«Таємниця старого склепу» Всеволод Нестайко

Читати онлайн повість Всеволода Нестайка «Таємниця старого склепу»

A- A+ A A1 A2 A3

Сьогодні Сергійко здивувався. За той час, поки він відпочивав у піонерському таборі, у місті відбулася одна цікава подія — з’явилися трамваї без кондукторів.

І зараз Сергійко їхав саме в такому трамваї. Біля передніх дверей, посередині трамвая і біля задніх дверей стояли на триногах залізні ящики-каси: кидай гроші і сам собі відривай квиток. Водій по радіо оголошує зупинки. Це Сергійкові сподобалось — він любив передову техніку.

"Але без кондуктора це все-таки дурниця, — вирішив він. — Хто ж тепер братиме квитки? Тепер всі будуть "зайцем" їздити".

Проте, незважаючи на такий висновок, Сергійко сів у кінці вагона, біля задніх дверей. На всяк випадок — якщо зайде контролер (Сергійко добре вивчив підступний характер цих людей, які завжди заходять з передньої площадки, щоб не дати змоги "зайцям" втекти).

З лісу тягло грибним запахом і сирістю, і думками Сергійко переносився туди, в страшне таємниче підземелля, при одній згадці про яке мороз пробігав поза шкірою. Що ж врешті решт усе це означає? Може, це просто Павлик написав листа, щоб розіграти Сергійка? Ну, це було б справжнім свинством — так розігрувати? Ні, не те! Адже дзвонив точно не Павлик!

— У мене проїзний.

— Що?! — Сергійко здригнувся і обернувся. Поряд стояв високий кремезний чоловік у білому парусиновому костюмі.

— У мене проїзний, кажу. От, будь ласка, — і він вийняв з кишені проїзний трамвайний квиток.

Сергійко спантеличено дивився на нього й розгублено кліпав очима, нічого не розуміючи.

— От дивак! — розсміявся чоловік. — Це ж так належить у трамваї без кондуктора: в кого проїзні,— показувати один одному. А крім тебе й мене, зараз у трамваї нібито нікого й немає.

У вагоні, справді, крім, них, нікого не було.

Чоловік сів поруч з Сергійком.

У Кирилівській пущі трамвайні зупинки розподіляються по лініях — перша лінія, друга, третя…

Сергійкові треба було в самісінький кінець — на п’ятнадцяту лінію. Чоловік сів на сьомій. Відстані між зупинками великі, їхати мовчки нудно, і чоловікові хотілося поговорити. Видно, в нього був той гарний настрій, коли не хочеться мовчати і все одно хто твій співбесідник.

— А все-таки здорово це, правда? — він кивнув на касу з білетами. — Трамвай без кондуктора! Правильне діло. Давно пора. Велика це сила — довір’я до людини. Щоб в чесність її вірити. От, ти мені пробач, браток, але ти, мабуть, не раз раніше "зайцем" їздив… Та ти не червоній — я ж сам таким був колись і теж "зайцем" їздив. Справа житейська!.. А тепер от, у такому вагоні, не поїхав би, правда? Перед самим собою якось незручно. Адже ніхто тебе квиток брати не примушує, ніхто не питає,— будь ласка, їдь "зайцем"! І от саме тому не виходить, незручно якось. От що значить довір’я. Та й народ свідоміший, більше розуміти став… А в Одесі,— я в газеті читав, — бібліотека є без бібліотекаря. Приходиш, береш книгу, яку хочеш, несеш додому. Прочитав, — одніс, поставив на місце. І ніякого тобі контролю, ніякої перевірки… І магазини без продавця — клади гроші, бери, що треба, і йди собі… Ну здорово ж!.. От нема ще нібито комунізму, а відносини комуністичні, комуністичні люди вже є. Цілі бригади таких людей. І з кожним днем їх все більше й більше. А раз є такі люди, значить, і комунізм от-от буде… Ти диви, навіть в рифму вийшло, — засміявся чоловік. — Що не кажи — а наближається комунізм… Ти Льва Кассіля "Про життя справді хороше" читав? О, прочитай, друже, обов’язково! Дитяча книжка, а я її з величезним задоволенням прочитав. Дуже правильна книга.

Чоловік замовк.

В Сергійка від напруження стукотіло у скронях. Тільки б не зайшов зараз контролер. Все, що завгодно, але тільки б не зайшов зараз контролер! Ні, нехай заходить, нехай штрафує, але тільки не зараз, тільки не при цьому чоловікові,

Невже він буде їхати до кінця?!

Ні, краще самому вийти.

Сергійко підвівся.

— Ти що — теж виходиш на цій зупинці?

— Та ні, ні, я далі,— забелькотів Сергійко і сів.

— А, ну тоді бувай здоров, — чоловік встав і пішов до виходу…

Трамвай рушив. Сергійко був один у вагоні. Він зітхнув, підійшов до каси, ще раз зітхнув, вийняв три карбованці, опустив їх у касу і одірвав десять квитків.

Потім раптом згадав, що якось підбив Павлика проїхати "зайцем". Вишкріб з кишені всі монетки — виявилось тридцять дві копійки — кинув їх у касу і відірвав ще один квиток.

