«Скринька з секретом» Всеволод Нестайко

Читати онлайн повість Всеволода Нестайка «Скринька з секретом»

A- A+ A A1 A2 A3

— О! Алло! Оксана Петрівна? Добрий день! Це ваш сусіда з сьомої, Володимир Петрович. Зараз з вами говоритиме ваш син Дениско… Давай! — Він простягнув Денискові трубку.

Дениско ще не встиг піднести трубку до вуха, а вже почув стривожений мамин голос.

— Дениску! Дениску! Що таке? Що…

— Та нічого! Все гаразд. Ми дзвонимо із "Запорожця". З машини… Володимира Петровича. Мені можна поїхати з ним? Ти ж дозволяєш, правда? Ти ж не заперечуєш?

— А куди? Куди ти збираєшся їхати? Ану, дай трубку Володимиру Петровичу.

Володимир Петрович узяв трубку:

— Так… так… Звичайно… Та в інститут і назад. Не хвилюйтесь. Все буде гаразд. До побачення! — Він поклав трубку. — Мами усіх часів і народів однакові. Всі хвилюються за своїх дітей. Тут уже нічого не вдієш. Поїхали!

"Запорожець" плавно зрушив з місця й одразу набрав швидкість.

— По-моєму, парко, треба повітря. Правда? — сказав Володимир Петрович.

Дениско раптом побачив, що переднє вітрове скло піднімається, а дах "Запорожця" їде кудись назад. У ніздрі, у рот, в очі вдарила пружна хвиля повітря. Аж подих перехопило. Ух, гарно!

— Здорово!.. Я такого "Запорожця" й не бачив ніколи, — захоплено сказав Дениско.

— І не побачиш ніде. Бо все це — своїми руками, — не без гордості сказав Володимир Петрович.

— Самі робили?

— Ну… не зовсім… Дружина допомагала. А головне — батько. Батько в мене… — почав було Володимир Петрович і раптом затнувся, замовк.

Дениско здивовано глянув на нього, але тут враз гучно заграла бадьора музика. Чи то радіо, чи магнітофон… Дениско заусміхався. Яка ж то насолода отак їхати під музику на машині, коли тебе всього обвіває вітер. Та ще на такій машині! Оце машина! Оце сусід! Оце вчений!

— А телевізор чорно-білий чи кольоровий? — спитав Дениско, від захоплення втративши сором’язливість.

— То не телевізор. Телевізор у машині небезпечний для водія. Водій мусить за дорогою стежити. То дисплей ЕОМ. Чув про ЕОМ? Електронно-обчислювальні машини?

— Чув… трошки… — кинув Дениско. — Комп’ютери…

— Точно! Ти, я бачу, грамотний… — Володимир Петрович усміхнувся. — Для чого, спитаєш, у "Запорожці" комп’ютер? Пояснюю. Для експерименту. Експериментую. Досліджую. Вивчаю — за якого режиму, тобто за яких умов роботи двигун "їсть" менше бензину. Спеціально міняю в моторі деталі. Дехто каже — дивацтво. Бо це не моя галузь. А мені цікаво. І людям буде корисно й вигідно. Якщо водії витрачатимуть менше бензину. А машин у нас — мільйони. Збереження, заощадження енергії зараз турбує усе людство. Ми всі ще ставимося до цього не по-хазяйськи. У тебе теж, мабуть, лампочки світяться часто і в кухні, і у ванній, і в коридорі, коли ти сидиш і дивишся телевізор. Правда?

Дениско почервонів. Бо й справді, коли мами не було вдома, він не лише не вимикав, а навпаки, вмикав світло усюди — щоб не було страшно. Машина загальмувала і спинилася біля великого сірого багатоповерхового будинку.

— Посидь трохи, — сказав Володимир Петрович. — Я тільки занесу в інститут статтю, і поїдемо додому. В мене сьогодні бібліотечний день. Буквально дві хвилини. — І зник у під’їзді.

Дениско лишився в машині.

"Може, той міжнародний лист… неспроста… — подумав Дениско. — Може, Володимир Петрович зробив якийсь дуже важливий, світового значення винахід. І хтось із закордону хоче видурити в нього той винахід…

Але на цьому думки Денискові були перервані.

Не встиг він і оком змигнути, як біля незвичайного "Запорожця" вже зібрався гурт цікавих. Причому самі чоловіки. Жінки проходили, не затримуючись.

— Ти диви!

— Ну й чудасія!

— От понавидумував чоловік!

— А це що таке?

Перехожі безцеремонно зазирали у салон. А дехто навіть мацав руками. На Дениска ніхто не звертав ніякої уваги. Наче його й не було в машині.

Дениско розгубився.

Він намагався протестувати.

— Ну чого ви? Ну не чіпайте!

Але це не допомагало.

Добре, що скоро прибіг Володимир Петрович.

— Вибачайте! Вибачайте! — проштовхався він крізь гурт, сів, і вони від’їхали.

