— Бо він, крім слуху, ще й серце чутливе має,— зауважила Раїска Мняу.
Ніхто не заперечував.
Вася почув і став визволяти хлопців. По допомогу не побіг, бо вони ж могли задихнутися (а що можна було заверещати, як домовлялися, розгубившись, забув). Вася виявив дивовижну наполегливість і відвагу. Сам-один відтяг од входу здоровенний пень і завал розгріб. Вони вже й справді ледь дихали. Ще б трохи і…
— От як скромний хороший хлопець, то так і знай — лев! — сказала Раїска Мняу. — А як базікало, хвалько, торохтій — то обов’язково або вовк, або лисиця.
І ніхто їй не заперечував. Навіть Вовчик і Рудик не наважилися озватися.
На той час Левко Львович уже виплакався, витер китицею хвоста сльози і сказав:
— Яке щастя, що ти, синку, врятувався і що потрапив до таких гарних порядних звірів. Спасибі вам, дорогі! — І він низько-низько вклонився на всі чотири боки. — І тобі, друже, красненько дякую! Якби не твоє гостре око і чуйне серце, так би я, може, й не дізнався про долю рідного сина.
І Левко Львович пригорнув до грудей Бровка Барбосовича, та так міцно, що той аж хекнув.
— А головне — мамі Мурі низький доземний уклін! — сказав Левко Львович і знову вклонився так низько, що головою торкнувся трави.
І тільки тепер усі побачили, що за деревом стоїть заплакана кицька Мура. Спершу ніхто й не помітив її.
— Жаль, — зітхнув раптом Бурмило Михайлович. — Такий здібний учень. Окраса, можна сказати, школи…
— А чого жаль? — спитав Левко Львович.
— Ну, ви ж його, напевне, у місто заберете… — зітхнув директор.
— Ні! Поки що не заберу, — сказав Левко Львович. — По-перше, як я його можу забрати від матері, яка його врятувала і, можна сказати, вдруге дала йому життя… А потім — хіба можна переривати навчання? Тим більше, коли він, як ви кажете, вдатний до наук. Це було б нерозумно. Отже, він залишиться, якщо не заперечуєте, у вашій школі, а як закінчить її, тоді вже будемо вирішувати разом із мамою Мурою, що робити далі. Чи поїде він до міста, в цирк, або в зоопарк працювати, чи, може, у лісі залишиться. Буде видно.
— Прекрасно! Чудове рішення! — радісно всміхнувся Бурмило Михайлович.
І всі вчителі, і всі учні радісно засміялися. Бо всі встигли полюбити Васю Кицина, який мав тепер подвійне прізвище Кицин-Левченко.
— Головне — шануй, синку, маму! — сказав Левко Львович.
— А я її шаную і дуже-дуже люблю! — Вася обняв кицьку Муру і ніжно-ніжно її поцілував.
Довелося жіночому родові знову виймати носовички.
А сорока Скрекекулія, сидячи на дубі поряд із тітонькою Зозулею, сказала, шморгаючи носом:
— А це, до речі, все через мене. Якби я не вкрала коліщатко, не приїхав би до нас Бровко Барбосович, не побачив би Васю, не сказав би Левкові Львовичу… І був би Вася й досі Кицин, а не Кицин-Левченко. Отаке! Скреке-ке!
— І все-таки який же він гарний! Який же він розумний! Який же він благородний, наш Левко Львович! — не слухаючи її, розчулено зітхнула тітонька Зозуля. — Недарма кажуть на нього — цар звірів! Хоч зараз царів і нема, демократія…
І тут Бегемот Гіпопотамович змахнув диригентською паличкою, і шкільний хор на весь ліс ушкварив пісню:
Наш улюблений артист
Має з китицею хвіст,
Дуже гарну гриву має,
В цирку добре виступає,
Бо до цирку має хист
Наш улюблений артист!
Браво! Браво!
Браво! Браво!
Нашому артисту!
Слава! Слава!
Слава! Слава!
Слава його хисту!
А Левко Львович стояв, обнімаючи однією лапою сина Васю, другою кицьку Муру, і скромно одмахувався хвостом з китицею:
— Ну, що ви, їй-право! Що ви!..
А потім трусонув гривою, широко роззявив рота і сам заспівав:
Всім вам, друзі,
Всім вам, друзі,
Слава і хвала-а!
Слава і хвала
За ваші діла-а!..
Отакий-то виявився секрет новачка Васі Кицина…
ЕНЕЛОЛИК, УФА І ЖАХОБ’ЯК
Розділ 1
НЛО на уроці математики
Пантера Ягуарівна саме пояснювала новий матеріал — віднімання. Вона стояла біля дошки й писала крейдою умову задачі: "У зайчика було п’ять морквин, дві він з’їв. Скільки лишилося?".
— Віднімання — це я люблю! — потираючи лапи, вищирився Вовчик Вовченко.
— І я! — клацнув зубами Рудик Лисовенко.
— Щось у когось віднімати — це… — Вовчик не доказав, бо у цю мить Раїска Мняу несподівано вереснула:
— Ой! Дивіться! Диві-іться! Летить!
