікна припадає обведене переляком обличчя жінки.
— Хто там? — забився її голос у дрожі, і забились шибки у вікні.
— Це я, Василино.
— Чого вам, пане старосто, в таку пору? — ніби трохи відійшла жінка.
— Пусти до хати.
— Я вночі нікого не пускаю.
— Яка ж тепер ніч? Тільки звечоріло.
— Еге, звечоріло! Люди вже давно мають спочивання.
— Ми довго через вікно будемо говорити? — починає сердитись, — Відчиняй уже двері.
— Ідіть, пане старосто, додому, бо все одно до хати не впущу.
— Пустиш! Бо діло є! — вже шаленіє Магазаник і б'є кулаком по рамі. — Я тобі зараз і вікна, і дворі рознесу.
— Цур тобі, оглашеннику! Як тільки відладитись од тебе... Зараз відчиню. — Василина біжить до дверей, грюкає ними, а далі, на порозі, пильно придивляється ся до нього ї починає совістити: — Хоч би людей посоромились. Ось на ваш гуркіт сусіди каганці світять.
— А що мені твої сусіди? — У Магазаника одразу спадав гнів, і він обома руками тягнеться до жінки, до її звабливого повногруддя, що підворушує білу сорочку.
Жінка б'є його по руках і відступає в сіни.
— Чого вам?
— Скучив за тобою, от ніби вічність не бачив. Василина чогось полегшено зітхає і, шелестячи спідницею, заходить до хати.
— Чого ж ти мовчиш?
— Не віриться, щоб ви могли за кимось скучити.
— Коли ти поклала гнів за якесь нерозумне слово, то вибачай, — хоче пригорнути Василину, але вона вислизає з його обіймів і стає ще жаданішою.
— Ідіть, Семене, додому, не дурійте, — виправляє з оселі, — бо вже минулося наше.
— Чого ж це минулося? — Магазаник ошелешено став посеред хати.
— Отак, як і все минається. Був колись чад, а тепер розвіявся.
— Так, може, хоч повечеркуємо разом? Я ось добрячого коропа приніс.
— І вечеряти не будем, — глянула на нього не очима, а колами темені. — Відвечерялось наше.
— Ти, може, приймака чи постояльця прийняла? То так і кажи! — Гніваючись, Магазаник виймав з кишені свічечку, засвічує її й насторожено придивляється до жінки: що тепер намалювалось на її виду? Та не так він бачить обличчя, як хвилі волосся, що погойдувалось навколо жіночого стану; ні в кого він не бачив такої розкоші, яка мала кольори і золотої, і пізньої осені. І чого він знову потягнувся до неї, як давнього петрівчанського вечора? Отак, може, любощі, перегораючи, і знаходять свій пізній берег, свої коси, де повінню гуляють розмаїті осінні барви й пробивається дух материнки. Материнки! А як їй хотілось стати матір'ю, та він, певне, колись спасався колиски більше, аніж домовини... Ось вдивляйся в жіночі принади і думай щось недодумане, бо ж і твої роки вже вчувають свою межу... От на яких тільки вагах зважити все?.. Але, зрештою, чи потрібні ваги в твою осінь? Та ще в таку страшну осінь?..
— Не вкручуйте в мене очі, як шурупи, — невдоволено сказала Василина і погасила трепетний вогник свічечки.
Магазаник стрепенувся, збавив негадані сентименти, зчавив душу і не знайшов у ній путящого слова.
— То маєш приймака чи перелюбця?
— Не меліть, Семене, дурниць, не перекидайте свої гріхи на інших. — І насмішка проклюнулась у слові: — Прийшли до мене, бо, мабуть, тепер нікому старосту добрим здоров'ям навістити.
— Чого ти мені цим старостою в очі цвікаєш? Невже забула все, що було між нами?
У голосі Василини озвалось глибоке обурення:
— А що в нас було, крім чаду і срамоти? Хіба ж ви хоч трохи любили мене? Тільки груди щоразу нівечили мої, — торкнулась руками до сорочки, — Ідіть!
— Піду, не засипай так скоро, хоч і оприкнів тобі, — спалахнув Магазаник. — Ще гляну, що на другій половині хати робиться.
— Там тільки городина та квашенина.
— А коли приймак?
— Прийдете вдень — і обдивитесь хату.
Жінка не може заховати тривогу, а староста насочується підозрою: що ж вона приховує від нього? Ох цей відьомський рід. Кого він тільки не дурив, починаючи з Адама?
— То показуй другу половину.
— Квашених огірків та помідорів не бачили? — Побачим, побачим, які в тебе помідори.
— Ще курей переховую в солом'янику.
— В солом'янику? Це ж чого вони такої шаноби зажили?
— Щоб гицелі не добрались до них.
І несподівано десь, чи не з горища, почувся довгий стогін. Магазаник здригнувся, спрожогу вихопив з кишені пістоля, а господиня вклякла на місці.
— Хто там у тебе?! Хто?!
Василина затремтіла:
— Нікого нема.
— Не бреши хоч тепер! Признавайся! Ану, ходімо в сіни.
— Не треба, Семене, — благання низинно озвалося у її голосі... — Ось я краще вечерю зготую.
(Продовження на наступній сторінці)