— Ясно! "Думала… не думала…" Ясно! — Бровко Барбосович покрутив листа у лапі, понюхав. — Гм!.. По запаху, боюсь, встановити буде неможливо. Запах дуже сорочий. Всі інші перебиває.
— Ану дайте, я гляну, — простягнув лапу Бурмило Михайлович… Бровко Барбосович віддав йому листа.
— Ага! — сказав директор. — Аркуш із зошита. І почерк учнівський. Хоч і змінений. Видно, писано лівою лапою. Навмисне. Ай-яй-яй!.. В одному реченні чотири помилки. "Якщо ти не викрадеш з годиника (з одним "н"!) каліщатко, залисишся без фоста". Це вже ненавмисне. Це вже такий рівень грамотності. Мої кадри!.. Ну, що ж, далі слідство вже провадитиму я! Саме зараз мій урок. Отже… Спасибі вам, дорогий! Спасибі за допомогу! Сердечно дякуємо! — і він гаряче потиснув Бровкові Барбосовичу лапу.
І всі вчителі по черзі потиснули "слідчому" лапу і подякували.
— Нема за що, дорогі друзі, — скромно схилив голову набік Бровко Барбосович. — Я б у вас ще побув. Дуже ви мені всі подобаєтесь. Але… По-перше, брат там уже хвилюється. По-друге, сьогодні останній день моєї відпустки. Треба їхати на роботу у цирк. Хай вам щастить! Будьте здорові!.. Та перед тим, як піти, мушу по секрету поговорити з директором. Ви вже вибачайте, але в нашій справі секрети — річ іноді необхідна.
— Будь ласка! Будь ласка! — загомоніли вчителі, ніби секрети їх абсолютно не цікавили.
Бровко Барбосович одвів Бурмила Михайловича в кущі і щось пошепки почав йому говорити.
— Та ви що?! — вигукнув і одразу прикрив лапою рот вражений директор.
Вони ще трохи пошепталися, і Бровко Барбосович приклав пазур до рота:
— Тільки ж поки що — нікому-нікому!
— Нема питань! — гупнув себе лапою в груди Бурмило Михайлович.
Потім Бровко Барбосович на прощання помахав хвостом усім присутнім і разом з Макаком Макаковичем, який пішов проводжати друга, зник за деревами.
Саме закінчився перший урок.
Після перерви Бурмило Михайлович зайшов до класу і сказав:
— А зараз будемо писати диктант.
Усі дуже здивувалися. Бурмило Михайлович ніколи на початку навчального року не влаштовував контрольних.
Але нічого не поробиш.
Усі поклали перед собою чисті аркушики паперу, взяли в лапи кулькові ручки і приготувалися.
— Пишіть! Читаю спершу все речення: "Якщо ти не викрадеш з годинника коліщатко, залишишся без хвоста"… Диктую! "Якщо… ти… не викрадеш…"
Учні спершу вражено перезирнулися (що за дивний диктант!), потім схилили голови і, висунувши від старанності язики, почали писати.
Продиктувавши це дивне речення, директор сказав, що диктант закінчено, і почав збирати аркушики.
Тут же, сидячи за столом, він перевірив диктант. Після чого підвівся й спитав:
— А чи ніхто з вас не хоче нічого сказати?
Всі знову здивовано перезирнулися. Ніхто нічого сказати не хотів.
— Ну що ж! Тоді скажу я! — спохмурнів Бурмило Михайлович. — Я продиктував вам листа, якого хтось із вас написав сороці Скрекекулії. Писано лист лівою лапою, щоб не можна було встановити, хто писав. Але злочинця підвела грамотність. Він зробив у цьому єдиному реченні аж чотири помилки. Він написав: "Якщо ти не викрадеш з годиника (через одне "н") каліщатко (через "а"), залисишся (замість "ш" — "с") без фоста (через "ф"). Зараз, пишучи диктант, аж двоє учнів зробили ті ж самі помилки. Вони сидять поруч. Це Вовченко й Лисовенко. Встаньте!
Вовчик і Рудик затремтіли й підвелися з-за парти.
— Скажіть нам, для чого ви це зробили? — суворо спитав Бурмило Михайлович.
— Ми… ми… ми… хотіли… Ми… не хотіли… Ми… більше-е не-е бу-удемо-о!.. — І Вовчик та Рудик разом заревли вголос, розмазуючи сльози.
— Все ясно! — сказав директор. — Ви хотіли зірвати уроки. Ви ледарі й неуки. Ви не хочете вчитися. Ви хочете тільки гуляти. Але бачите, як неуцтво, безграмотність можуть підвести. Як граматичні помилки можуть навіть стати доказом у кримінальній справі. Сідайте! І один, і другий одержують одразу по дві одиниці. Одна — за мову. Друга — за поведінку! І хай ганьба на всю школу буде вам уроком!
РОЗДІЛ 7
У якому секрет Васі Кицина нарешті розкривається.
А через три дні у лісі пішла чутка, що до них їде знаменитий артист цирку дресирований лев Левко Львович Левченко.
Усіх ця чутка дуже схвилювала. Що не кажіть, а все-таки цар звірів. І хоч зараз царів нема, демократія, але все-таки… Лев — це лев! Та ще й знаменитий артист.
