«Скринька з секретом» Всеволод Нестайко

Читати онлайн повість Всеволода Нестайка «Скринька з секретом»

A- A+ A A1 A2 A3

Але мами — то незвичайний народ. Вони все розуміють з півслова. І коли Дениско, червоніючи й затинаючись, почав:

— Мамочко, ти пробач, ту коробку цукерок, що лежала в серванті, я… — мама не дала йому договорити:

— …Комусь подарував!.. От молодець! Спасибі тобі! А то вона так муляла мені очі. Ти ж знаєш… — Вона обняла й поцілувала сина. — Все гаразд. Не переживай.

Дениско не витримав і… заплакав.

Він же тільки перейшов у другий клас і ще не навчився стримувати сльози.

10. ПЕРЕДАЧА

Дениско знову піднімався швидкісним ліфтом на шістнадцятий поверх будинку номер п’ятнадцять по проспекту Вернадського.

І знову відчував у грудях тремтливий холодок — і від швидкого підйому і від хвилювання.

Мабуть, таки недарма лишила йому Зірка записку. Недарма. Не розигриш це, мабуть, а справді. Не могла Зірка сама цю справу зробити, бо відлітала у той вечір у Середню Азію. І тому попросила його.

Але що ж то за справа, яка вимагає допомоги від другокласників?

Дениско підійшов до дверей двісті десятої і натиснув на кнопку. Знову, як тоді, у квартирі задеренчав дзвінок.

І знову ніхто не відчинив.

Дениско натиснув і не відпускав кнопку. Дзвінок деренчав безперервно і якось жалібно, тривожно.

Тривога закралася у Денискове серце. А що, як… сталося нещастя? І той, хто у квартирі, не може відчинити. Мама розповідала колись про випадок, коли інвалідові Вітчизняної війни стало погано, а дома нікого не було. Довелося ламати двері. Добре, що він устиг подзвонити в лікарню по телефону. Ще трохи, і було б пізно.

А тут, може, нема телефону…

Дениско вирішив не відступати.

Він спершу стукав у двері кулаками. Потім притулився до дверей спиною і почав гатити п’ятами.

Відчинилися двері сусідньої квартири, визирнула жінка з немовлям на руках. За спідницю її трималася дівчинка років трьох, за нею стояв хлопчик років п’яти.

— Що таке? Чого ти? — спитала жінка. — Там нікого нема.

— А де? — підвів на жінку очі Дениско.

— Захворіла. В лікарню одвезли. А ти хто? Онук? Згадали нарешті! Безсовісні! — Жінка дивилася на Дениска з презирством. — Кинули немічну стару людину напризволяще. Теж іще — діти! Розмінялися, одселили і — пропадай, мамо! Живи як хочеш. Інша б до суду подала. А ця тільки образилася та й усе. Я б давно подзвонила, розшукала, присоромила, так не хоче ж ні адреси говорити, ні телефону. Нічого.

Дениско зіщулився під нищівним поглядом жінки.

— А… в якій вона лікарні? — ледь чутно пролепетав.

— Та в якій же! В районній нашій! Бач, уже три дні, а не знаєте навіть. Хоч би передачу однесли.

— А… що можна?

— Усе можна! В неї серце. От родичі! От родичі! — Жінка скрушно похитала головою.

Потім, мабуть, побачила, який розгублений Дениско і, стишивши голос, сказала:

— Ти пробач, хлопче, може, ти й не винен. Звичайно, дитина. Як тебе батьки настроюють, так ти і… Але, розумієш, накипіло. Якби не моє оце господарство, — вона по черзі поклала руку на голівки хлопчика й дівчинки, — я б сама… Ой, що я у дверях стою, тут же дме! Протяг! Застуджу дітей! Ану або заходь швидше, або…

— Ні, ні, я побіжу! — рвонувся Дениско.

— Перша терапія, п’ята палата! — встигла гукнути йому навздогін жінка перед тим, як зачинити двері.

Дениско біг додому. Щоки його палали.

Чому він не сказав, що він зовсім не онук тій нещасній жінці? Не встиг? Чи не захотів нічого пояснювати, бо це б вийшло довго і не дуже ймовірно? Хто його зна.

Не сказав та й усе. Тільки стояв і пік раків за чужу ганьбу.

Так, Зірка права. Тут справді потрібна допомога. Звичайно, треба розшукати родичів хворої. Мабуть, вони й не знають про те, що вона в лікарні. Але це довго. Це потім. А зараз — зібрати передачу.

Дениско, як вітер, влетів у квартиру й кинувся на кухню. Захлопав дверцятами кухонного гарнітуру. Плямкнув дверцятами холодильника. І спинився, розмірковуючи. Що ж передати? Ковбасу? Сир? Масло? Яєчка? Яблука? Хліб? Варення?.. Чи передають таке хворим?.. Яблука, звичайно, можна… Але…

Дениско почав згадувати, що мама приносила йому, як він лежав у маминій лікарні з фолікулярною ангіною. Приносила бульйончик у термосі, какао, морс… "Хворим дуже корисно тепле пиття", — говорила тоді мама.

Дениско глянув на термоси, що стояли на столі. То був його обід, який, як завжди, залишила йому мама. Улюблений Денисків курячий бульйон. Рисова каша. Курячі котлети. Пара печених яблук. Якраз те, що потрібно хворій. Краще не придумаєш.

