І незрозуміло було, що їй шкода: нас або компот.
— Тьотю, ви дядькові поки ... не кажіть, — попросив я, прислухаючись до до-ре-мі-фа-солям в сусідній кімнаті і боячись, як би дядько не прокинувся. Він був запальний і під гарячу руку міг посадити нас на поїзд і відправити "до чортової матері додому".
— Добре ... А компот? Ну ладно, скажу, що ненавмисно перекинула, коли вночі на балкон виходила свіжим повітрям подихати. Тільки щоб ви мені більше такі номери не відколювали! Ну, роздягайтеся — і в ванну. А я ваш одяг почищу да сушити повішу. Ну, швидко!
Ми жваво роздяглися. Я спритно, щоб тітка не помітила, зняв з руки годинник — їх я надягав перед тим, як лізти, — і поклав під подушку.
Ви коли-небудь мили посуд? Пригадуєте запах? Точно так само запахло, коли ми з Явою залізли у ванну. Немов то не люди милися, а дві каструлі з-під компоту.
І ось ми вже в ліжку. І вже провалюємося-провалюємося в сон. У-ух ... Нарешті скінчилися наші нічні пригоди. Нарешті ... Након ... Хр ... Хр ... Хр-у-у-у ...
Глава XIV. "Увага! .. Почали! .. Мотор! "Годинники знаходять свого господаря. Народження Яви Станіславського і Павлуші Немировича-Данченка.
Снилась мені якась страшна чортівня. Якийсь мокре Могильне підземеллі ... Я повзу по ньому. Зовсім один у повній темряві. Але все бачу: на склепіннях висять кажани, по стінах збігає вода, а внизу, під ногами, течуть якісь брудні помиї. Внизу уздовж стін сидять огидні банькаті жаби. І в голові у мене думка:
"Та я, виявляється, умію бачити в темряві. От не знав! Виявляється, мені ніякого ліхтарика не треба ... Бачити у темряві — це мені, як дурневі з гори втекти! .. "І я повзу, і мені не страшно, а все тому, що я вмію бачити в темряві ... Раптом я бачу — ніша в стіні ... І в цій ніші сидить на здоровенному кріслі-троні, на яких колись царі сиділи, наша стосемилетня бабуся Триндичка. І каже вона мені голосом вчительки Галини Сидорівни:
"Ти чого це годинник наші царські досі не віддаєш, поганець?" Я здивовано дивлюсь на неї і відповідаю:
"Годинник я віддам, не хвилюйтеся. Але чому ви лаєтеся на мене? Нам в школі завжди зауваження робили за грубість, а самі лаєтеся. Недобре ".
"Та ти ще й огризатися, Шмаровоз?! Ось зараз як дам! "— Вже голосом мого друга Яви каже бабуся Триндичка, хапає мене за комір і кидає в колодязь. І от я лечу, лечу, лечу ... І раптом відчуваю, що хтось мене тримає за плечі. Стійте, так це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя і держу себе за плечі, себе, який висить в колодязі ... І то я ... І це я ... І мені не дивно, що нас — двоє. "Закон парності!" — Думаю я спокійно.
І тут я чую голос свого дядька:
— А що це за тіла лежать? Чиї тіла?
Я розплющую очі. І мені здається, що сон ще триває. У тахти стоїть дядько. В одній руці він тримає стартовий пістолет, в іншій ... наш лист, яке ми залишали замість пістолета (ой-ой-ой, ми ж забули про листа!).
— Годі спати, трупи! Вже одинадцята година ... То де були ваші тіла сьогодні вночі? Признавайтесь, — суворо говорить дядько і читає: — "Шукайте наші тіла у підземеллях Лаври ..." Приємне ви мені заняття готували, що й казати. Між іншим, це на ваші тіла перекинули каструлю з компотом?
А? А то я цій жінці, — він кивнув на тітку, — не вірю!
Тітка стояла поруч і засмучено дивилася на нас. "Я не винна, голубчики!
— Говорив її погляд. — Але навіщо ж ви мене, стару, обдурили? "Ми з Явою перезирнулися і глибоко-глибоко зітхнули. А потім я відкинув ковдру, сів і сказав Яві, підставляючи лоба:
— Бий! Не менше шести! Ява теж сів і говорить:
— І ти мені ... Разом заробили ... Порівну ... І ми одночасно вліпили один одному по шести клацань. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене і з мене на Яву, а потім сказав:
— Я не знаю, що це означає. Мене це мало цікавить. Але робите ви правильно. І я хочу підтримати вас і додаю кожному від себе. Прошу!
І дядько так заліпив по лобі спершу мені, а потім Яві, що мені здалося, ніби голова моя репнула, як кавун, на дві половини і з обох посипалися іскри. Ви б бачили дядькові пальці — кожен, як сарделька.
— А тепер розповідайте, — наказав дядько.
— Та зачекайте ... Всі з голови вилетіло! Так б'ють, та ще й розповідай ... — простогнав я, хапаючись руками за голову і ніби скріплюючи дві її половинки.
