«Скринька з секретом» Всеволод Нестайко

Читати онлайн повість Всеволода Нестайка «Скринька з секретом»

A- A+ A A1 A2 A3

Нарешті у трубці клацнуло, й чоловічий голос сказав:

— Слухаю.

— Товаришу депутат? — голос у Дениска зірвався.

— Так.

— Товаришу депутат, вибачте, тільки не кладіть одразу трубку. Справа серйозна. Треба знайти одного хлопця…

— Ну-ну… Я слухаю. Що за хлопець? Чого його треба шукати?

— Ви тільки не смійтеся. Його бабуся лежить зараз у лікарні. Прізвище Івашенко. Живе на проспекті Вернадського, 15, квартира 210.

— А як звати хлопця?

— Не знаю.

— А прізвище теж Івашенко?

— Не знаю.

— А бабуся теж не знає?

— Не хоче говорити.

— Гм… Бабуся сама живе?

— Сама.

— А до того, як одержала на Вернадського квартиру?

— Вони розмінялися, — згадав Дениско. — Її одселили.

— А-а, ну тоді легше. У райраді, у житловому відділі можна довідатися. Подзвоніть мені у наступний четвер. Повторіть прізвище і адресу. Записую.

— Івашенко. Проспект Вернадського, 15, квартира 210.

— Ім’я та по батькові?

— Не знаю.

— Гм… А ваше прізвище? І адреса.

Дениско затнувся. Говорити? А чого — ні?

— Мироненко Денис. Довженка, 19, квартира 5.

— Довженка, 19? — чи то здивувався, чи то не розчув депутат. — Ну що ж, добре. Значить, домовилися. До побачення!

— До побачення. Дякую. — Дениско повісив трубку. Йому навіть не вірилося, що все так просто вийшло.

Депутат записав, обіцяв, через тиждень буде адреса. Правда, тиждень — це довгенько. Аж сім днів. Ну, що ж, як треба, він носитиме передачі ці сім днів. Що йому — важко?..

От тільки — термоси… Якось не подумав він про ті термоси. Вони, звичайно, в лікарні не пропадуть. Завтра можна забрати. Але що сьогодні сказати мамі?.. Мама ж одразу побачить, що їх нема. Великі харчові термоси з широкими горлечками. Мама завжди лишає в них обід. Як він не подумав!.. Можна було перелити бульйон і перекласти кашу й котлети у літрові банки. Є ж банки (на буфеті стоять) і пластмасові щільні кришки до них. Що банок нема, може, мама й не помітила б. А термоси… Помітить одразу. Помітить…

Що ж робити?

Так не хотілося б розказувати — і про записку, і про сусідку, і про передачу…

І взагалі — якось негаразд виходить. Вчора — цукерки, сьогодні — термоси. Наче навмисне. Наче він злодієм став, усе з дому тягне. А що як пропадуть термоси? Розіб’є у лікарні хтось. Мама завжди ж так попереджала — диви, обережно, не розбий…

Ні, не сказати мамі нічого буде просто неможливо. А може, й треба сказати. Для користі справи. Мама все-таки лікар. І ходить зараз у ту лікарню, влаштовується. Може, вона щось навіть зробить для бабусі Івашенко…

Сумніви терзали Денискову душу.

І коли прийшла мама, Дениско одразу кинувся до неї:

— Мамо! Мамочко! Я тобі зараз щось скажу. Але пообіцяй, що ти не будеш мене ні про що розпитувати. Я сам тобі потім все розкажу. Але — потім. Добре?

Мама зблідла.

— Що сталося? — самими губами прошелестіла вона.

— Нічого страшного. Нічого. Просто я сьогодні одніс наші термоси у лікарню.

— Для чого?

— Ну, ти ж обіцяла… Я… я одніс у них передачу одній хворій. Бабусі Івашенко. Перша терапія, п’ята палата. Я завтра заберу.

— Не треба. Я завтра сама буду там. А… що з нею?

— Серце.

— А звідки ти… Ну, добре-добре… Пробач. Ти сам потім все розкажеш… Як ти мене налякав!.. Я вже думала… — Мама пильно-пильно подивилася на Дениска. — А що ти їв удень?

— Не хвилюйся! Я так наївся! Ковбасу. Сир. Яблука. І варення чотири ложки. І молоко…

Мама всміхнулася, але губи в неї тремтіли.

Вона обняла Дениска, притисла його голову до грудей. І тихо сказала:

— Ти сьогодні, здається, зробив свою першу в житті самостійну добру справу… Синку мій любий!..

Більше в той вечір вони про це не говорили.