Усі глянули на небо і завмерли, пороззявлявши роти.
Над лісовою школою летіло щось незвичайне.
— НЛО! — вигукнув зайчик Кося Вухань.
— Летюча тарілка! — вигукнув їжачок Колько Колючка.
— Точніше, чайник, а не тарілка! — розважливо мовив Михайлик Ведмеденко.
Справді, НЛО було схоже на чайник — з носиком, кришкою, але без ручки.
Пантера Ягуарівна теж глянула на небо і від розпачу випустила з лапи крейду.
Тим часом "летючий чайник" зробив над Великою Галявиною коло і зник за верховіттям дерев.
— Увага! Увага! Продовжуємо урок! — опам’яталася нарешті Пантера Ягуарівна.
Але звірята були такі збуджені, так галасували, що оволодіти їхньою увагою виявилося просто неможливо.
Урок був зірваний.
А наступного дня…
Розділ 2
Трагічна несподіванка
Наступного дня зранку пішов до школи, але не дійшов, безслідно зник Михайлик Ведмеденко.
Це було наче грім серед ясного неба.
Про прогул чи якусь хлоп’ячу витівку годі було й думати!
Михайлик Ведмеденко був, по-перше, близьким родичем директора лісової школи Бурмила Михайловича Ведмедя, по-друге, зразковим учнем і круглим відмінником. Він ніколи не прогулював уроків, не бешкетував і ніяких витівок не робив.
До речі, було помічено, що того ранку стався невеликий землетрус.
Звичайно, уроки відмінили. Обшукали весь ліс. Запросили Бровка Барбосовича, який, як ви знаєте, служив колись у міліції розшуковим собакою. Але все марно.
— Невже знову Ледарило Дурандас із Павутинії? — заламувала у відчаї лапи Пантера Ягуарівна.
Проте Лісовичок Боровичок, охоронець лісу, який мав з Ледарилом контакти, запевнив, що у Павутинії зараз застій, ніхто нічого не робить і нікого не викрадає.
— Може, шакал Бацила знову об’явився? — висловив припущення вчитель співів Бегемот Гіпопотамович.
Але Бровко Барбосович категорично заперечив і цю версію.
— А може, його забрали інопланетяни?! — раптом вигукнув Кося Вухань.
Усі вражено перезирнулися.
— Боже мій! Здається, це правда! — схопилися за голову Пантера Ягуарівна.
Всі схвильовано загули.
Виявляється, "летючий чайник" бачили вчора і вчитель фізкультури Макак Макакович, і вчителька лісознавства Лисавета Патрикіївна, і навіть сам директор Бурмило Михайлович.
— Що ж робити? — розпачливо подивилася на Бровка Барбосовича Пантера Ягуарівна.
Бровко Барбосович розвів лапами:
— Якби я був летючим собакою… А я ж ходячий… Я шукати можу лише на землі. У космосі — безсилий.
Про всяк випадок оголосили загальнолісовий розшук, і телеграфіст Дятленко простукав носом телеграму в усі кінці лісу.
Але на успіх надій було мало.
Розділ 3
"Удвох все-таки легше не пропасти"
А надвечір ліс облетіла ще одна страшна новина. По дорозі зі школи додому безслідно зникли рисеня Раїска Мняу та білченя Вірочка Вивірчук.
І знову пахло смаленим. І знову в той час двигтіла й здригалася земля.
Шукали, аж поки не смеркло. І теж безрезультатно.
Ліс охопила паніка. Навіть завжди спокійний і врівноважений учитель лісової історії Мамонт Африканович скрушно хитав головою і шморгав хоботом:
— От біда з тими учнями! Вічно вони кудись пропадають.
Уночі ніхто не спав. В усіх норах, в усіх дуплах, гніздах, барлогах блимали вогники.
А тільки-но розвиднілось, благословилося, як то кажуть, на світ, звірі знову вирушили шукати зниклих. Правда, лише дорослі, дітей позамикали вдома.
— Сиди й не рипайся! Як пропадеш, я тобі вуха пообриваю! — суворо наказав Косі тато Косянтин Косянтинович Вухань, співробітник Науково-дослідного інституту капусти.
— А я й не збираюся пропадати, — пхикнув Кося. — Тільки хай до мене Колько прийде. Можна? Удвох все-таки легше вберегтися, не пропасти.
Тато Вухань поговорив з татом Колючкою, і Колько притюпав до Косі.
Косянтин Косянтинович замкнув ворота на великий замок, і вони з мамою і з Кольковими батьками пішли на пошуки.
А Кося й Колько принишкли біля замкнених воріт, сторожко прислухаючись до кожного звуку.
— Ти таки думаєш, що то інопланетяни? — прошепотів Колько.
— А хто ж? — прошепотів Кося. — І смаленим від двигунів пахне, і землетрус…
— А нащо вони забирають?
— Ну, мабуть, хочуть завезти на свою планету. Для вивчення.
— І не повернуть?
— Хтозна. Інколи повертають у банці і залишать як музейний експонат.
(Продовження на наступній сторінці)