— Може, хтось один її крикне ... Чого обом бити ноги? Ось крокодил! Він соромиться свого виду! Все одно ж вона помітить — рано чи пізно! І я сказав:
— Як хочеш, можеш іти один ти. Я не проти. Вона ж більше твоя подруга, ніж моя.
— Та ні вже, йдемо разом ... Просто я думав ... Що б він там не думав, а пішли ми таки удвох. Пішли, прикриваючи долонями свої лоби. Далеко йти нам не довелося. Ми відразу зустріли Вальку. Прямо біля під'їзду.
— О, здрастє! — Радісно вигукнула вона. — Ну, як у вас? Все добре?
Будинки не влетіло? Чого це ви за голови тримайтеся?
— Здорово, здорово! — Ухилився ми від відповіді. — Ми за тобою ... Їдемо на студію ... Асистент сказав ...
— Невже? Їдемо! А, та це у вас гулі па лобі! Вгледів-таки! Більше приховувати не було сенсу. Ми опустили руки.
— А я знаю, а я знаю, чому це! — Простодушно сказала Валька. — Це ви, напевно, знову клацання один одному давали ... Точно?
Ми мовчки кивнули. І тут побачили Будку. Він йшов по двору похмурий і насуплений і не помічав нас.
— Ой, а ви знаєте, — зашепотіла Валька, — будка так попало, так попало ... Мати повернулася з роботи раніше, ніж зазвичай. Він прийшов, а вона дома. А ви ж бачили, який у нього був костюм ... Таке було! .. Мені його шкода ... І взагалі він не такий вже поганий. У всякому разі, не слабак, як деякі ... Хоча б цей самий Юрка Скрипниченко ...
Ми з Явою перезирнулися. І, по-моєму, одночасно подумали про одне й те ж. Треба взяти його на кіностудію! ..
Адже нам режисер прямо сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопців. І ми візьмемо Будку. А що? Нехай зіграє в кіно. Нехай прославиться наш учорашній ворог, який завів нас у підземелля і думав налякати до смерті ... Хай! Нам хотілося бути сьогодні добрими і великодушними.
Будка не одразу зрозумів, чого ми від нього хочемо.
— Га? Що? — Повторював він, кліпаючи очима.
— Та на кіностудію ... У кіно зніматися ... Не хочеш? — Втлумачували ми йому. — Ти що, здурів? Від такого відмовлятися ...
Словом, коли асистент, як домовились, під'їхав до таксомоторного парку, нас було четверо.
Асистент був чоловік наглядова. Помітивши, крім Вальки, ще й Будку, він сказав:
— Ясно ... Значить, у пропуску потрібно поставити цифру чотири? Я не помилився?
— Ага, — посміхнувся Ява.
Максим Валер'янович, що сидів у машині, зустрів нас, як завжди, жартівливо:
— Привіт, панове хороші! Нічого не питаю. Бачу: все гаразд ... Були серйозні бої, але перемога на нашому боці ... Так?
Я мовчки кивнув і відвернув рукав лівої руки, на якій був годинник.
— От і добре ... От і добре. — Максим Валер'янович якось загадково посміхнувся.
— А що, не знайшли ще того ... царя? — Запитав я.
— Подивимося, подивимося ... — І він знову посміхнувся. Мені здалося, що він щось знає, але чомусь не хоче сказати. І одночасно я відчував: те, що він знає, добра звістка.
— Ну скажіть, ну будь ласка ... — нетерпляче попросив я.
— Терпіння, панове, терпіння! Все з'ясується на студії ... Кіно, дорогі товариші, саме дивне диво двадцятого століття ...
Всі ці загадкові слова ще більше розпалювали. Мене взяло таке нетерпіння, що я не міг всидіти на місці: весь час крутився і заглядав у вікно — коли ж ця студія ...
І ось знову низькі ворота. Знову щити з крилатими словами. Знову: "У людині все має бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки ..." "Ось ти ще, їй-богу! Ніколи, напевно, не бути мені людиною ", — подумав я, чіпаючи свою Гулю.
Ми під'їхали до тих самісіньких дверей, що крутяться, і вилізли з машини.
— Доведеться нам зараз розлучитися, панове, — сказав Максим Валер'янович. — Мені в павільйон, а вам на озеро ... Ми у різних картинах ... Запам'ятайте цей день, горобці. Може, для когось із вас він буде історичним і знаменним на все життя. Як знати, може, хтось із вас стане в майбутньому справжнім артистом. І буде згадувати цей день, як творче хрещення. Ну, ні пуху ні пера. У мене епізод маленький, як звільнюся, прийду на вас подивитися.
І Максим Валер'янович пішов до дверей, а ми попрямували по асфальтовій дорозі. Ми відчували якусь урочистість, як ніби він тільки що присвятив нас в артисти. Пройшовши трохи, ми побачили ліворуч білий бюст крутолобий мужньої людини. Нам здалося, що ця людина з крилами і схожий на якусь горду білу птицю. То був Олександр Довженко, письменник і режисер, чиє ім'я носить Київська кіностудія. Ми дивилися його фільми "Земля", "Сумка дипкур'єра", "Щорс" (їх показували позаминулий рік в нашому клубі). Ось це фільми! Особливо "Щорс". Люблю такі фільми — про героїв. І "Поему про море" ми бачили, і "Повість полум'яних літ" ... А "Зачаровану Десну" — і книжку читали, і кіно бачили. Дуже цікава там прабаба, яка лається. Так навіть наш Бурмило не вміє. Словом, Довженка ми знали дуже добре.
