«Таємниця старого склепу» Всеволод Нестайко

Читати онлайн повість Всеволода Нестайка «Таємниця старого склепу»

A- A+ A A1 A2 A3

— Звичайно, багато. А ти хотів щоб все було зрозуміле? Тоді й жити було б нецікаво, — резонно зауважив Павлик.

Щур зміряв його презирливим поглядом:

— Теж іще — пояснив! Мудрець! А от ти скажи, де кінчається повітря, небо, одним словом?

— Як — де? — здивувався Павлик. — Ніде не кінчається.

— Що значить — ніде?

— А от те й значить! Чи ти, може, думаєш, що небо тверде як… як купол в цирку? Чому ж тоді його наші супутники і ракети не пробили?

— Нічого я не думаю! Але ж ти теж не можеш пояснити.

— Я, звичайно, не професор і науково пояснити тобі не можу. Пожди поки виросту. Але, по-моєму, і так все ясно: якби був який-небудь кінець, то за тим кінцем все одно щось повинно бути, а за тим кінцем — ще, і так далі. От тобі ніякого кінця й немає.

— Нічого не скажеш — пояснив! — іронічно пхикнув Щур. — Ну, добре. А скажіть, було у вас таке: от робиш щось, і раптом здається, що точно, ну точно— точнісінько таке вже з тобою було — ніби колись давно-давно… Га?

— Пх… Щось не пригадую… Хіба що уві сні, може! — з уїдливою посмішкою сказав Павлик.

А Сергійко раптом зсунув брови і тривожно закліпав очима, пригадуючи:

— Стривай… так, було, здається… А що? При чому тут бог?

— Нічого, — торжествуюче сказав Щур. — Хіба я що кажу? От поясни, спробуй. Я ж…

— Та кинь ти дурниці всякі вигадувати, — перебив його Павлик, бачачи, як розгублено дивиться на Щура Сергійко.

— Легше всього сказати — дурниці,— огризнувся Щур. — Просто ви не думаєте над усім цим, а я думаю.

— Чи не на базарі? Коли яблуками торгуєш… — єхидно усміхнувся Павлик.

Щур спалахнув:

— А хоча б і на базарі. Тобі що! Ходім, Лесько. Нам додому час. Ну!

І Лесик, ні слова не кажучи, покірно пішов за ним, високо піднімаючи ноги, щоб не чіплятися за картоплиння.

— Образився! — сказав Павлик, коли вони пішли. — А чого він, справді, дурниці патякає? Теж іще — філософ знайшовся.

Павлик був добрий хлопчик, він уже шкодував, що образив Щура, і хотів якось виправдати себе. Сергійко це зрозумів:

— Та облиш це — поображається і перестане.

Весь день Сергійко і Павлик були під враженням випадку на кладовищі. Довго думали — розказати дорослим чи ні. Потім вирішили — не варто. Хай це буде їхньою таємницею. Адже Павлик вірно сказав — якщо все буде зрозумілим — нецікаво жити. До того ж дорослі, мабуть, все одно не повірили б, почали б сміятися: понавидумували якихось страхів — зайці полохливі, а не хлопці! Серед білого дня голос з могили! Чудасія та й годі!

Ні, дорослі в цих справах нічого не розуміють.

Після обіду Сергійко і Павлик не витримали — потай пішли на кладовище. Таємнича каплиця, як магніт, притягувала їх до себе. І боялися вони, і страшенно кортіло їм подивитися, що там таке. Але цікавість сильніша за страх!

Тривожно билися серця хлопців, коли вони підповзали до каплиці. Сергійко перший заглянув через пролом у склеп. При цьому він весь напружився і був готовий кожної миті зірватись і бігти геть. Але склеп, був порожній.

— Ну? — пошепки спитав Павлик, зазираючи Сергійкові через плече.

— Нічого… — прошепотів Сергійко. Потім, несподівано для самого себе, голосно гукнув:

— Го!

І завмер у чеканні.

Та тільки глуха, ледь чутна луна прикотилась у відповідь з підземелля.

Додому хлопці йшли заспокоєні і майже веселі

— То Щур, мабуть, вигадав, — бадьорим голосом запевнив Павлик.

А наступного дня Сергійко поїхав у піонерський табір. Інші радості та турботи захопили його, і незабаром він зовсім забув про випадок на кладовищі.

І от через місяць…

7. Так от хто писав записки!

— Ну то що будемо робити? — спитав Павлик.

— А ти як вважаєш? — в свою чергу спитав Сергійко.

— Хтозна? Може, дорослим усе розповімо?

— Та ні. Якось це… Я свого батька знаю. Він скаже: "Ех ти! А ще в спортшколу ходиш, боксом займаєшся. Якоїсь дурниці злякався!"

— Воно, звичайно… мабуть, не варто. В бога ми не віримо — чого нам боятися?

— Авжеж. А вночі на кладовище і Том Сойєр з Геком ходили. Пам’ятаєш? І все було в порядку. І взагалі — чого ми дрейфимо? Коли читаємо або кіно дивимося про подвиги та пригоди всякі, то мріємо — от би самому! А як трапилося щось у житті — одразу в кущі.