Під моєю рукою росла на лобі здоровенна гуля. Я глянув на Яву. На його лобі фіолетово наливалася точно така ж. Я дивився на Яву, як у дзеркало: одночасно і відчував і бачив, як росте моя гуля, хоча те, що я бачив, було не моє, а Явине. Пізніше я дізнався, що у кінематографістів це називається — синхронно.
— Ой, що ж ти наробив?! — Застогнала тітка. — Так адже дітей і повбивати можна!
— Нічого, нічого, — спокійно сказав дядько. — Вони хлопці міцні, витримають.
— Так, вам нічого! А як ми тепер в кіно зніматися будемо? — Трагічним голосом сказав я.
— Що? Яке кіно? А ну розказуйте!
— Та ви хоч холодну прикладіть. Нате вам ложки! — Кинулася до буфета тітка.
Ми доклали до лобах ложки. І ось так, тримаючи їх, почали розповідати. Все. Чесно. Сповідь наша, як пишуть у газетах, неодноразово переривалася оплесками і різними вигуками, так як тітка тільки те й робила, що сплескувала руками і вигукувала: "Ох господи!", "Ну ти дивись ...", "Ай-яй-яй!" Розповіли ми найголовніше — про годинник і показали їх ("О господи!"). Розповіли про Вальку і про Будку, про наші бої і нічні пригоди ("Ай-яй-яй!"). Розповіли про Максима Валеріановича, про кіностудію ("Ну ти дивись ...").
Кінчили тим, що ось-ось приїде за нами асистент ... Що тепер буде?
— Ну, хлопці, я ж не знав ... — сказав дядько. — Я ж не знав, що ви — артисти ... Адже ваших фотографій на вулицях ще не продають ... Недоладно вийшло. Незручно висвічувати синцями на весь Радянський Союз ... Вам треба було не обманювати, а відразу чесно зізнатися ... Що ж ми тепер асистентові скажемо?
І тут — буквально як у п'єсі, — тільки дядько сказав цю репліку, в двері постукали. Тітка побігла відчиняти, а ми з Явою у шаленому темпі (от, знаєте, як в кіно прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент увійшов як раз в той момент, коли ми, надівши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином ні асистент наших облич, ні ми асистента не бачили).
— Здрастє, здрастє, а я за вашими героями, — весело сказав асистент. — Хлопці вам, напевно, вже говорили.
— А як же, — якось винувато сказав дядько. — Тільки вони сьогодні, на жаль, небагато ... так сказати ... не фотогенічні.
У цей момент ми просунули голови в сорочки, і асистент побачив наші гулі.
— Гм, — сказав він. — Привіт, молодці ... Що ж це ви ... А втім ... — Він відійшов, примружився, подивився на нас якось збоку. — По-моєму, нічого. Може, навіть ще краще буде ... для типажу ... для образу. Їдемо!
— Та нехай хоч поснідають, — заметушилася тітка і побігла на кухню.
— А ви ще не снідали? — Здивувався асистент. — Aдже обід скоро.
— Ми не хочемо! Не хочемо! — Відчайдушно закричали ми з Явою, наче нас різали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми будемо снідати! ..
— Ой, тьотю, не треба нічого! — Кинувся я в кухню і зашепотів їй на вухо: — Я вам ніколи не прощу! Ніколи не пробачу, якщо через ваш сніданку ...
— Ну хоч візьміть з собою по бутербродики, — плаксиво сказала тітка.
— Давайте, тільки швидше, бо він піде, — прошипів я. Тітка забігала, закрутилася по маленькій кухні, як квочка. Розлила олію, розбила тарілку, але все ж спакувала нам, нарешті, два "бутербродики", які важили, мабуть, кілограма півтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.
— Зараз заїдемо до Максима Валер'янович — і на студію, — сказав асистент, підводячи нас до "газик", який стояв біля будинку.
... Коли ми під'їжджали до Лаври, я подумав про Вальку. Потрібно було б взяти її на студію ... Вона стільки для нас зробила! Чому їй не можна? .. Нехай стоїть де-небудь там, позаду. Раз є у фільмі хлопці нашого віку, може бути і дівчисько ... Тим більше така дівчисько! Яка могла одна піти проти цілої орави ... Яка не побоялася вночі спуститися в підземеллі ... Яка взагалі ні чорта не боїться!
— Слухайте, — сказав я асистентові, — а можна, щоб з нами одна тут дівчисько поїхала?
— Дівчисько? — Посміхнувся асистент. — А хороша?
— Під яка! — Підняв угору великий палець Ява. — Просто хлопець, а не дівчина ... Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студії.
— Правда, велено хлопчаків, а втім ...
— А її можна загримувати під хлопчиська. Ніхто й не помітить, чесне слово! — З жаром сказав Ява.
— Ну що ж ... кататися за своєю дівчиськом. А я поки заберу Максима Валеріановича. Чекайте мене отут, біля таксомоторного парку.
Ми вилізли з "газика", і асистент поїхав. У Валькіного під'їзду Ява спинився, потоптався на місці, потім помацав свою гулю і сказав:
(Продовження на наступній сторінці)