— Так от, друже, погане ви собі місце для гульні вибрали — кладовище. Раджу там не гуляти. Бо все це може дуже кепсько закінчитися. Страшне місце, страшне й небезпечне. Запам’ятай!
Незнайомець розсовав по кишенях яблука, заплатив гроші і, ні слова більше не кажучи, пішов…
…Але це ще не все.
На другий день увечері Щура послали в гастроном — купити масла. Поряд з гастрономом — кіоск, де продають пиво. Щур вийшов з гастронома і раптом біля кіоска наштовхнувся на… вчорашнього незнайомця.
Той стояв спиною до нього й пив пиво. Але Щур відразу його впізнав. Поряд стояв високий, кремезний чолов’яга у кепці, насунутій на самісінькі очі.
І Щур почув:
— То, значить, у п’ятницю. О дванадцятій… Гадаю, ти мерців не боїшся? — віспуватий незнайомець захихикав.
Щур швиденько, щоб той не помітив його, дременув геть.
Це було в понеділок.
9. О дванадцятій на кладовищі
Ніколи не бачили хлопці Щура таким пригніченим, розгубленим і винуватим. Щур, певно, боявся, що вони обуряться тим, що він втравив їх в таку загадкову, заплутану, а, може, навіть і небезпечну історію.
— Ви не сердитеся, — знову благально повторив він, коли розповів усе до кінця. — Але знаєте, я відчуваю, що тут щось дуже, дуже серйозне. Адже той віспуватий точно говорив з високим про кладовище. І "о дванадцятій" — ясно, що ночі, а не дня. І мене лякав кладовищем… Недаремно це, ні… Я б сам пішов. Але самому страшно! Ох, якби ви тільки знали, як страшно! Я вчора пробував. А Леську ледве упросив сьогодні. Боїться, нізащо не хоче. Малий все-таки. А ви, я вірив, що погодитесь. Разом нам буде зовсім не страшно…
Павлик і Сергійко мовчали, бо саме тільки тепер зрозуміли, як все це страшно й небезпечно. Якийсь таємничий віспуватий незнайомець і той, другий, високий, з насунутою на очі кепкою. І кладовище, і підземний склеп. І дванадцята година ночі.
Ох, як хотілося швиденько піти назад, лягти в ліжко, заснути й нічого цього не чути, не бачити!
Але Щур так благально говорив, з такою надією дивився на них:..
— Пішли! — не сказав — рішуче видихнув враз Сергійко і відчув при цьому таке, ніби кинувся вниз головою.
— Ага! — одними губами прошепотів Павлик.
Ніч місячна, безвітряна і дуже тиха — жоден листочок не ворухнеться. Десь далеко ледь чутно гримотить останній трамвай. Захарівська, залита місячним світлом, безлюдна, з зачиненими віконницями, здається незвичайно застиглою, мертвою.
йшли мовчки, пригнувшись і весь час оглядаючись. Але ніде не було ні душі.
Місяць відбивався у полірованому мармурі пам’ятників, кладовище осявали десятки місячних ликів.
Довгі тіні хрестів переломлювались на гранітних могильних плитах, а мереживо дерев розкидало по траві блискучі двадцятикопійочні монетки.
Посріблена місячним інеєм каплиця здавалася казковим замком сплячої красуні-царівни. Та незважаючи на примарну красу, все це було страшне, як тільки може бути страшне кладовище вночі.
Хлопці лягли в густому кущі за могилою з похиленим хрестом і зачаїлись. Звідси добре було видно і вхід у каплицю й пролом.
Сергійко намацав у кишені електричний ліхтарик. Згадав, що не купив нової батарейки. Потім подумав, що взагалі навряд чи потрібен зараз ліхтарик — так місячно, світло навколо. І тут згадав чомусь трамвай без кондуктора, балакучого здорованя-дядечка і його захоплені слова про комуністичних людей, про комунізм, про життя справді хороше.
І Сергійкові раптом стало неймовірно тужливо, не страшно в цю мить, а саме тужливо, тоскно. І такою непотрібною, такою чужою, такою нетеперішньою здалася йому вся ця пригода, ці страхи, ці кладовищенські таємниці — ніби з старої, пожовклої, потріпаної книги. Та відступати було пізно. Він був цілком у полоні цієї пригоди.
Серце, як годинник, відстукувало секунди — мірно й лунко в напруженому чеканні.
Сергійко тепер розумів, що таке "гробова тиша". Це була зовсім жахлива, нежива, німа тиша, коли тільки чути, як б’ється серце й більше нічого.
Час зупинився. Вони не відчували його.
І от — не було ні шереху, ні кроків, ні звуку — з-за хрестів з’явилося дві постаті. Ніби підвелися з могил і нечутно посувалися до каплиці. Одна висока, друга нижча, ширша. Навіть не постаті — безтілесні тіні, привиди. Вони ховалися, обминали освітлені місячним сяйвом місця.
Враз високий зупинився, застиг. Низький пішов далі один.
Все ближче, ближче до каплиці.
На якусь мить чорною примарою промайнув у світлій смузі й шмигнув у прочинені двері.
Але можна було помітити, що в руках і під пахвою в нього якісь пакунки, вузли.