— Точно! Підемо! От тільки б не проспати…

Вони повеселішали. Загадкова історія з листами

здалася їм забавною пригодою. Проте ненадовго. Через півгодини неспокій і сумніви знову охопили їх. Правда, тепер вони старанно приховували це один від одного.

— Може, Щура і Лесика з собою візьмемо? — г мовби між іншим спитав Сергійко. — Все-таки веселіше буде. Та й вони до цього трохи причетні. Цікаво, їм теж прийшов лист?

Але Павлик категорично запротестував:

— Ні, не треба Щура. По-перше, він і досі зо мною не розмовляє — всерйоз тоді образився. А, по-друге, якби він одержав листа, він би вже прибіг, ти ж розумієш! Ні, йому не було листа. І все це стосується тільки нас з тобою, бо ми не віримо в різне чортовиння.

У Сергійка мурашки пробігли по тілу від Павликових слів. Потім він подумав:

"Так, Павлик говорить правду. З Щуром було б ще страшніше. Щур почне різні думки висловлювати, філософствувати — збожеволіти можна".

День тягнувся до вечора нестерпно довго і нудно.

— Може, Найду візьмемо з собою? Для інтересу, — з фальшивою посмішкою сказав Павлик.

— Та ти що! Гавкати почне. Побудить всіх, і нічого не вийде.

— Еге, твоя правда, — зітхнув Павлик.

Нарешті звечоріло.

Хлопчики спали на веранді, на розкладушках. Це було дуже зручно — легко піти, нікого не потурбувавши. З кімнати чути, як хрипко, ніби застуджений, б’є годинник. Це теж до речі — знаєш, котра година.

Довго лежали, перешіптуючись. Говорили про що завгодно — тільки не про кладовище. Говорили для того, щоб не заснути. Але незабаром зрозуміли — нічого не вийде, до дванадцяти не дотягти. Тоді домовились: спати по черзі, по півгодини.

Нестерпно важко боротися зі сном і рахувати довгі нічні хвилини! Щоб не заснути, намагаєшся лягти якомога незручніше, скорчитися, підвернути руку. І бурмотіти щось, і ні в якому разі не заплющувати очей, весь час протирати їх, торкати пальцями повіки.

Нарешті довгождане: "Хрр-бом-м… Бомм… Бом…"

— Павлику, Павлику, прокинься!

— Га?! Що?!

— Твоя черга.

І одразу засинаєш, немов убитий. І, здається, тієї ж миті:

— Сергійку, Сергійку, прокинься…

— Що?!

— Тепер ти…

…Сергійко сидів на ліжку, обхопивши ноги руками й упершись підборіддям в коліна. Важкі свинцеві повіки самі собою заплющувались. В голові — сонні, безладні, уривчасті думки…

Та раптом здригнувся—і сон, як рукою зняло: на перила веранди лягли дві руки, з’явилася голова.

Сергійко тихо зойкнув. Але тут же впізнав — Щур!

— Ой! Що ти? Чого?

— Ти не спиш? — прошепотів Щур. — А Павлик?

Ще нічого не розуміючи, Сергійко затермосив Павлика. Той підхопився, сів на ліжку і, хитаючись зі сну, наче п’яний, отетеріло втупився у Щура.

— Ви одержали? — знову зашепотів Щур. — Я вам зараз все поясню, розкажу. Тільки пішли на вулицю. Ато побудимо всіх… Там Лесик чекає. Ходімте.

Голос у Щура був благальний і якийсь ніби винуватий.

Хлопці почали одягатися. Гарячково, поспішно, наче бійці, підняті по тривозі.

За хвірткою на лавочці сидів Лесик. Він щулився і шморгав носом.

— Ну, що? — цокочачи зубами, нетерпляче спитав Павлик. Його морозило після сну.

— Це я вам написав. І по телефону тобі, Сергійку, дзвонив я. Басом, щоб не впізнав. Ви не сердьтеся. Я зараз поясню, я зараз все розкажу…

Хлопці дивилися на нього широко розкритими від подиву очима.

І Щур почав розповідати.

8. Що розповів Щур

Три дні тому надвечір Щур пішов продавати яблука. Сутеніло, і на базарі вже не було майже нікого. Тільки якийсь п’яненький дідок з тютюном-самосадом, незнайомий дядько, що куняв на мішках з картоплею, і Щур. В нього лишилося з десяток яблук, і він чекав, що, може, вдасться їх продати — баба не любила, коли він повертався додому з "товаром".

Базарна прибиральниця, сердито бурмочучи, підмітала лушпиння, недогризки, качани та інші базарні покидьки й вивозила їх на великій тачці з одним колесом.

Базарний день кінчався.

Але життя на базарі не завмерло.

Ондечки на рундуках, недалеко від Щура, вже сидить зграя хлопців віком від п’ятнадцяти до двадцяти років. Це так зване "Кирилівське кодло" — компанія гультяїв і шибеників, хуліганське товариство базарної молоді.

(Продовження на наступній сторінці)