— Я теж іноді просто так усміхаюся. От буває чогось такий настрій, що хочеться усміхатися,— сонце відбилося від її окулярів і блиснуло мені в очі.
— Скажи, а у вас телефон є? — спитав я.
— 6. А що?
— А який номер?
— А що — вам телефон поставили?
— Ага.
— Ой, то я тобі подзвоню.
— Давай краще я тобі. — Давай.
Ми обмінялися номерами телефонів.
І мене одразу охопила нетерплячка. Я вже підганяв час, щоб швидше кінчалися уроки і я міг подзвонити їй по телефону.
Вона сиділа поруч зі мною, я чув її подих, я міг говорити з нею скільки завгодно, але я горів від нетерплячки говорити з нею по телефону. Дивина! Я навіть намагався якомога менше говорити з нею зараз. Мені здавалося, що я тоді більше зможу поговорити з нею по телефону.
Після уроків я біг додому так, наче за мною гналися вовки. Захеканий, вскочив я в кімнату і кинувся до телефону. Ледве попадаючи пальцем у дірочки диска від хвилювання, набрав номер.
У трубці клацнуло.
— Алло!
— Туся! — закричав я щосили.
— Ой! Що сталося? Хто це? — стурбовано почулось у трубці.
— Це я... Стьопа. Ти що — не пізнаєш мене? Туся!
— Це не Туся, а її бабуся. Тусі немає. Вона ще в школі. Повинна скоро прийти.
Які в них майже однакові голоси!
— Ой, вибачте! Вибачте! — і я швидко поклав трубку, хоча бабуся, здається, хотіла щось спитати.
Звичайно, я зрозумів, що просто Туся ще не встигла прийти додому. Я надто швидко біг, і живе вона трохи далі від школи, ніж я. Але все одно тривожні думки заворушилися в голові. А що, як вона посміялася з мене і не подзвонить. І не захоче говорити зі мною. І взагалі...
Я відчував себе майже нещасним.
Я дивився на телефон, а він стояв на підвіконні мовчазний, непривітно, холодно блимаючи на мене лупатим диском...
Він задзвонив так раптово й різко, що я аж підскочив.
— А... алло! — прохрипів я, втративши від хвилювання голос.
— Стьопо! Це ти? Алло! Стьопо!
— Я! Я! Привіт! — опанував я себе.
— Ой! Ти так мою бабусю налякав. Вона вже думала, щось трапилось. Подзвонив і повісив трубку. Хіба так можна? Добре, що я одразу ж прийшла. Ну, як ти поживаєш? Що робиш?
— Нічого... По телефону з тобою балакаю.
— І я по телефону балакаю. З тобою,— вона засміялася.— Зараз буду обідати.
— І я буду обідати.
— Ну, смачного! Пообідаєш — дзвони.
— Гаразд. І тобі смачного.
— До побачення!
— До побачення!
Загугукали короткі гудки — вона поклала трубку. Розігріваючи обід, я співав. Я співав бадьору революційну пісню:
Вперед, народе, йди,
Бери гармати
Революційне
Стріляй завзято...
Ми з татом завжди співали цю пісню, коли в нас був гарний настрій.
Я пообідав, помив після себе посуд, походив по кімнаті, тричі підходив до телефону і тричі себе стримував. ("Ще рано! Ще вона не пообідала. Ще вона тільки друге їсть".) Нарешті хукнув, як перед стрибком у воду, і набрав номер.
— Алло! — почувся в трубці такий знайомий голос.
— Туся?
— Я.
— Привіт!
— Привіт!
— Ну, як обідалося? Смачно?
— Смачно. А тобі?
— Теж смачно. А що ти робиш?
— Нічого. А ти?
— Теж нічого.
Я замовк. Далі говорити було нічого.
Вона теж мовчала.
— Ти чого мовчиш?— нарешті спитав я.
— А ти чого?
— Просто так.
— І я просто так.
І раптом мені стало смішно. Я засміявся. І вона засміялася.
Ми нічого не говорили, а просто сміялися по телефону. І це було чогось так весело, що я аж захлинався. Нарешті вона спитала:
— А чого ми сміємось?
— Не знаю.
— І я не знаю.
І ми засміялися ще дужче.
— Ой!.. Ха-ха-ха!.. Ми наче сміх-трави наїлися,— я не знаю, як це в мене вирвалося. Сказав і тільки тоді зрозумів, що я сказав.
— Ти знаєш,— сказала вона,— а моя бабуся десь давно читала, що в Аравії росте "веселе" дерево. Якщо людина з'їсть з нього ягоду завбільшки з горошину, в неї починається приступ сміху, який триває кілька годин. За плодами особливо ганяються підлітки. Але батьки суворо наглядають за ними, щоб ті уникали "смішного" дерева.
— Серйозно? Є таке дерево? — у мене чогось похололо всередині.— А як воно називається?
— Не знаю. І бабуся не пам'ятає. Вона це десь читала, але не пам'ятає навіть де.