А він… Що він — з голоду помре без обіду, чи що? Ковбаси з’їсть із хлібом, яблук погризе. Варення дві ложки. Го-го! Не пропаде! Мама лікар. Вона все зрозуміє. За цукерки ж не лаяла. Навпаки.

В кухні на підвіконні лежали поліетиленові кульки з ручками. Великі, з темною картинкою, на якій ледь можна було розгледіти собаку-спанієля на траві. Мама ходила з тими кульками в магазин. Щоб не рвалися, вона брала одразу два, вставляла один в один.

Дениско теж так зробив. Поставив у кульки свої термоси, поклав кілька яблук, у маленький кульочок — півбатона. Подумав і поклав ще шматочок кексу з ізюмом, "Столичного", який він дуже любив.

І вирушив.

Мама показувала йому, де лікарня. Вона ж саме ходила туди влаштовуватися. І сьогодні піде. Тільки після обіду.

Це було ще ближче, ніж до Вернадського, 15, тільки в інший бік.

Дениско спитав якогось дядю в халаті, чи то лікаря, чи то санітара, де перша терапія. Той показав.

Дениско бадьоро зайшов до білого безлюдного передпокою з шаховою плиточною підлогою. Прямо скляні двері. Ліворуч у стіні довгасте віконце з синьою табличкою нагорі — "Прийом передач". Замкнене.

Глянув на об’яву край віконечка: "Передачі приймаються з 8 до 10 та з 17 до 20". Перевів погляд на годинник над дверима: пів на одинадцяту. Запізнився! Що ж робити? Чекати аж до п’ятої вечора? А в нього ж у передачі обід. Хто ж обідає так пізно?

Він підійшов до дверей, потяг за ручку, двері прочинилися — не замкнені. Зазирнув. На стільці біля дверей читала книжку сива нянечка в білому халаті. Повернула голову, глянула на Дениска поверх окулярів.

Зміряла поглядом. Побачила кульок.

— О! Чого ж ти так пізно? От сердега! — Вона співчутливо похитала головою, озирнулася й тихо спитала: — В яку палату?

— У п’яту. Івашенко… Будь ласка.

— Івашенко? Щось не пригадую. Новенька?

— Три дні тому…

— А-а… Без мене, значить, поступила. Я раз на три дні чергую. Ну, давай… Мама?

— Б-бабуся, — опустив очі Дениско.

— Тільки почекай там. Я двері замкну. Бо не маю права залишати пост. Принесу записку. — Нянечка взяла передачу, замкнула двері — клацнула ключем.

Дениско не встиг навіть отямитися, як лишився сам у безлюдному передпокої.

Що ж тепер робити?

Чекати записку?

А що ж вона може написати, та хвора бабуся Івашенко, яка не знає, хто приніс передачу?

Ой! А термоси? Про термоси він не подумав.

Чекати, що їх зараз повернуть, смішно. Там же обід, а хто ж обідає о пів на одинадцяту.

Та врешті за термосами можна прийти потім, увечері або й завтра. Треба тікати, поки не повернулася нянечка.

Дениско вискочив на вулицю і побіг додому.

Вперше у житті йому самому, без допомоги старших доводилося приймати рішення, і він не був певен, що робить усе, як слід.

Ну, те, що він приніс передачу, мабуть, правильно. А тепер? Що робити тепер?

Однією передачею тут не обійдешся. Треба нести й завтра, й післязавтра. Але навряд чи бабуся Івашенко погодиться приймати їжу невідомо від кого.

Про першу передачу вона ще може подумати, що її приніс рідний онук.

Раз сусідка прийняла Дениска за онука, — значить, існує у природі рідний онук. Сусіди, як правило, такі речі знають.

Онук… Приблизно одного з Дениском віку…

А що як спробувати розшукати його! І поговорити. Сусідка ж сказала: "Може, ти й не винен. Як тебе батьки настроюють, так ти і…"

Справді. Може, той хлопець не такий уже й Карабас. Просто слухає батьків і нічого не розуміє.

Але як же його знайти, того онука? Ні імені, ні адреси. І сама бабуся Івашенко не скаже. Раз навіть і сусідці не говорила, не скаже.

Як же знайти?

І тут Дениско згадав про депутата.

"Якщо буде необхідність — подзвонити по телефону 97-32-50, попросити депутата. Четвер, з 16 до 18".

Сьогодні саме четвер.

У Дениска було кілька двокопієчників. Мама йому спеціально залишала, щоб він удень дзвонив їй з автомата на роботу. Це він робити умів. Хоча доводилося тягтися, щоб покласти монетку, та й набирати номер було височенько.

Ну, що, хіба з’їсть його депутат, як він подзвонить! Не іграшки ж — хвора бабуся, безсовісні родичі… Серйозна справа. Може, й додумається депутат, як допомогти. Не просто ж людина — депутат. І недарма ж Зірка писала. Певне, щось знає про депутатів.

Дениско почав дзвонити рівно о четвертій. Але у трубці чулися переривисті гудки — зайнято.

Майже півгодини не міг Дениско додзвонитися.

(Продовження на наступній сторінці)