— Жаль, якщо не повернуть, — зітхнув Колько, уявивши собі заспиртованих однокласників.
— Авжеж, — зітхнув Кося.
І раптом…
Розділ 4
Енелолик і Уфа
Раптом…
— Ой!
— Ой! — одночасно зойкнули Кося і Колько.
Та й як тут не зойкнеш, коли у двір, легко перескочивши через високий паркан, несподівано застрибнули двоє незнайомців.
Кося й Колько зіщулились і завмерли.
Незнайомці були істотами незвичайними й дивовижними. Схожі на волохатих рудих мавпочок. Але з дуже великими блакитними очима. І головне — лап у них було не чотири, а — шість!
Чужинці з цікавістю позирали на Косю й Колька і мовчали.
— В-ви хто? — нарешті, затинаючись, спитав Кося.
— І-інопланетяни? — пробелькотів Колько.
— Іінопланетяни, — сказав вищий. Голос у нього був м’який і хриплуватий.
"Ну все! Пропали! Зараз заберуть!" — подумав Кося і похолов.
Те ж саме подумав Колько. І теж похолов.
Але інопланетянські мавпочки ворожих намірів не виявляли.
— Що тут у вас робиться? — спитала вища мавпочка.
— Така паніка в лісі. Сховатися ніде, — додала нижча.
Тепер уже Кося й Колько перезирнулися. Ще й питають!
— А ви не знаєте? — в’їдливо перепитав Колько.
— А звідки? — так невинно вирячили вони й без того великі очі, що Кося подумав: "Невже й справді не знають?" — і сказав:
— То це не ви наших однокласників забрали?
— Не ми! Звичайно! — вигукнула нижча.
— Чесне інопланетянське! — вдарила себе в груди одразу чотирма лапами вища.
— А хто ж? — знову перезирнулися Кося і Колько.
— Не знаємо! — вони говорили щиро, що не вірити їм було просто неможливо. Та й були вони дуже симпатичні й зовсім не страшні.
— Ну, тоді давайте знайомитися, — усміхнувся Кося. — Я зайчик Кося Вухань.
— А я — їжачок Колько Колючка.
Чужинці теж усміхнулися.
— Я Енелолик, — сказав вищий.
— А я Уфа, — кивнула нижча (виявляється, то була дівчинка). — Мавпочки ми. Інопланетянські, звичайно.
— Ви прилетіли на "летючому чайнику"? — спитав Кося.
— Ага, — сказав Енелолик.
— А звідки? — спитав Колько. — З якої планети?
— З планети Оранг країни Утанїї, — сказала Уфа.
— А де ваш "чайник"? — поцікавився Кося.
— На Місяці, — сказав Енелолик.
Кося й Колько дуже здивувалися.
Енелолик поспішив пояснити:
— Бачите, у нас тут вимушена посадка. Ми трішечки поламалися. Тато й мама висадили нас на Землю. А самі полетіли на Місяць. Ремонтуватися. Щоб ніхто не заважав. Коли відремонтуються, заберуть нас і ми полетимо далі. У нас кругосвітня подорож навколо Всесвіту.
— А як це ви без скафандрів, без нічого? — спитав Колько.
— А нам скафандри ні до чого, — сказала Уфа. — Ми так влаштовані, що можемо жити на будь-якій планеті. Є чим дихати — дихаємо. Нема чим дихати — не дихаємо, переходимо на автономне, бездихальне існування.
— Ми так не можемо, — зітхнув Кося.
— Нам, як нема чим дихати, — гаплик, — сказав Колько.
— А хто у вас пропав? — поцікавився Енелолик.
— Спершу відмінник наш Михайлик Ведмеденко.
— Ясно, — сказала Уфа. — А ще хто?
— А потім дівчатка пропали. Двоє.
— Раїска Мняу та Вірочка Вивірчук.
— Раїска — рисеня. Бойова така. Хлопцям спуску не дає. Дряпається.
— А Вірочка — білченя. Маленька така. Найменша в класі. З хвостиком пухнастим таким.
Уфа подивилася на Енелолика:
— Спробуємо їм допомогти?
— Спробуємо, — сказав Енелолик.
Розділ 5
Папаридон Іванович і Мамура Сидорівна. Розмова з місяцем
— А як ви спробуєте допомогти? Як? — спитав Кося.
— А ми з батьками порадимося, — сказала Уфа. — Телепатичний зв’язок. Про екстрасенсів чули?
— Аякже! — вигукнув Кося. — Кашпировський. Чумак. Про них і в "Лісовій газеті" писали, і по радіо, по телевізору передавали.
— От-от. Навіть на вашій планеті про них знають. Ну, гаразд. Ви тільки помовчіть трохи. Щоб ми могли зосередитися. Треба поспішати. Бо скоро Місяць сховається за небокраєм і спілкування буде неможливе. — З цими словами Енелолик затулив двома лапами вуха і заплющив очі. Те ж саме зробила Уфа.
