Душа "кодла" — Яшка Шнобель, носатий парубійко у чорній сорочці з білими ґудзиками і в куцих вузеньких брючках, з-під яких виглядають білосніжні шкарпетки — справжнісінькі тобі ноги циркового коня.
Яшка — непутящий син "мадам" Канторович, яка торгує битою птицею. Проживши на світі неповних вісімнадцять літ, він уже встиг за хуліганство та крадіжки рік просидіти в колонії для неповнолітніх правопорушників. Половина товару "мадам" Канторович у той рік пішла на передачі.
Вийшовши з колонії, Яшка запевнив маму, що "зав’язав", тобто порвав із злочинним світом. Але ні вчитися, ні працювати не захотів.
— Яшка, що ти собі думаєш, Яшка? — з розпачем питала матуся.
— Хай коні думають, у них голова велика, — нахабно відповідав Яшка. — Я мушу відпочити від тюрми. А якщо ти будеш чіплятися, я знову почну красти. Чуєш?
Перелякана мама замовкала, і Яшка, виканючивши в неї гроші, ішов "розважатися".
Нехороший був чоловік Яшка, підлий і грубіянський. Але "кодло" незаперечно визнавало його авторитет. Для них це був Шнобель, овіяний славою злодійських подвигів, який уже "чалився", тобто сидів у тюрмі, і який значно краще, ніж рідну мову, знав жаргон карних злочинців.
А Яшка охоче і щедро ділився з друзями своїм "життєвим досвідом". Він розповідав безкінечні історії про знаменитих спеціалістів-злодіїв. Зачудоване "кодло", роззявивши рота, слухало.
Та особливим успіхом користувався "душещипательний" і безграмотний тюремний фольклор.
Тихими літніми вечорами, коли на стовпі посеред порожнього базару спалахувала єдина засиджена мухами лампочка, Яшка Шнобель, спершись на рундук і невміло, безладно тринькаючи на гітарі, сиплим ридаючим голосом виводив:
— Я плакав так, друззя мої,
Що в нашій комнаті обої одсиріли…
Потім, хвацько вдаривши по струнах, несподівано переходив на інший, бадьорий мотив:
— Ах, який я був дурак,
Надів ворований спінжак.
І шкари,
І шкари,
І шкари…
І вот благодаря тому
Обратно я попав в тюрму.
Під нари,
Під нари,
Під нари…
І все "кодло", мліючи від захоплення, гугнявими голосами повторювало приспів.
Щур не раз чув ці "концерти".
Спочатку йому, хоч як це дивно, навіть подобалися то надривні, з сльозою, то хвацько-молодецькі мотиви блатних пісеньок. Незабаром він майже всі їх знав напам’ять і деяких навіть навчив Лесика, Павлика та Сергійка.
Але згодом його захоплення кримінальною романтикою пропало так само несподівано й блискавично. як і виникло.
Втіленням всіх "чеснот" злочинного світу для кирилівських хлопців був, звичайно Шнобель. В базарному районі Кирилівки він "богував" Його слово було — закон, його дії були — поза всяким законом.
Якось він гуляв по базару в супроводі братії посіпак — кандидатів у злодії.
Шнобелю було нудно.
Повільно вихилястою ходою він підійшов до Щура і меланхолійно глянув на корзину, що стояла на лавці. Верхня губа Шнобеля була бридливо закопилена, з-під неї виблискувала "фікса" — золотий зуб. Шнобель так звик показувати свою "фіксу", що верхня губа його, здається, назавжди стала такою перекривленою, зморщеною.
В корзині Щура було повно яблук-малинівок, рожевих, червонощоких, наче личка лялькових матрьошок. Смачні яблука. Дванадцять рублів десяток. Щур тільки-но виніс їх продавати.
Не дивлячись на Щура, ніби зовсім не помічаючи його, Шнобель взяв з корзини одне яблуко, надкусив, пожував трохи, скривився і поклав назад у корзину. Потім взяв друге, теж надкусив, знову скривився і поклав у корзину. Взяв третє.
"Кодло" захихикало. Шнобелеві "молодці" оточили Щура, закриваючи від сторонніх очей.
Незабаром в корзині було повно надкушених яблук.
Спантеличений Щур тільки мовчки дивився на Шнобелеву руку, яка брала яблука, підносила до рота і клала назад у корзину.
Нарешті через силу видавив з себе:
— Що ти робиш?
— А? Ш-шьо? — ніби тільки тепер побачивши Щура, здивовано звів брови Шнобель. — Не можна попробувати? Я пробую.
І, надкусивши останнє яблуко, виплюнув прямо в корзину:
— Нє. Не смачно. Юринда.
Кров кинулася Щурові в обличчя, сльози закипіли на очах.
— Ти… ти… — захлинався він. — На, на тобі всі — раз ти такий! Їж!
І, перекинувши корзину, висипав яблука під ноги Шнобелю.