А наступного дня мама принесла термоси й сказала:

— У неї стенокардія. Вона справді дуже хвора, та бабуся Івашенко. Надія Пилипівна. І, видно, дуже нещасна. Весь час мовчить. А коли її питають про рідних, каже, що в неї нема нікого. Хоча це, звичайно, неправда. Дуже сильний характер. До речі, вона, здається, думає, що передачу їй приніс онук. Медсестра каже, бачила, як вона їла твій обід і плакала. А тоді прошепотіла: "Єдиний серед них лишився людиною!.." їй же сказали, що передачу приніс хлопчик і втік… Просто не знаю, що й робити… Це ж обман… і разом з тим… так її жалко…

— Можна, я сьогодні знову понесу? — Дениско благально подивився на маму.

— Ех, в авантюру ми з тобою, синку, вв’язуємося. Але — нехай! — мама махнула рукою. — Відповідати будемо разом.

Дениско, тепер уже не ховаючись, поніс приготовлені мамою термоси з передачею. А для нього обід мама лишила у каструльках (загорнула в кілька газет і поклала під подушки, як робила це тоді, коли в них ще не було харчових термосів).

Санітарка, що приймала передачі, була заклопотана, навіть не глянула на Дениска, мовчки взяла пакунок і понесла.

Дениско без пригод повернувся додому.

11. ПАРАМОН

Настрій у Дениска був препоганий. Ну чого, чого він поліз із тим питанням про Діда Мороза? І вони через якусь поважну причину не змогли сказати йому правду. Між ним і ними, наче чорна кицька, проскочила нещирість. А коли з’являється нещирість, з’являється незручність, яку переступити вже дуже важко. І вийшло, що своїм питанням про Діда Мороза Дениско сам перекрив собі шлях до діда Кирила і Марії Іванівни.

До речі, сьогодні вранці Дениско бачив, як поштарка, кругленька, з ямочками на щоках, завжди усміхнена молодиця розкладала по скриньках пошту.

— У п’яту листів нема? — спитав він (від батька довго чогось не було листів).

— Нема у п’яту, — сказала поштарка. — А от у сьому аж чотири, і навіть один міжнародний. — Вона показала довгастий конверт з багатьма барвистими марками.

"Міжнародний!.. — подумав Дениско. — Чого б це? Якби не "Цілком, секретно", не Дід Мороз, може, нічого б дивного, а так…"

На заасфальтованому майданчику біля будинку стояло кілька автомашин. Серед них жовтенький "Запорожець".

Дениско вже знав, що той "Запорожець" належить Зірчиним батькам.

Зірчин тато, Володимир Петрович, лисуватий, в окулярах, був учений, кандидат наук, кібернетик, працював над створенням електронно-обчислювальних машин. А мама, Галина Семенівна, з короткою хлоп’ячою зачіскою, завжди у джинсах, була оператором тих самих машин на великому заводі-автоматі.

Все це Денискові розказала мама.

Як правило, жовтенького "Запорожця" вдень біля будинку не було. Зірчині батьки їздили на ньому на роботу. А сьогодні чогось стояв.

Дениско саме крутився біля машин, коли раптом з під’їзду вийшов Зірчин тато. Усміхнувся Денискові, як давньому знайомому. Дениско почервонів і привітався.

Володимир Петрович одкрив дверцята "Запорожця" і несподівано спитав Дениска:

— Покататися хочеш?

Дениско ще більше почервонів.

— Сідай. Я в інститут і назад. Статтю треба одвезти.

Ну хто б це з хлопців відмовився покататися на машині?

Відчуваючи у грудях радісне лоскотання, Дениско поліз у машину. Він одразу побачив, що то не зовсім звичайний "Запорожець". Або точніше — зовсім незвичайний… Дениско вже їздив на "Запорожці". Минулого року, як був із мамою у татовій геологічній експедиції. Він прекрасно пам’ятав, як виглядає салон "Запорожця". А тут…

На передній панелі, поряд з шкалою радіоприймача, було вмонтовано досить величенький телевізійний екран, а праворуч, де на звичайному "Запорожці" шухляда для різних речей, знову ж таки якісь шкали під склом, кнопки, маленькі екранчики.

Між передніми сидіннями поряд з коробкою передач лежала на спеціальному рогачику телефонна трубка з диском для набору номерів.

— Перш ніж їхати, може, подзвонимо мамі? — спитав Володимир Петрович. — Щоб вона знала, що ти не дома. І взагалі, може, вона не захоче, щоб ти їхав зі мною. Все-таки — мама… їй можна подзвонити?

— Можна.

— А ти номер пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

Дениско раз на день обов’язково дзвонив з автомата мамі у лікарню (дома телефон їм ще не підключили). Щоб вона не хвилювалася. Так у них було домовлено.

Дениско назвав номер.

І Володимир Петрович, вже набираючи, спитав:

— Оксана Петрівна? Правильно?

— Правильно.

— Зайнято, — сказав Володимир Петрович, натискаючи на рогачик. — Почекаємо.

— А як це з машини дзвонити по міському? Радіотелефон — я знаю. А по міському? Там же зовсім інше, — спитав Дениско.

— Елементарно. Підключається до АТО— і нема питань.

Володимир Петрович знову набрав номер:

(Продовження на наступній сторінці)