І те, що відразу після "благословення" Максима Валеріановича ми пройшли повз Довженка, надало словами старого артиста якийсь особливий вага і значущість і налаштувало нас ще більш урочисто.
Асфальтова дорога повертала ліворуч, до великого сірого будинку, а ми пішли прямо по стежинці повз якихось довгих сараїв. Біля них у безладді стояли вози, тачанки, сани, як на колгоспному дворі. Причому деякі старі-престарі — ніби з музею взяті, а інші новенькі — тільки що зроблені. І зовсім міцні були, і поламані. Стали попадатися залишки якихось декорацій: там частину стіни з двома колонами і вікном (певно, від поміщицького будинку); там поламана драбинка з поручнями — все, що залишилося від якогось капітанського містка; а он гармата стоїть, низенька, на колесах , зі спицями, як у воза, — прапрабабуся сучасної артилерії. А в одному місці прямо купою навалено якісь уламки розмальованої фанери, шматки картону, черепки.
Несподівано з-за кущів блиснула вода. Озеро. Ми підійшли до нього. Звичайне невелике озеро. Справжня мокра вода, справжні живі лілії, справжня осока, справжні верби схилилися над водою; та хиткий місток-кладка, перекинутий з берега на берег, — теж справжній. І все-таки немає, не звичайне озеро! Кінематографічне. Посередині плавав невеликий дощатий пліт на залізних бочках-понтонах, і на тому плоту розчепіривши триногий кінознімальна камера, біля якої пораються двоє у спецівках. Тут же, поруч з кінокамерою, стирчить на залізній підставці головатий прожектор. А на тому березі стоять люди в таких же спецівках і тримають великі дерев'яні щити, обклеєні срібною папером, тієї самої, в яку дорогі цукерки загортають. І цими щитами пускають здоровенних сонячних зайців на місток, де стоїть дореволюційний царський жандарм у мундирі, з шаблею. Поруч з ним — чоловік в косоворотці. Обидва курять і про щось мирно розмовляють.
На цьому березі — грузовик-фургон, схожий на ті, що хліб розвозять, приглушено гарчить, як собака, яка збирається гавкнути. І не в моторі гарчить, а в самому фургоні. Як ми потім дізналися, це був так званий "тонваген", який записує звук. А в траві звивалися, переплітаючись один з одним, як змії, товсті гумові кабелі. Ух скільки цих кабелів! Одні до тонвагену тягнуться, інші пірнають в озеро, прямо у воду, і в самого плоту виринають г, щоби в кінокамеру і в прожектор вповзти ... А ще по землі розкидані оббиті залізом ящики, стоять лавки, стіл якийсь. І посеред усього цього люди метушаться, кричать, лаються. Серед них помітив я жінку в білому лікарняному халаті. "Ну ось ... Значить, і справді небезпечне діло — кінозйомка. Недарма у них у вестибюлі аптекою пахне ... а тут лікар ... "— десь у глибині свідомості ворухнулася в мене думка. Але далі подумати я не встиг ... Вже знайомий нам лисий Женя (Євген Михайлович), в мисливських високих чоботях, таких високих, що вище нікуди, тупцювали біля кладки, раптом побачив нас і закричав:
— Що ж ви запізнюється? Зриваєте мені зйомку! .. І, збаламутив воду, заспішив на берег.
— Привіт, старики!
Шльопаючи чобітьми, він підійшов до нас. Підійшов, схилився, пильно вдивляючись у паші особи, потім випростався і суворо глянув на асистента:
— Що це за інваліди? Я їх не знаю ... У мене завмерло серце.
— Що це таке, я питаю! — Вже на нас суворо дивився він. — Що ви все — з глузду з'їхали?! Як змовилися! Той захворів, а ці ... Що це за гулі? Хіба я просив вас підготувати на сьогодні гулі на лобі? Я шишки не замовляв! .. Такий був типаж ... Я-то радів! Зіпсували всю справу! ..
І раптом — як ніби тільки що і не він кричав, — тихо і дружелюбно промовив, підморгнув нам:
— Ша, хлопці, все гаразд ... Гулі, звичайно, не потрібні, але у нас є для цього Людмила Василівна ... Людмила Василівна! — Покликав він жінку в білому халаті. (Та тут же підбігла.) — Людмила Василівна, зашпаклюйте їм, будь ласка, ці ... штуки. І взагалі зробіть їм обличчя.
Людмила Василівна відкрила свій чемоданчик. У ньому були якісь щіточки, пензлики, тюбики, баночки, фарби, якась замазка, схожа на пластилін ... Словом, різні причандалля для гримування.
(Продовження на наступній сторінці)