Хлопці заціпеніли, заклякли, боялись поворухнутися.
Серце шалено калатало, розганяючи по тілу не кров — холодний колючий жах.
Через кілька хвилин з дверей каплиці шаснула тінь.
І дві таємничі постаті, так само безшумно й нечутно, зникли як і з’явились — немов могили знову поглинули їх.
Хлопці ще довго лежали нерухомо.
Потім обережно, дуже повільно, весь час зупиняючись і прислухаючись, поповзли до виходу з кладовища. І навіть опинившись на вулиці, все ще повзли, боялись підводитися.
Першою була хата старої Бейлихи. Тільки тут, забившись у куток між парканом і сараєм, хлопці наважилися заговорити. І то пошепки.
Було вирішено, що після такої халепи щось робити сьогодні — годі й думати. Спершу треба прийти до тями. Домовилися зустрітися вранці.
Додому Павлик і Сергійко бігли бігом, не оглядаючись.
Страх все ще міцно тримав їх в своїх пазурах.
10. Вранці
Сергійко прокинувся рано. Павлик ще спав. Сергійко не став його будити й лежав, дивлячись на дерев’яну стелю веранди, де по нефарбованих порепаних дошках снувалося тремтливе сонячне павутиння, яке відбивалося від бочки з водою, що стояла під ринвою біля веранди. І, тривожні та безладні, снувалися думки про події кошмарної ночі.
Привиди?! Та хіба ж існують насправді привиди?.. Це тільки в книжках, у казках. Але чим пояснити той голос з домовини отоді, місяць тому?.. Ні, привиди, звісно — дурниця. То, може, шпигуни? І тут, у склепі, їхній радіопередавач?! Або — вбивці? А в тих пакунках — порізані на шматки жертви? Він колись чув про таких нелюдів…
Холодний піт виступав від цих думок.
Нарешті прокинувся Павлик.
Нашвидку поснідавши, друзі побігли на вулицю.
Щур з Лесиком вже чекали біля свого будинку. Ні слова не сказавши один одному, хлопці рушили на кладовище.
Вмита росою зелень пахла особливою ранковою свіжістю, в гущавині різноголосо цвірінчало гомінливе птаство, і все кладовище мало дуже мирний, навіть привітний вигляд. Ніщо не нагадувало про нічні страхи.
Але хлопцям було моторошно.
Домовились так: Павлик і Лесик стоятимуть на варті, Сергійко і Щур полізуть у склеп.
Тягли жеребок, кому першому лізти. Випало Сергійкові. Спускалися через пролом. Все-таки не так страшно, не треба хоч у каплицю заходити.
Сергійко видихнув, як на старті, і просунувся до половини в пролом. Ноги одразу охопив мокрий сирий холод — ніби хтось обіймав їх огидно-слизькими холодними щупальцями. І в міру того, як Сергійко спускався, страх знизу, з живота, піднімався до горла, душив, заважав дихати.
Сергійко стрибнув униз і боляче вдарився коліном об гострий виступ кам’яної домовини. На секунду йому здалося, що він тут сам один, що хлопців нагорі немає. Ледь не скрикнув з переляку, але в ту ж мить нога Щура чиркнула його по щоці. Сергійко підставив плече, допоміг Щуру спуститись.
Завмерли, сторожко прислухаючись.
Хоч висота склепу дозволяла стояти на повний зріст, вони пригнулись, згорбилися — могильний морок гнітив, притискав до землі. Лише через пролом просочувалося у склеп слабке світло.
Нарешті очі хлопців звикли до напівтемряви склепу.
Важка гранітна брила, що прикривала кам’яну домовину, була трохи зсунута вбік. Хлопці добре знали, що домовина порожня, в ній давно вже нема ні труни, ні мерця — ще з воєнних часів, коли в місті хазяйнували фашисти.
І все-таки, коли Щур засунув руку в домовину, йому здавалось, що він от-от наштовхнеться на мертве тіло. І по спині бігали мурашки.
— Єсть! — приглушено скрикнув Щур.
Сергійко засвітив кишеньковий ліхтарик. Кружальце жовтого світла лягло на клуночок з квітчастої хустини.
— Маленький, а важкий, чортяка! — через силу витягаючи його, прошепотів Щур. Тремтячими пальцями він розв’язав вузол.
Хлопці разом зойкнули.
Це було щось неймовірне, казкове. Браслети, персні, каблучки, серги, брошки, пудрениці і безліч інших коштовних витребеньок…
Хлопцям забрало мову, вони не вірили власним очам. Ніби ожила якась дивна казка про чарівний скарб, і вони — герої цієї казки. І таємничі, загадкові зустрічі. І кладовище, і нічні привиди, і підземелля, і скарб в домовині — ні, це було вже занадто!
У найдорослішої людини з найздоровішим глуздом голова пішла б обертом від усього цього.
Щур знову засунув руку в домовину й витяг другий пакет — обгорнутий цупким папером і перев’язаний шпагатом.
Вени розгорнули його, і наче безліч маленьких цвіркунчиків порушили могильну тишу підземелля своїми співучими тоненькими голосами: в пакеті були годинники, — десятки наручних годинників…
Сергійків батько уважно вислухав схвильовану розповідь хлопців.
(Продовження на наступній сторінці)