У цю мить із сусіднього з дубом дерева знявся птах і кудись полетів. У темряві не видно було, що за птах і куди полетів. Та ніхто на це особливої уваги й не звернув. Хіба мало у лісі птахів?!
— Думаю, мені треба буде затриматися, — сказав Бровко Барбосович. — Уночі подумаю, поміркую, завтра допитаю всіх можливих свідків, а тоді вже будуватиму остаточну версію.
Усі розуміли, що Бровко Барбосович почуває себе незручно. Його запросили, сподівалися на допомогу, а він поки що допомогти не може.
— Так-так, звичайно, — вигукнув Макак Макакович. — Переночуєш у мене. А вранці продовжимо слідство.
Макак Макакович теж почував себе трохи незручно. То ж був його друг, він запропонував звернутися до Бровка Барбосовича.
— Але спершу повечеряємо, — сказав Бурмило Михайлович. — Прошу всіх до мене!
І широким жестом запросив присутніх до свого двоповерхового барлогу, де його дружина Михайлина Вуйківна вже заставила довжелезний стіл різноманітними смачними наїдками.
— Треба тільки на ніч обгородити дуб і поставити застережні таблички, — сказав Бровко Барбосович. — Щоб ніхто нічого не затоптував і не залапував. Так завжди робиться. То називається "опечатування місця злочину".
Зробили, як сказав Бровко Барбосович, і вже тоді пішли до Бурмила Михайловича.
Наступного ранку всіх мешканців лісу чекало те, на що вони зовсім не сподівалися.
Коли всі попрокидалися і прийшли на Велику Галявину, то побачили, що годинник на дубі… цокає, іде. Маятник весело гойдався, а хвилинна стрілка поволі рухалася до цифри дванадцять. Наче годинник і не стояв ніколи.
— О! — вражено вигукував кожен, хто з’являвся на галявині.
РОЗДІЛ 5
Дивовижа. "А де це ви вчора зникли?"
"Гм!.." — каже Бровко Барбосович.
Речовий доказ.
Скоро під дубом зібралися всі — і вчителі, і учні. Не було лише Макака Макаковича і Бровка Барбосовича. Друзі, мабуть, пробалакали всю ніч до самісінького ранку і тому трохи затрималися.
Як ви пам’ятаєте, місце злочину було "опечатане", тобто дуб обгородили наспіх зробленим тином з гілок і всюди поставили таблички з написом: "Вхід суворо заборонений!".
Тому учні і вчителі юрмилися біля загорожі, не наважуючись підійти ближче, а тітонька Зозуля перелітала з дерева на дерево, теж боячись наближатися до дуба.
— Дивовижа! — раз у раз повторював Бурмило Михайлович і розводив лапами. — Дивовижа!
— Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! Що тут сталось? Що таке? — почулося з кривої берези, що росла неподалік од дуба. На березі сиділа, дригаючи для рівноваги довгим хвостом, сорока Скрекекулія, відома на весь ліс базіка і плетуха.
Тітонька Зозуля підлетіла до неї і почала розповідати.
Скрекекулія тільки крилами сплескувала:
— Ах-ах-ах! Який жах! Диво-дивина! От тобі й на!
Колько Колючка, Кося Вухань, Боря Сук і Михайлик Ведмеденко з подивом поглядали не лише на годинник, а й на Вовчика Вовченка, Рудика Лисовенка та Васю Кицина, які прибігли до школи і поводилися так, наче й не пропадали вчора нікуди.
Нарешті Колько Колючка не витримав і спитав:
— Алло! А де це ви вчора зникли? Хіба так грають?
Вовчик Вовченко й Рудик Лисовенко чогось знітилися, почервоніли й спершу навіть не відповідали нічого. Потім глянули скоса на Васю Кицина і, побачивши, що той теж мовчить, буркнули по черзі — спершу Вовчик, потім Рудик:
— А… а… ми додому пішли…
— Пізно вже було… і взагалі…
Хлопці до Васі Кицина:
— А ти?
Вася блимнув на Вовчика й Рудика, закліпав і нявкнув:
— І… і я…
Усі троє поводилися явно підозріло, навіть таємничо.
Але, оскільки через диво з годинником обстановка й так була напружена, з’ясовувати ту таємницю не стали.
До речі, саме у цю мить на Великій Галявині з’явилися нарешті Бровко Барбосович та Макак Макакович.
— Гав! — здивовано сказав Бровко Барбосович і сів на траву.
А Макак Макакович тільки мовчки роззявив рота.
— Дивовижа! — вкотре вже повторив Бурмило Михайлович. — Ми прийшли, а він іде! Дивовижа!