— Це я винен. Забув спустити скло і закрити дах. Коли все на місці, ніхто нічого не помічає, а так… — Володимир Петрович був чимось заклопотаний. — Дениску, мені передали, що дзвонила моя дружина і просила, щоб я терміново приїхав на завод. Просто не знаю, що робити… Я обіцяв твоїй мамі…

— А ви їдьте. Я почекаю там, у машині… якщо можна…

— Ну гаразд! — рішуче кивнув Зірчин тато. — їдьмо! — І натиснув на газ. — Щоб не дражнити цікавих, поставимо все на місця.

Дах поїхав уперед і закрився. Вітрове скло опустилося.

— Розумієш, ми розробляємо для них автоматичну лінію. Знаєш, що таке роботи?

— Чув… трохи… по телевізору.

— Ну так от… Моя дружина, Зірчина мама, Галина Семенівна, працює на заводі наладчицею роботів. Дуже тонка відповідальна справа. Бо вартість одного робочого місця, на якому працюють роботи, — півмільйона карбованців. Отже, будь-яка зупинка дуже дорога. І якщо дружина мене кличе, сталося щось серйозне…

Вони під’їхали до високих залізних воріт.

З прохідної вийшов дядечко у кашкеті, нахилився до Володимира Петровича, упізнав, привітався, запитально глянув на Дениска.

— Це зі мною. Гадаю, перепустки можна не виписувати? Повірите? — сказав Володимир Петрович.

— Ну — хай! — махнув рукою черговий. — Хоч це й порушення, але…

Черговий пішов назад у прохідну. За мить ворота безшумно розсунулися, і вони в’їхали на територію заводу.

Дениско навіть не одразу побачив заводські корпуси, бо вони їхали зеленим коридором, який утворили дерева, що стикалися угорі кронами.

Лише тоді, як вони опинилися біля широких гранітних східців під’їзду, він помітив, що над під’їздом піднімається високо вгору суцільна стіна скла, переплетеного вузькими залізними смугами — наче величезна оранжерея (Дениско бачив у Ботанічному саду).

— Ходімо зі мною. Хочеш? Раз тебе пропустили, то хоч на завод подивишся. Ти ж не був на такому заводі?

— Не був, — признався Дениско.

Через хвилину вони вже входили у величезний цех заводу — наче вокзальний зал.

У першу мить Денискові здалося, що в цеху немає жодної людини. Лише самі чудернацькі машини, що, виблискуючи на сонці металевими деталями, іноді прискорювали, іноді уповільнювали свій рух, іноді на мить завмирали…

Але ось у далекому кінці залу мелькнула синя хустка.

— Дай руку, — наказав Володимир Петрович. — Тут треба пильнувати, бо…

Він не договорив, міцно взяв Дениска за руку, і, обминаючи верстати, вони рушили до синьої хустки.

Дениско не одразу впізнав Зірчину маму. Вона була у блакитному халаті й великих димчатих окулярах.

— Ой, Вовчику, — стрепенулася вона, побачивши їх. — Я тебе даремно потурбувала. Вибачай! Все вже в порядку. Привіт, Дениску!

Вона так спокійно, між іншим привіталася з ним, мовби сподівалася, що він прийде сюди, на завод.

— А що сталося? — спитав Володимир Петрович

— Розумієш, Парамон розладнався, зациклився, і я нічого не могла зробити.

— Парамон — це отой робот, що знімає зараз деталь з верстата, — показав Денискові Володимир Петрович. — Ми його так назвали.

Далі Зірчині батьки почали говорити зовсім незрозумілою для нього мовою, і Дениско перестав їх слухати. Затамувавши подих, він дивився, як працює Парамон.

Металевою суглобистою рукою з двома чіпкими залізними пальцями він обережно брав довгасту лискучу деталь з одного верстата, піднімав угору, переносив і точно вкладав у патрон другого верстата, який негайно починав її обробляти. А Парамон у цей час вертався до першого, виймав з дерев’яного ящика кострубату металеву заготовку і вкладав у верстат. На мить завмирав, чекаючи, поки верстат обробить заготовку, брав її і ніс до другого верстата, який уже обробив попередню деталь і яка вже автоматично вискочила з патрона і покотилася по жолобу у ящик.

Дениско не міг очей відвести від Парамона. На мить Денискові здалося, що він справді живий, отой Парамон. Недаремно йому дали людське ім’я. Денискові навіть здалося, що він зітхає, коли завмирає на мить, перепочиваючи.

— Молодець! — вигукнув раптом Володимир Петрович, рвучко обняв і поцілував дружину. Потім кинув погляд на Дениска і знітився.

— Та вона у нас просто геній, Дениску! Наш професор Сікорський і то б не виявив помилку так швидко.

— Припини, чуєш! Перестань! — нахмурила брови Зірчина мама.

— Ну, все, все! Більше не буду!

— Їдь уже додому. Відпочинь трохи. А то он як попідводило під очима. Всю ніч не спав.

— Єсть, товаришу генерал! Ото тільки подивимося ще трошки з Дениском на робиків і поїдемо.

Вони втрьох поволі пішли цехом.

(Продовження на наступній сторінці)