Якщо Ігор такий, як Пірат Вася, буде складно. Може й ніс постраждати… Але Денисків тато завжди каже: "Не бійся, синку, розбитого носа. Бійся ганьби. Слово "боягуз" як причепиться, зубами не віддереш".
Мовчить телефон. Нема нікого.
По дорозі в лікарню Дениско думав, що ж він скаже Ігорю, як скаже. Нарешті надумав, — скаже: "Ти — Ігор? Ти хоч пам’ятаєш, що в тебе є хвора бабуся? Ти хоч знаєш, що вона зараз у лікарні в тяжкому стані? Як ти можеш жити на світі?" — і повісить трубку. Треба бути цеглиною, щоб після таких слів не сказати батькам, не примусити їх піти до бабусі.
Потім подумав: "Значить, ухиляєшся ти, Дениску, від зустрічі. Боїшся за свого носа! Боягуз!" І вирішив — трубку після тих слів не вішати, а призначити побачення, зустрітися й поговорити віч-на-віч. А то хто його зна, може, той Ігор почне відмовлятися. Тоді треба буде його переконати, примусити…
Коли він простягнув, як завжди, передачу у віконце, санітарка, яка ніколи не звертала на нього уваги, цього разу пильно глянула і сказала:
— А-а, це ти?.. Одну хвилинку! — І передачу не взяла, а десь зникла.
Не встиг Дениско здивуватися як слід, — скляні двері розчинилися, з них швидко вийшла санітарка, однією рукою взяла в Дениска кульок, другою схопила його за руку.
— Ходімо! — рішуче мовила вона. — Бабуся просила привести тебе до неї. Якщо не захочеш — силоміць… Як тобі не соромно?! Бабуся так хоче тебе бачити, а ти ні разу її не відвідав. Уникаєш. Лише передачі носиш. Їй не так ваші бульйони й курочки потрібні, як добре слово.
Кілька відвідувачів з передачами, що стояли у черзі за Дениском, щось загули, схвалюючи дії санітарки.
Дениско похолов.
І так розгубився, що покірно почеберяв за санітаркою в коридор.
Лише тут він до кінця збагнув, що зараз буде. Зараз бабуся Івашенко побачить, що це не її онук, а чужий хлопчик і… Вона ж хвора на серце. Їй абсолютно протипоказані, як каже мама, негативні емоції.
У коридорі, відчуваючи, що Дениско не пручається, санітарка трохи ослабила руку.
Дениско щосили рвонувся, вирвався й стрімголов кинувся назад до дверей. Санітарка тільки ойкнула. Ойкнули й відвідувачі у передпокої. Але Дениско на це не зважив. Усім тілом вдарився у вихідні двері, вискочив на вулицю й щодуху побіг…
— Так. Більше тобі передачі носити не можна, — сказала увечері мама. — Ну, не сумуй, синку. Ти зробив усе, що міг. Молодець! І добре, що втік. Хворій тобі показуватися на очі таки не варто було… Авантюристи ми з тобою. Як не викручуйся, а неправда завжди вилізе… Ну, я щось придумаю. Завтра не зможу. Буду дуже зайнята. А от післязавтра…
14. ІГОР
Дениско дзвонив другий день. Він уже механічно набирав номер — знав його напам’ять. Але телефон мовчав. Ніхто не знімав трубки.
І от раптом нарешті…
— Алльо!
Дениско вирішив так: якщо відповість мама або тато, він говорити не буде, просто покладе трубку (навіть двокопієчник притискав пальцем, щоб у такому разі не проскочив).
Йому пощастило. Він почув хлоп’ячий голос.
— Ігор? — спитав Дениско. — Батьків дома нема?
— Нема. А хто це?
— Є розмова. Дуже серйозна.
— Хто це?
— Ти мене не знаєш. Але про це потім. Перша умова — батькам поки що нічого не кажи. Йдеться про них. Справа життя і… смерті. (Ці слова Дениско повторював подумки вже два дні.) Розумієш?
— Ні-ні. Не розумію… Хто це?
— Я ж сказав — ти мене не знаєш…
— Або кажи, хто ти, що таке, або… я… Я заявлю в міліцію.
— В міліцію, мабуть, доведеться заявляти якраз мені, а не тобі… отже…
Хлопчик на тому кінці дроту замовк. Дениско відчув, що Ігор злякався. І зрозумів, що можна натиснути дужче.
— Алло! Тільки не вирубуйся, чуєш! Не здумай класти трубку. Бо буде гірше. Всім. І твоїм батькам в першу чергу. Ти чуєш?
— Чую, — тихо сказав Ігор. — Що трапилося?
— Треба зустрітися. Причому негайно.
— Де?
— Ну… ну… хоча б… ну, біля станції метро Жовтнева. Це якраз на півдорозі од мене до тебе.
— Ні! Я не зможу!
— Чому?
— Це… це далеко. Мені так далеко не дозволяють…
"От! Мазунчик! Матусин синок!" — подумав Дениско, але, щоб не зіпсувати справу, вголос своїх почуттів не виказав.