— О! Левко Львович — це сила! — в захопленні говорив Макак Макакович і показував: — Грива — во!.. Хвіст — во!.. З китицею! А як пащу роззявить, вірите, навіть у мене коліна підгиналися. Як той дресирувальник товариш Громовенко свою голову йому у рота клав, сам не розумію.
— А чого, чого він їде? — допитувались Пантера Ягуарівна, Жирафа Жирафіївна і Лисавета Патрикіївна, підмальовуючи брови та вії.
— Не знаю… Може, просто так, за лісом скучив, а може, й справа яка є…— знизував плечима Макак Макакович.
І тут всі згадали про секретну розмову Бровка Барбосовича з директором школи. Але Бурмило Михайлович на цю тему — ані звуку, ні пари з уст. Секрет є секрет.
Макак Макакович, який, окрім фізкультури, викладав ще й малювання, разом з учнями написав кілька гасел і транспарантів. Їх розвісили на галявині перед входом у школу.
"Ласкаво просимо!"
"Привіт дорогому гостю!"
"Слава дорогому Левкові Львовичу — знаменитому артисту!"
Бегемот Гіпопотамович спішно розучував зі школярами нову пісню, слова й музику до якої написав сам.
І учні виводили на різні голоси:
Наш улюблений артист
Має з китицею хвіст,
Дуже гарну гриву має,
В цирку добре виступає,
Бо до цирку має хист
Наш улюблений артист!
Браво! Браво!
Браво! Браво!
Нашому артисту!
Слава! Слава!
Слава! Слава!
Слава його хисту!
Готувалися й чекали три дні.
І от нарешті… На Великій Галявині у супроводі Бровка Барбосовича з’явився Левко Левченко. Здоровенницький, гривастий, з китицею на хвості, він справив на всіх величезне враження.
Та не встиг Бурмило Михайлович виголосити дві ночі писану вітальну промову, не встиг шкільний хор ушкварити пісню Бегемота Гіпопотамовича, як сталося непередбачене.
Левко Львович раптом широко розставив лапи і з криком: "Синку! Рідний!" — кинувся… до Васі Кицина. Обхопив його так, що той зовсім сховався у гриві, і… заплакав.
Усі — і вчителі, і учні — розгублено дивилися, як плакав, мов дитина, цар звірів, як рясно струменіли по лев’ячому писку неприховані сльози радості.
Левко Львович, звичайно, не міг говорити. І слово взяв Бровко Барбосович.
Він розповів печальну й трагічну історію. Про те, як минулої зими на шосе попід лісом через ожеледицю сталася автомобільна катастрофа. Розбився великий автофургон, що перевозив левицю і двох новонароджених левенят з ветеринарної лікарні додому у цирк. Думали, що загинули всі. Але виявилося, що одне левеня залишилося живим, бо впало в глибокий пухкий сніг. Кицька Мура знайшла його, відігріла й укошенячила. Так левеня стало Васею Кициним. Усі були дуже зворушені.
Пантера Ягуарівна, Лисавета Патрикіївна та Жирафа Жирафіївна змахували з нафарбованих очей сльози. Бегемот Гіпопотамович одвертався і часто-часто моргав.
А дівчатка Зіна Бебешко, Соня Лось, Раїска Мняу, Вірочка Вивірчук та Хрюша Кабанюк плакали, не витираючи сліз.
Кося Вухань і Колько Колючка як роззявили роти, так із роззявленими ротами й стояли.
Боря Сук і Михайлик Ведмеденко завмерли мов неживі.
А Вовчик Вовченко та Рудик Лисовенко від подиву гепнулися на землю.
Оце новина!
Вася Кицин, до якого всі ставилися поблажливо і зверхньо, а дехто мало ноги об нього не витирав (Вовчик і Рудик, наприклад!), новачок Вася Кицин, тишко і скромняга, який мухи ніколи не скривдив, виявляється, не котик, а — лев!
Оце так так!
— А… а… а я давно догадався! — раптом сказав Вовчик Вовченко.
— І… і я! — луною одізвався Рудик Лисовенко.
— Мовчіть уже, догадальщики! — скривилася Раїска Мняу.
— Бе-бе-безсовісні! — сказала Зіна Бебешко.
— А я кажу — догадалися! — вигукнув Вовчик. — Кошеня б нас ніколи не змогло врятувати. А левеня, звичайно, — запросто!
— Заплосто! — повторив Рудик.
— Врятувати?.. А він вас що — врятував? — вигукнули Кося Вухань та Колько Колючка.
— Авжеж! Без нього ми б у тій норі й досі сиділи! — сказав Вовчик.
— У якій норі? Чого ж ви мовчали?
І тоді Вовчик і Рудик розповіли, що з ними трапилося того вечора, як вони грали у війну.
Виявляється, вони вирішили сховатися у старій глибокій норі, де давно вже ніхто не жив. Залізли, а їх там присипало, ще й пень трухлявий вхід завалив. Кричали вони, кричали, вже й надію на порятунок втратили. Це ж який слух треба мати, щоб глухі крики з-під землі почути!.. Але Вася почув.
(Продовження на наступній сторінці)