«Скринька з секретом» Всеволод Нестайко

Читати онлайн повість Всеволода Нестайка «Скринька з секретом»

A- A+ A A1 A2 A3

— Завод зараз переходить на гнучке автоматизоване виробництво, яке має здатність швидко перебудовуватись з одного виду продукції на інший… — почав Володимир Петрович, але Зірчина мати його перебила:

— Ну що ти говориш?! Як на виробничій нараді. Що це тобі… інженер з вищою освітою? Це другокласник. Як наша Зірка. Правда?

— Правда, — сказав і почервонів Дениско ("Як наша Зірка!").

— Ну, зараз другокласники — ого-го! — усміхнувся Володимир Петрович. — Правда?

— Правда, — кивнув Дениско (не міг же він не підтримати Зірчиного тата).

— Не треба йому нічого пояснювати. Він і так усе розуміє. По-своєму. По-дитячому. Що це розумні машини. І щоб їх зрозуміти, треба вчитись, вчитись і вчитись. Бо якщо машини випередять людину, буде погано. Правда?

— Правда, — втретє сказав Дениско. І згадав Парамона…

— Ох! — зітхнула Зірчина мама. — Де там наша Зірка? Я так за нею скучила!

— А я, думаєш, ні! — вигукнув Зірчин тато.

Дениско перехопив їхні погляди і знову почервонів…

По дорозі додому Володимир Петрович сказав:

— Галина Семенівна — таки молодець. Працювати з роботами дуже непроста річ. Деякі робітники іноді відключають роботів і самі починають працювати за них. "Душа не приймає", кажуть. Психологічна несумісність, як твердять психологи. Раніше талант… вроджені здібності вимагалися лише від людей так званих творчих, гуманітарних професій — артистів, музикантів, педагогів… А тепер, коли почалася роботизація виробництва…

Володимир Петрович не вмів-таки говорити з дітьми. Мова його була доросла і складна.

"А симпатичні все-таки вони — Гнатюки, — подумав Дениско. — Дід Кирило підхвалює свою дружину Марію Іванівну, а його онук Володимир Петрович — свою, Зірчину маму. Добре, якби всі так робили… Ніхто б не сварився, не розлучався, не кидав би дітей…"

12. ТАЄМНИЦЯ ТРЬОХ ПОВЕРХІВ

А життя тим часом ішло своїм звичаєм…

Поступово Дениско познайомився з усіма мешканцями квартири номер сім. Тобто не так у буквальному розумінні слова познайомився, як з Марією Іванівною і дідом Кирилом, а просто всіх знав і з усіма вітався. Дід Кирило і Марія Іванівна були, так би мовити, найстарше покоління Гнатюків. їхній син Петро Кирилович (Зірчин дідусь) зовсім був не схожий на дідуся. Стрункий, молодцюватий, любив їздити на велосипеді. Дениско часто бачив, як він, наспівуючи щось, виводив з під’їзду велосипед і їхав на роботу. На завод, де він працював токарем вищого розряду. Це він тоді захистив Дениска під час його сутички з Піратом.

Ще менше була схожа на бабу Зірчина бабуся Світлана Василівна, гарна кучерява блондинка з голубими очима. Вона працювала інженером зеленого будівництва, тобто організації по озелененню міста, що висаджує на вулицях дерева, розбиває сквери, парки і сади. На роботу вона ходила пішки. Бо це було зовсім близько — три квартали від дому.

А от Зірчині батьки їздили на роботу машиною, жовтеньким "Запорожцем". Бо працювали далеко, у центрі міста…

— Оце родина! — захоплено говорила Денискова мати. — Тут тобі й робітничий клас — Петро Кирилович, і технічна інтелігенція— Галина Семенівна, і наука — Володимир Петрович, і освіта — Марія Іванівна, і трудове селянство — Кирило Стратонович…

Виявляється, дід Кирило був Стратонович.

Дениско цілком поділяв мамине захоплення сусідами. Але все-таки йому не давали спокою оті таємниці: і "Цілком секретно", і Дід Мороз, від якого вони так загадково чогось відмовлялися…

Та раптом, неждано-негадано для Дениска, його рідна мама стала співучасницею ще однієї з таємниць.

У п’ятницю ввечері, повертаючись знадвору додому, Дениско зайшов у під’їзд і побачив, що біля поштових скриньок стоять його мама і Світлана Василівна, ота несхожа на бабусю кучерява блондинка з голубими очима.

Вони про щось розмовляли.

— Абсолютно згодна! — сказала мама. — Ви прекрасно придумали. Це треба зробити так, щоб було несподівано для всіх. Бо інакше…

Тут мама побачила Дениска і замовкла, не договоривши.

— Отже, домовилися? — спитала Світлана Василівна.

— Домовилися, домовилися! Звичайно! — сказала мама і обернулася до Дениска: —А-а, ти вже додому? Ну, ходімо.

Світлана Василівна, привітно усміхнувшись Денискові, зайшла у ліфт, а вони з мамою пішли сходами. Смішно підніматися ліфтом на другий поверх. Вони ніколи не користувалися ліфтом.

— Про що це ви домовились? — спитав Дениско, коли ліфт поїхав нагору.