Кося й Колько мовчки дивилися на них.
Через кілька хвилин Уфа і Енелолик розплющили очі і розтулили вуха.
— Ну от, — сказав Енелолик. — Поговорили. Зараз тато й мама звертатимуться до вас. Подумки. Тата звуть Папаридон Іванович. А маму Мамура Сидорівна. Тільки треба добре заплющити очі. І затулити вуха.
— А… а для чого нам з ними говорити? — спитав Кося.
— Бо ми ж з Уфою ніколи не бачили ваших однокласників і не можемо передати їхніх зображень, — пояснив Енелолик.
— Ну добре, — зітхнув Кося.
Заплющили очі Кося й Колько, позатуляли вуха. Завмерли. І раптом почули по думки лагідні слова:
— Здрастуйте, Кося й Колько! Вітаємо вас. Раді з вами познайомитися. Уфа та Енелолик передали нам ваші зображення. І ми вас тепер добре уявляємо. Передаємо і свої зображення.
Тут в уяві Косі і Колька виник сріблястий місячний пейзаж, "летючий чайник", а біля нього дві дорослі руді мавпи з шістьома лапами і великими блакитними очима. Вони привітно усміхалися і кивали.
— А тепер, будь ласка, уявіть собі спершу Михайлика Ведмеденка, а тоді по черзі Раїску Мняу і Вірочку Вивірчук, щоб і ми змогли їх побачити.
Кося й Колько так і зробили. Й одразу почули:
— О! О! Бачимо! Тепер можна й шукати. Відключайтесь. Дякуємо.
Кося й Колько розплющили очі і розтулили вуха. І одразу з їхньої уяви зникли Папридон Іванович і Мамура Сидорівна.
— Ну що? — спитав Енелолик.
— Поговорили, — сказав Кося.
— А як же вони все-таки шукатимуть? — спитав Колько. — Вони що — прилетять?
— Та ні. Для чого? У них там є спеціальний комп’ютерний локатор-шукатор, який з космосу може шукати на землі все, що хочеш.
— А-а, — наче зрозумівши, сказав Колько. А Кося промовчав. Вони ще в школі цього не проходили…
Розділ 6
"Переносьте!" — рішуче каже Кося
— По-моєму, можна вже контактувати, — мовила нарешті Уфа.
— Давай, — сказав Енелолик і глянув на Косю й Колька. — І ви підлаштовуйтесь.
Спершу замружились і затулили вуха Енелолик з Уфою. А тоді й Кося з Кольком.
І знову в уяві виник Місяць, "летючий чайник", а біля нього Папаридон Іванович та Мамура Сидорівна.
— Ну, здається, знайшли, — мовив Папаридон Іванович. — Сидять ваші однокласники у печері біля вулкана Петекатепопль. Усі троє живі й здорові. Треба їх визволяти. Якнайшвидше. Поки цілі… Вулкан Петекатепопль розташований на південний схід від вас. Поспішайте!
— Тільки ж будьте обережні! — попередила Мамура Сидорівна (як і всі мами в таких випадках). — Бо ви ж знаєте, скоро Місяць зайде і ми нічим не зможемо вам зарадити.
— Ясно! — вголос сказав Енелолик і перший розплющив очі й розтулив вуха. За ним те ж саме зробили Уфа, Кося, і Колько.
— Ну що — рушаймо? — сказала Уфа, глянувши на Косю і Колька.
Кося й Колько розгублено закліпали очима.
Кося одразу згадав татові слова про вуха. Та хіба признаєшся?! Енелолика й Уфу самих на чужій планеті залишили, а їм з двору носа вистромити забороняється!..
— А… а ворота ж замкнені. Як ми вийдемо? — спитав Кося.
— Ну, то нічого, — сказав Енелолик. — Ми вас перенесемо.
Кося й Колько перезирнулися. Подітися було нікуди, доведеться ризикувати вухами. Уся надія тільки на те, що батьки, як правило, ніколи не виконують своїх погроз. А то б усі діти ходили без вух.
І Кося рішуче сказав:
— Переносьте!
Розділ 7
У Чужому Лісі
— Тільки ти, будь ласка, не колися, — сказав Енелолик, беручи Колька на руки (тобто на лапи).
— Постараюсь, — пообіцяв Колько.
— А ти не щулься, не бійся, — сказала Уфа, беручи Косю. Проте він щулився не так від страху, як від ніяковості — ніколи ще дівчатка не носили його на руках.
І вони стрибонули. Та так високо, що в Косі і Колька аж залоскотало в животах.
Перестрибнули вони паркан і рушили в путь.
Попереду Енелолик, за ним Уфа, за Уфою Кося, а позаду Колько.
Вибігли вони з рідного лісу, побігли широким полем. Перебігли поле, перепливли річку, знову перебігли поле, подолали гори, ще одне поле і забігли у Чужий Ліс.
(Продовження на наступній сторінці)