4. На Захарівській

Відчуття не міста давалося взнаки одразу — тільки-но ступив з трамвая на пісок: не на бруківку, не на асфальт, а на пісок, на голу неодягнену землю.

Сергійко машинально попрямував був до магазинчика, де продавалися батарейки, але тут же схаменувся, згадав про три карбованці і чомусь почервонів. І на мить його огорнула тепла приємна хвиля гордого вдоволення собою — так буває, коли робиш вчинки для самого себе, вчинки, про які навіть нікому не можна розказати і про які ніхто ніколи не довідається.

Пахло гарячим піском, трамвайними шпалами і глицею. Ноги загрузали в піску, пісок набивався в сандалії, пересипався між пальцями, тиснув на стопу. Але, незважаючи на це, йти було приємно.

От і Захарівська — широка, як Хрещатик, вулиця-галявина, обросла пильно-зеленою травою і подорожником — схожа на старий, протертий в багатьох місцях килим. Посередині дві глибокі вибоїсті колії, по боках, на пагорбах, сірими стрічками, схрещуючись і розбігаючись, в’ються твердо второвані стежки — вузенькі, не розминешся. На цих стежках так хороше їздити на велосипеді — куди краще і цікавіше, ніж по асфальту!

На початку вулиці, на похилій бетонній площадці, обгородженій перилами з товстих залізних труб — водорозбірна колонка. Звідси жителі Захарівської носять відрами воду — хто просто в руках, а хто на коромислі. Сергійко з гордістю може сказати, що й він тепер вміє носити відра на коромислі. Адже це справа не така легка, як здається. Попервах Сергійко всю воду розхлюпував. І сильно заздрив Павликові. А тепер наловчився і ні краплі не розхлюпує — хіба що з ноги зіб’ється.

Ясна річ, у Павлика в таких справах досвіду більше: добре йому — щодня хазяйнує. Павлик, чортяка, все вміє: і на городі поратися, і кроликів доглядіти, і паркан полагодити, і дров нарубати. Мабуть, тому й вигляд у нього завжди серйозний, діловитий і доросла зморшка на лобі — ніби він увесь час чимсь заклопотаний. Отже, хоча Сергійко на два з половиною місяці старший за Павлика, йому ніколи не спадає на думку вважати себе старшим братом.

Сергійко натиснув на клямку і коліном штовхнув хвіртку. Кудлата руда дворняга з верескливим гавкотом вискочила з-під веранди, потім, припадаючи на передні лапи, заметляла хвостом.

— Найда, дурна, не впізнала? Як живеш стара?

І одразу згори, з покрівлі сарая, залунало стримано-радісне:

— Сергійку!

— Здоров, Павлику! Не злазь, я зараз туди залізу.

Драбина стара, вітха, щаблі скриплять і хитаються, але Сергійко сміливо лізе вгору.

Павлик схопив за руку, поміг ступити на дах. Рвонулися було обнятися, та стрималися, лише міцно потисли один одному руки.

Раніше, коли були менші, мама, бувало: "Сєргійчику, ну поцілуй Павлика. Ви так давно не бачились!.." А тепер вони вважали себе дорослими і навіть після довгої розлуки ніколи, зустрічаючись, не цілувались— нащо ці ніжності!

Ніде і ніколи світ не буває таким великим і просторим, як в дитинстві на покрівлі сарая. І кущ бузку, до верхівки якого не доскочити з землі, — внизу, під ногами; і недосяжно високий віник антени на всохлій тополі — зовсім близько; і сокира, що лежить на землі, здається іграшковою, і Найда, що задрала догори голову і метляє хвостом, — неймовірно маленька.

— Дива!

А небо, небо яке! З землі на нього якось не звертаєш уваги. Невже так багато в світі повітря!

Скільки чудового на даху! От розірваний навпіл гумовий м’яч. Років два лежить тут — не менше. Був колись червоно-синім. Тепер порепаний і зовсім чорний від спресованого дощем пилу. А ось алюмінієве кільце прилипло, вросло в толь — не відірвати! — і теж чорне. А було ж біле-біле.

О! А це ж целулоїдний пропелер, який вони запускали минулого літа. Як вони його шукали тоді! Думали — на дереві застряв. А він ондечки! Покоцюрбився на сонці, потріскався геть. Здається, ще зовсім недавно він був таким новеньким і так здорово літав. Правда, Павлику?!.

І, дивлячись на цей пропелер, Сергійко раптом вперше подумав про час, про те, що він плине, минає. І що щось уже минуло, пішло назавжди…

Та, коли стоїш на покрівлі сарая і відчуваєш, як багато в світі повітря і неба, такі думки про час з’являються лише на мить, на одну секунду. І одразу проходять, зникають безслідно…

Сергійкові не хотілося поки що говорити про те, головне й таємниче, що привело його саме сьогодні сюди, на Кирилівку, до Павлика. Він соромився признатися самому собі, що його лякають навіть думки про це.

І раптом Павлик сказав:

— Слухай, Сергійку, як це здорово, що ти зараз приїхав! Знаєш, я ж тобі дзвонив…

— Як, то це ти?!.

(Продовження на наступній сторінці)