— Та!.. — махнула мама рукою. — Тобі нецікаво. То наші дорослі справи.

— А може, якраз цікаво, — образився Дениско.

— Та! Перестань! — знову махнула мама рукою. — Ну, як? Передачу одніс?

Дениско кивнув і знову запитально подивився на маму:

— Мамо! Ну скажи! Ну!

— Не можу, сину.

— Чому?

— Мене просили не говорити. Нікому.

— Ну я ж твій син. Ти що — не віриш, що я вмію берегти таємниці?

— Вірю. Але я теж умію.

Вони вже зайшли в квартиру.

— Ну я нікому не скажу! Нікому! Чесне слово!

— І я — нікому! Ну, нащо воно тобі? Ну потерпи трошки. Мене просили нікому не говорити, а я візьму й розкажу синові. Нікому так нікому. Не можна робити винятків. Навіть для найріднішого сина. — Мама взяла його за голову і поцілувала в обидві щоки.

Але Дениско набурмосився.

— Тільки одну нічку потерпи. Завтра про все дізнаєшся сам, — усміхнулася мама. — Чесне слово! Завтра все буде вже відомо… І взагалі, треба бути стриманим. Це дуже потрібно в житті. І берегти таємниці треба вміти. Таємниця тому й таємниця, що вона невідома для всіх. Якщо таємницю довірити хоч одному, — вона перестає бути таємницею. От є така притча… У давні-давні часи до одного мудрого судді прийшов чоловік із скаргою на свого сусіду, що той зрадив таємницю, яку він йому довірив. Суддя подумав і сказав: "Якщо і є хтось тут винний, то ти сам". — "Чому?" — здивувався чоловік. "Ти не міг зберегти свою таємницю, розповів її сусідові. І хочеш, щоб сусіда зберіг твою таємницю краще, ніж ти сам". Якби ми, лікарі, не вміли берегти таємниць, нам не довіряли б хворі. Адже ніхто не хоче, щоб про подробиці його хвороби знали всі. А часто і про саму хворобу. Існує, синку, навіть таке поняття — лікарська таємниця. То одна із складових нашої лікарської честі… І ти ж мені теж не все говориш…

Після цих слів сподіватися, що мама щось розкаже, було вже зовсім неможливо.

Дениско зітхнув і змирився…

Він ніколи не прокидався вночі.

А тут прокинувся на мить. Йому снилося щось тривожне.

Крізь сон він глянув на мамине ліжко. Ліжко розстелене, але мами в ліжку нема… І, може, через те, що сон був тривожний, він не прокинувся остаточно. Просто закарбувалося в пам’яті — порожнє мамине ліжко. Як епізод тривожного сну…

А коли він прокинувся вранці, то з подивом побачив, що мама спить.

Навіть у суботу й неділю, коли він прокидався, мама завжди вже була на ногах. Вперше він бачив, що мама вранці спить.

Вперше в житті.

Холодний страх здавив Денискові горло. Йому здалося, що мама… не дихає…

Дениско підхопився, кинувся… І тут же побачив — дихає… Дихає!

На столі лежала записка.

"Дениску! Любий! Не буди мене, будь ласка!

Я лягла спати на світанні. Сніданок під подушкою.

Снідай і біжи погуляй. Наша таємниця на сходах.

Цілую.

Мама".

Снідай!

Хто б це снідав, як на сходах таємниця!

Швидко натягнувши штани, накинувши наопашки сорочку, Дениско побіг до вихідних дверей.

На сходах чувся якийсь гамір.

Тремтячими руками Дениско одчинив двері і…

Якби Дениско не чекав "таємниці", не був підготовлений, він би не повірив, що то сходи їхнього будинку. Він би подумав, що просто ночував у гостях, у чужому домі. Сходи були невпізнанні. Ще вчора стіни, а також поручні і сітка ліфта були пофарбовані у темний брудно-зелений колір, сходи й площадки заляпані такою ж фарбою. Шибки вікон на сходах брудні, забризкані білилами, якими фарбували лутки, рами і підвіконня.

Тепер і стіни, і поручні, і сітка ліфта були ніжно-блакитні, сходи й вікна чисті-чистісінькі. Але цього мало — на стінах висіли картини: пейзажі у рамках під склом. Кругом були вазони з кімнатними рослинами. З маленьких вазончиків, прикріплених до стін, до поручнів, до сітки ліфта, звисали виткі рослини: китайський плющ та інші, назв яких Дениско не знав. На площадці стояли по кутках фігурні керамічні навіть не вазони, а квадратні вази, чи що, в яких росли пальми, фікуси і якісь незвичайні ліани з величезним лапатим листям — філодендрони (це Дениско вже потім дізнався, як вони називаються). І біля всіх дверей лежали однаковісінькі гарненькі барвисті килимки для ніг. Ну не сходи, а зимовий сад у якомусь палаці.

Малознайомі Денискові дяді й тьоті з верхніх поверхів, незважаючи на ранню пору, збуджено товклися на сходах і галасували.

— Ну ти диви!

— Це ж треба!

— Ну театр!

— От чудасія!

(Продовження на наступній сторінці)