«Таємниця старого склепу» Всеволод Нестайко

Читати онлайн повість Всеволода Нестайка «Таємниця старого склепу»

A- A+ A A1 A2 A3

— Авжеж, півгодини тому дзвонив, і твоя мама сказала, що ти вже поїхав до нас… Ти розумієш, прокидаюсь я сьогодні вранці, дивлюсь — в мене на подушці лежить записка…

— Ну?!

— Ось, диви, — і Павлик витяг з кишені зім’ятий аркушик з блокнота.

Сергійко, ні слова не кажучи, тремтячою рукою витяг лист.

Павлик від подиву роззявив рота.

На обох аркушиках було написано одне й те саме — слово в слово:

"Першого серпня, рівно о дванадцятій ночі, в склепі під каплицею на Кирилівському кладовищі".

— Ф’ю, — присвиснув Павлик. — Оце да!

— Ну, що ти скажеш? — спитав Сергійко.

— А я знаю! — знизав Павлик плечима. — Ти пам’ятаєш, отоді, коли ми грались на кладовищі?..

— Пам’ятаю, звичайно, пам’ятаю. Та невже…

5. Це було місяць тому

Так, це було місяць тому. Вони гралися на кладовищі в прикордонників і шпигунів — Павлик, Сергійко, Гришка Щур та його молодший брат Лесик.

Гришка й Лесик жили по-сусідству з Павликом, на тій же Захарівській вулиці.

Щур — це Гришчине прізвисько. Він і справді чимось був схожий на щура: обличчя вузьке, гостроносе, витягнуте вперед, зуби дрібні, мишачі. Особливо посилювалась ця схожість, коли він сміявся, — оголюючи ясна, відкопилювалася верхня губа, а на переніссі і біля рота з’являлися променисті зморшки. При цьому він якось дивно форкав носом.

Лесик, головань з великими блакитними, вічно здивованими очима, аніскілечки не був схожий на Гришку — навіть не вірилось, що вони рідні брати. Взагалі в їхній родині всі були на диво не схожі один на одного.

Жили вони вчотирьох — Гришка, Лесик, мама і бабуся. Мама працювала в місті на трикотажній фабриці, і з ранку до вечора вдома її не було. Бабуся ніде не працювала. Однак годувальницею в сім’ї вважалась бабуся, а не мати. Бабусі належав і будинок, і великий фруктовий сад, і все господарство. Звали бабусю Варвара Петрівна, але всій Кирилівці вона більш відома, як "стара Бейлиха" (прізвище її — Бейла).

І не було на Кирилівці, що простяглася на багато кілометрів, жодної людини, яка б не знала "старої Бейлихи". По-перше, тому що вона прожила тут все своє життя, а, по-друге, тому, що той, хто хоч раз бачив її, не міг не запам’ятати — така виразна була в неї зовнішність. Високого зросту, широкоплеча, вона мала неабияку фізичну силу — спокійнісінько могла нести на плечах повний лантух яблук вагою в кілька пудів. Шкіра її, аж чорна від загару, не світлішала навіть узимку.

Обличчя велике, широке, обвислі щоки напливали на товсту зморшкувату шию. Вона була одноока. Ліва сліпа очна ямка перекошена, нижче за праву — в ній сльозилося напівприкрите віком мертве скляне око. Погляд цього ока був такий страшний, що ставало моторошно і в самого наверталися сльози.

Стара Бейлиха відзначалася досить крутим характером: на базарі сперечатися з нею не наважувався ніхто. Вона просиджувала там щодня з самісінького ранку до обіду (звичайно, крім свят, особливо церковних). Стара Бейлиха була професіональною базарною торговкою. Вона торгувала ягідьми і фруктами, різною городиною, яйцями, квітами. Але найбільше, звичайно, ягідьми та фруктами. Цього добра в її саду було дуже багато; яблука — пепінка, ранет, антонівка, налив, груші-лимонки, бере, вишні-шпанки, сливи-угорки, морелі, персики, полуниці, агрус — всього не перелічиш.

Наприкінці літа, коли дозрівали плоди на більшості дерев і стара Бейлиха сама не вправлялася з торгівлею, вона підпрягала до цього діла Гришку. І до самісінького вересня Щур ставав торговцем.

Сергійко спершу не міг повірити — як це так: школяр, піонер і раптом торгує на базарі яблуками.

Але якось Павлик повів його на базар, і Сергійко на власні очі переконався в цьому. Коли вони підійшли до прилавка, біля якого стояв Щур, той саме торгувався з якоюсь літньою жінкою.

— Вісім, добре, хлопчику? Ну? — лагідно говорила вона.

— Не буде, — металевим голосом відповідав Щур. — Тільки десять, дамочко. Ви подивіться, які яблука! Білий налив. Перший сорт. На всьому базарі таких не знайдете.

Вглядівши Сергійка і Павлика, Щур на мить знітився, але одразу взяв себе в руки і суворо сказав жінці:

— Не хочете — не беріть, а торгуватися нема чого.

Так, Щур виявився справдішнім базарним торговцем. Це було недобре. Сергійкові це не подобалося. До того ж хтось з хлопців пустив чутку, ніби Щур їсть жаб — посипає пшоном і їсть. Це була, звичайно, брехня, але все-таки — брр! — яка гидота, коли про тебе так говорять!