— Ну гаразд. Я під’їду до тебе… Тільки як же… щоб не… У вас у дворі дитячий майданчик є?
— Є.
— А що там? Гойдалка? Каруселі? Грибочки.
— І гойдалка… І каруселі… І грибочки.
— Гойдалка одна?
— Одна.
— Чекай мене біля гойдалки. Я буду десь за хвилин сорок — п’ятдесят. Тільки не здумай кликати хлопців. Тобі особисто нічого не загрожує. А при свідках я говорити не буду. Тільки зірвеш справу, а справа, повторюю, серйозна. І стосується твоїх батьків. У них можуть бути великі неприємності.
— То, може, до батьків і звертайся…
— Ні. Це неможливо. Бо… бо вони — винні.
— В чому?
— Приїду — скажу.
— Добре. Як тебе звуть?
— Дениско… Не бійся, ніхто тебе не зачепить. Але… Ну, приїду — поговоримо. Бувай! — Дениско повісив трубку.
Розмова переконала Дениска, що Ігор зовсім не такий, як Пірат Вася. Боятися нічого, битися він не буде. От тільки те, що Ігоря далеко самого не пускають, справу ускладнювало. Як же він зможе тоді возити передачу в лікарню? А може, він так сказав, бо просто сам побоявся від’їжджати далеко від дому… Ну, там буде видно!
Дениско хвилювався.
Вперше у житті він виконував таку роль.
За тими хвилюваннями не зогледівся, як і приїхав.
Олександрівську, двадцять сім, він знайшов легко. Це якраз навпроти театру, де бував Дениско з батьками на дитячих виставах не один раз. Ще як жили на старій квартирі.
У дворі не було нікого. Жодної душі. Ні біля каруселі, ні біля грибочків, ні біля гойдалки.
"Невже не прийде? Невже обдурив? Невже зірветься?" — з тугою в серці подумав Дениско, підходячи до гойдалки й озираючись.
І враз із фанерного будиночка, що стояв край дитячого майданчика, виліз хлопець. З довгим, як у дівчинки, волоссям. У коричневих вельветових джинсиках, у зеленій, з погончиками сорочці "сафарі". Трохи вищий за Дениска.
Хлопець підійшов, скоса глянув на Дениска і спитав:
— Це ти дзвонив?
На щоках у хлопця були червоні випіки, чи то від хвилювання, чи від того, що він виліз із тісного дитячого будиночка, де ховався.
— Я, — сказав Дениско.
— Так що тобі треба? — Ігор намагався говорити зухвало, але голос у нього тремтів.
І Дениско сам розхвилювався.
Ті слова, які він підготував для початку розмови ("Як можеш ти спокійно жити на світі…"), одразу вилетіли з голови, і він сказав:
— Твоя бабуся в лікарні. Ти знаєш?
— Ні. Ми тільки вчора ввечері приїхали з Криму, з Алушти.
— А вона в лікарні,— повторив Дениско, не дуже знаючи, що ж говорити далі.
— А… що з нею?
— Серце. Стенокардія.
— Та ну? Жаль… — Ігор говорив так, наче йшлося не про рідну бабусю, а про зовсім сторонню чужу людину.
І Дениско вибухнув.
— Як… як ти можеш так спокійно?! Вона ж, може, там умирає… І ніхто ні передачі, нічого…
Ігор одвернувся і мовчки колупав черевиком землю. Потім, не повертаючи голови, буркнув:
— Нічого вона не вмирає… Мама каже, що вона придурюється, ще нас переживе.
Дениско розгубився.
— Ну… Ви ж одселили її. Розмінялися. І вона тепер зовсім одна живе. Це ж правда.
— Вона сама винна. В неї такий характер! Вона таке виробляла!
— Що?
— Ай! — Ігор махнув рукою. — Такі скандали були!
— Які?
— Ай! Мама так кричала! "Я не можу більше жити з нею під одним дахом! Вибирай — або я, або вона!"
— А бабуся теж кричала?
— Та ні. В неї інше. Як образиться — місяць може не розмовляти. Мовчить, ні з ким — ні слова.
— А тато?
— А що тато?.. Не буде ж він розбивати сім'ю.
Очевидно, Ігор говорив не свої слова, а повторював те, що чув не раз.
— І що — це завжди так було? — спитав Дениско.
— Та ні. Як я був маленьким, все було тихо-мирно. Бабуся мене няньчила, ніжна така була. І мама з нею лагідна… Мамою її називала. А потім…
— Але ти ж їй рідний внук. Вона тебе так любить. Треба тобі поїхати в лікарню.
— Що?! Та ти що?! Як дізнається мама… вона… я не знаю…
— Треба поїхати! Хоч один раз. Щоб вона тебе побачила. Розумієш, вона думає, що ти їй носиш передачі…
— Що?! — Ігор здивовано закліпав своїми довгими дівчачими віями.
Дениско знітився.
(Продовження на наступній сторінці)