Це було для Шнобеля несподіванкою. Він не чекав такої реакції від маленького хлопця, який завжди з неприхованим захопленням дивився на нього. В очах Шнобеля промайнув переляк. Невинний "жарт" міг перерости в скандал з участю міліції. А це його аж ніяк не влаштовувало.
— Ану зберіть яблука! — кинув він до своїх хлопців. — Швидко, ну!
І, схилившись до Щура, люто зашипів:
— Ти шо, нещастя захотів? Сявка!
За хвилину біля Щура вже не було нікого. Тільки корзина з надкушеними яблуками свідчила, що все це йому не приснилося.
Отак зародилася в Щура безсила ненависть до того, чиїми піснями ще зовсім недавно він так захоплювався.
Він ненавидів і боявся Шнобеля.
Але Щур був хлопець з характером. Недарма він міг стрибнути у воду з самісінької верхівки старої верби, а там метрів десять, не менше! І не солдатиком, а вниз головою.
Ніхто в світі не догадався б, що він боїться Шнобеля. Хоча нічого дивного в цьому не було, бо Шнобеля боялися всі, і він міг одним пальцем звалити Щура з ніг.
Тремтливою льодинкою ставало в Щура серце, коли він бачив Шнобеля, проте ніколи не уникав зустрічі з ним, не тікав і не показував, що боїться. Може, через це Шнобель і не зачіпав його більше.
Випадок на базарі довів і "благородство" і справжню "сміливість" ватажка кирилівського "кодла". Щур добре зрозумів, що Шнобель злякався, коли він перекинув яблука.
І все-таки Щур боявся його.
…От і зараз Щур відчув, як противно холонуть у нього руки.
Дідок з тютюном-самосадом зібрався й пішов. Дядько на мішках з картоплею уже хропить, мабуть, ночуватиме на базарі.
Щур один. Треба йти. Навряд чи будуть уже покупці.
Але Шнобель стоїть, спершись на рундук, про щось стиха перемовляється з хлопцями й уважно поглядає на Щура.
У Щура зупинилося серце, забрало дихання. І все— таки — ні, не піде він зараз, ще трохи почекає. Впертий хлопчина Щур, впертий, як диявол. Бувають же такі — мале, слабеньке, а й перед велетнем не поступиться.
Щур чує уривки фраз — Шнобель щось розповідає.
"…До мінє підходить якийсь фрей… я йому гавару: "што ти хатишь? Ти хатишь піку в бок? Пажялуста!.." "А радом такая мамка, такая мамка — закачаєшся… А Юрка Адьожа — расписной…"
Потім Щур чує:
— "…харашо, што… іще на базарі… Сичас прийдет… Сказав — треба…"
У Щура виступає холодний піт: "Це про мене! Точно про мене!"
І саме в цю мить на базарі з’явився покупець. Вгледівши його, Шнобель сказав: "Атас!" — і хлопці зникли. А Шнобель пішов назустріч покупцеві. Вони розминулись, але Щурові здалося, що коли Шнобель проходив повз покупця, він йому щось сказав. Проте той навіть не глянув на Шнобеля, а попрямував до Щура.
Щур здригнувся від якогось тривожного передчуття.
Покупець був невисокий на зріст, опецькуватий. Кругла широколиця голова сиділа просто на плечах— без шиї. Ріденьке рудувате волосся зачесане ззаду, з потилиці, наперед, прикриваючи лисину, виписувало на лобі кумедну кривулясту закарлючку.
Здавалося, що це людина без черепа і без кісток — з самісінького м’якенького м’яса. Щось відразливе, неприємне було в його драглистому, віспуватому, старанно поголеному і напудреному обличчі, від якого тхнуло нудотно-солодким запахом одеколону.
І рука, якою він мовчки взяв з корзини яблуко, — широка, з товстими короткими пальцями, була ніби з тіста.
— Скільки коштує?
— Та забирайте за п’ятьорку всі,— Щуру не терпілося швидше продати яблука і піти, позбутися цього неприємного покупця. Але покупець не поспішав. Він відкусив яблуко і поволі почав жувати, причому губи, щоки, ніс і навіть вуха його дивно заворушилися.
І раптом спитав:
— Тебе Гришкою звати?
У Щура затремтіли коліна:
— А… а звідки… ви знаєте?
Покупець засміявся тоненьким металевим сміхом.
— Е, дорогенький мій, я все знаю… Положено мені знать. Силу таку маю…
І, раптом зробивши страшні очі, рвучко схилився до Щура й зловісно зашепотів:
— Я навіть знаю, як одного разу ти був з хлопцями на кладовищі, біля склепу, і почув звідти жахливий загадковий голос. Га? Що? А ви ж про це нікому не говорили. Правда? А я знаю…
Це було так страшно, що у Щура волосся на голові дротом взялося, і мороз пройшов поза шкірою.
Широко розплющеними від жаху очима він втупився в незнайомця.
Той випростався і тепер уже спокійним тоном додав:
(Продовження на наступній сторінці)