І разом з тим Сергійко не міг не визнати, що в Щура є цілий ряд дуже позитивних якостей. Наприклад, Щур міг спокійнісінько залізти на телеграфний стовп. Зв’яже внизу, біля кісточок ноги ремінцем і по зовсім гладенькому стовпу лізе, як мавпа. Сергійко і Павлик навіть мріяти про це не могли.

Щур стрибав у воду з самісінької верхівки старої верби (а там метрів десять, не менше!). І не солдатиком, а вниз головою. Щур прекрасно знав пташок і міг по голосу розпізнати будь-яку. А найголовніше — Щур беззаперечно погоджувався під час ігор бути яким завгодно ворогом — білогвардійцем, розбійником, шпигуном і тому подібне…

Отже, Щур був дуже суперечливою людиною.

Щурів брат Лесик не був такою суперечливою людиною. Він не мав ні недоліків, ні позитивних якостей Щура. Взагалі важко було з’ясувати, які якості він має, бо він здебільшого мовчав. Якщо й розкривав рота, то тільки заради того, щоб спитати: "А що? А як? А чому?" І у відповідь мовчки кивав головою, погоджуючись.

Вчився Лесик у другому класі. Через молодість у базарній торгівлі участі не брав. Щур ставився до Лесика іронічно, але поблажливо і, крім базару, всюди тягав його за собою.

Так от, у той день Сергійко, Павлик, Щур і Лесик гралися на кладовищі в прикордонників і шпигунів.

Був ранок, серпанковий, ще не жаркий, пахучий усіма соками землі, нагрітої літнім сонцем, — травами, квітами, гарячим каменем. Небо затягло білявими прозорими хмарками, і розсіяні сонячні промені м’якими дотиками пестили обличчя. Душу сповнювало відчуття особливої ранкової радості життя.

Грали з захопленням.

Рятуючись від "прикордонників", "шпигун" Щур вирішив сховатися у підземному склепі.

Обережно переповзаючи на животі від могили до могили, він наближався до каплиці.

Склеп мав два ходи. Один був усередині каплиці — велика кам’яна плита, зсунута вбік, відкривала довгастий прямокутний люк; другий — знадвору: в стіні каплиці, внизу, біля самого фундаменту, зяяв пролом (він виник, мабуть, під час війни від снаряду) Пролом не дуже великий, але пролізти можна вільно, навіть дорослому.

Ясна річ, "шпигун" вирішив скористатися проломом.

Він поспішав — "прикордонники" насідали йому на п’яти. Він чув за кущами їхні кроки.

Щур просунув у пролом ноги і вже збирався було спускатися, як раптом з глибини підземелля залунав… голос.

— Ану геть звідси! Чого мерців тривожиш! А то заберу в могилу! У-у-у…

Голос був приглушений, нелюдський, замогильний.

І Павлик, Сергійко та Лесик, що саме визирнули з-за кущів, враз побачили, як Щур кулею вилетів з пролому і щодуху кинувся навтіки. На обличчі в нього був — жах.

Хлопці не чули голосу, але до них долинув отой страшний виючий звук, що йшов з-під землі: —У-у-у…

Охоплені страхом, вони рвонулися слідом за Щуром.

6. Несподівана суперечка

Лише опинившись на городі в старої Бейлихи, хлопці спинились і трохи віддихалися. Вони були так налякані, що їм навіть ввижалося, ніби хтось гнався за ними…

— Пху! Їх!

— Оце да!

— Що, що там було?

У Щура зуб на зуб не попадав.

— М-мрець… ж-живий мрець, — ледве вимовив він.

— Що-о? — у хлопців очі рогом полізли. Першим отямився Павлик:

— Ну що ти верзеш! Хіба бувають живі мерці?!

— А що! Ти знаєш, що він сказав… — і Щур передав слова, які він почув із склепу.

— Не може буть! То тобі приверзлося.

— Теж іще — сказонув! — підтримав Павлика Сергійко.

— Вік баті-маті не видать! — побожився Щур, чиркнувши нігтем об зуби.

Це була свята вулична клятва.

Проте хлопці з сумнівом глянули на нього:

— Все-таки це якась нісенітниця. Живий мрець!

— А що! Може, воскрес, — несподівано сказав Лесик (йому хотілося підтримати брата), — от баба ж говорила, що якогось Ісуса Христоса розп’яли, він умер, а потім воскрес.

— Ну що ти, Лесику, — поблажливо посміхнувся Сергійко. — То ж казки!

Щур раптом роздратувався — його ображало, що хлопці йому не вірять.

— Казки! Казки! Легше всього сказати — казки. А от я точно знаю, що в лаврі є свята вода, якою лікують рак. Навіть тих хворих, від кого вже й лікарі відмовились. І кажуть, що це не брехня, а точно. І від простуди помагає…

Сергійко підозріло глянув на Щура:

— Ти що, може, теж віриш в бога і в усякі оті чудеса?

Щур почервонів:

— Що я, старий? Але… багато все-таки є в житті загадкового і… одним словом, незрозумілого. А що — ні?

(Продовження на наступній сторінці)