— Цікаво.
— Авжеж. Ти уявляєш, якщо поганий настрій, з'їв — і регочеш собі.
— Ага.
— А тато сказав, що у Мексиці росте кактус без колючок — лофофора, священна рослина ацтеків. Якщо його пожувати, то теж буде веселий настрій. Ще й різні галюцинації — кольорові, зорові й слухові.
— Ага...
— Ну, гаразд... Я тебе вже заговорила. Треба вже за уроки сідати. До побачення.
— До побачення.
Я поклав трубку. Вона, мабуть, відчула, що я чогось скис, і, нічого не питаючи, поспішила закінчити розмову. Я був їй вдячний за це. Я б нічого не зміг їй сказати. Мені чогось одразу стало якось моторошно, —коли я почув про оте "веселе" дерево і про лофофору. Значить, справді є такі рослини. Досі я все-таки частіше думав про сміх-траву, як про щось нереальне, казкове, як про витвір творчої фантазії народу (сказав би Чак). 1 лісовик Єлисей Петрович, і моє безтілесне ширяння в минулому часі — все це було, але було у тому гіпнотичному стані на-півсну-напівмарення, що в нього невідомо яким чином занурював мене Чак.
А тут цілком жива реальна дійсність. І в ній, виявляється, існують "веселе" дерево і священний кактус лофофора.
Я був схвильований.
І взагалі, що це таке — гумор? Звідки він береться в людини? Чим живиться він, як з'являється і чому зникає?
Чому те, що говорить один, смішно, а що говорить інший —-зовсім не смішно (хоча видно, що хоче ж розсмішити) ?
Чому одна й та сама людина говорить один раз дуже смішні речі, а іншим разом, як не старається, не може сказати нічого смішного?
І яке ж горе клоуну, який втрачає здатність веселити людей! А це, я читав, пережили чи не всі клоуни світу. І публіка тут безжальна. Ще вчора вона сміялася з витівок свого улюбленця, а сьогодні вона обурюється з його незграбного блазнювання. Адже сміх — це радість. Це неодмінна складова частина людського щастя... А люди так прагнуть радості!
Ми домовилися з Чаком зустрітися о четвертій на площі Богдана. Вже було чверть на другу, мені ще треба встигнути поробити уроки, а я не можу ні за що взятися. Нема сили зосередитися, думки скачуть, плутаються, перестрибують одна через одну...
Уперше за весь час я змушений буду, мабуть, збрехати Чакові. Письмові я ще так-сяк виконав, а усні не зміг. Лишив на вечір.
Чак сидів на лавці, а Єлисея Петровича не було.
— Треба трошечки почекати,— привітавшись, сказав Чак.— Єлисей Петрович у зоопарку. Привезли новий експонат — бурого ведмедя, і він з незвички дуже сумує в неволі.
Я був навіть задоволений, що його нема. Я хотів розказати Чакові про "веселе" дерево і про лофофору.
Вислухавши мене, Чак усміхнувся.
— А ти думав, що це вигадка? Що ніякої сміх-трави, весел-зілля існувати не може? Ні, Стьопо. Навіть у кожній вигадці е доля правди.
— А знаєте... нам телефон поставили,— випалив я.
— Ну-у! Поздоровляю! То тепер до тебе можна дзвонити?
— Ага.
— Давай номер,— Чак витягнув з кишені авторучку і записника, записав номер нашого телефону.— Значить, так... Ми з Єлисеєм Петровичем попередньо вже бачилися. Він за допомогою свого часовізора зазирнув у ту епоху і все розвідав. Ситуація така... Поки його нема, я тобі розповім. Навесні 1648 року Богдан Хмельницький підняв козаків на Запорожжі. Почалася визвольна війна українського народу проти польського короля. У травні в битві біля Жовтих Вод, а згодом у битві під Корсунем козаки Богдана Хмельницького розгромили полки шляхти. Зростало військо Богданове. З усіх усюд, кинувши все, потяглися до Хмельницького і козаки, і селяни. Тільки жінки й діти лишалися по містах та селах. За наказом Богдана тритисячний загін козаків рушив до Києва. І Тимоха Сміян серед них. Утік з міста київський воєвода Адам Кисіль. Втекли шляхтичі, лишилося тільки "поспольство" — міщани, козаки й селяни, які приєдналися до повстанців. Та недовго пробули козаки Хмельницького в Києві. Уже в липні вони виступили в похід на Брацлавщину. І шляхта за допомогою митрополита Сильвестра Косова відновила в Києві владу польського короля. От у цей час брати-домінікани Ігнацій Гусаковський та Боніфацій Пантофля (яких ти вже знаєш) підступно захопили пораненого непритомного Тимоху Сміяна і замкнули його у темній келії свого кляштора. Кілька місяців тримали вони його там, домагаючись секрету весел-зілля. Та він лише сміявся з них. І от настав грудень...
Почулися швидкі кроки.
До нас підбігав захеканий Єлисей Петрович.
(Продовження на наступній сторінці)