Бровко Барбосович пильно оглянув присутніх. І раптом погляд його спинився на Васі.
— Гм!.. — сказав Бровко Барбосович, підняв ліве вухо сторч і запитально подивився на Бурмила Михайловича. — Хто це?
— Наш новачок, — пояснив директор, — Вася Кицин. Синок дикої очеретяної кицьки Мури.
— Гм!.. — знову сказав Бровко Барбосович, опустив ліве і підняв сторч праве вухо.
— А що таке? — поцікавився директор.
— Нічого-нічого, — загадково сказав Бровко Барбосович.
Усі перезирнулися.
Очі Вовчика й Рудика спалахнули, як свічечки. Вовчик і Рудик не промовили жодного звуку, але вираз їхніх мордяк був красномовніший за будь-які слова: "А що ми говорили?! Що?!"
Вася Кицин аж присів від такої кількості зацікавлених поглядів.
— До речі! Рівно пів на дев’яту! Чи не час починати уроки? — Бровко Барбосович звів очі на Бурмила Михайловича.
— Так-так! — схаменувся Бурмило Михайлович. — Тітонько Зозуле! Давайте сигнал!
Тітонька Зозуля метнулася до дуба, але Бровко Барбосович вигукнув:
— Тільки до годинника — не підлітать!
Тітонька затріпотіла у повітрі крилами, різко загальмувавши, і просто-таки впала на траву. І вже знизу закувала на урок.
Учні неохоче попленталися до класу. Вони розуміли, що зараз почнеться найцікавіше — розслідування.
І вони не помилились.
Тільки-но учні з Лисаветою Патрикіївною пішли у клас, Бровко Барбосович наказав:
— Усім одійти від дуба!.. До годинника ніхто не наближався?
— Ніхто! — за всіх відповів директор.
— Та-ак! — Бровко Барбосович зайшов за загорожу і почав обнюхувати "місце злочину". Кілька разів оббіг навколо дуба, обнюхав стовбур. Повторив:
— Та-ак!
Сів, почухав ногою за вухом і сказав:
— Із землі спроб проникнути до годинника не було. Треба обстежити сам годинник.
— Мамонте Африкановичу! — звернувся директор до вчителя лісової історії.
— Завжди — будь ласка! — сказав той, переступив через загорожу, взяв хоботом "слідчого" і підніс до годинника.
Бровко Барбосович одхилив дверцята і встромив носа всередину.
— О! Чую! Чую! Тут недавно була сорока!
Всі разом повернулися й подивилися на Скрекекулію, що дриґала хвостом на кривій березі.
— Що таке?! Скреке-ке! Скреке-ке! Скреке-ке! Що таке?! — сполошилася Скрекекулія. — Яка сорока?! Яка сорока?!
— Звичайнісінька. Білобока! — спокійно мовив "слідчий". — От ще й пір’ячко з неї! Речовий доказ!
І Бровко Барбосович показав усім маленьке сороче пір’ячко.
Скрекекулія раптом змахнула крилами, знялася й, ні слова не сказавши, полетіла геть.
РОЗДІЛ 6
"Справа" продовжується. Лист. "Мої кадри!"
Бровко Барбосович щось говорить по секрету
директорові школи. Контрольний диктант.
— Хто б подумав! Хто б подумав! — розвів лапами Бурмило Михайлович.
— І нащо їй було красти коліщатко, а потім повертати? — дивувалася Пантера Ягуарівна.
— Ну, сороки взагалі полюбляють тягати до себе в гніздо все, що погано лежить, — зауважила Жирафа Жирафіївна.
— Але ж коліщатко не лежало! Це ж треба було його з годинника вийняти, а потім назад вставити, — сказав Бегемот Гіпопотамович.
— Дивовижа! — повторив директор.
— Але факт незаперечний! — не без гордості, що йому все-таки пощастило встановити істину, сказав Бровко Барбосович. — Опустіть мене, будь ласка, на землю!
— Ах, пробачте, заслухався. — Мамонт Африканович опустив "слідчого" на землю, той обтрусився й почав приймати поздоровлення з успішним закінченням справи.
Але передчасно. Виявилось, що справу не закінчено. Раптом залопотіли крила і на галявину сіла сорока Скрекекулія. У дзьобі вона тримала папірець.
— Ах! Звірі добрі! Пробачте, я не винна. От дивіться, якого листа я одержала.
Бровко Барбосович узяв у неї папірець і прочитав уголос:
— "Якщо ти не викрадеш з годинника коліщатко, залишишся без хвоста!.. Ш. Бац.".
— Ви ж розумієте! Ви ж розумієте! — заскрекотіла Скрекекулія. — Я перелякалася. Ну, яка сорока без хвоста? Нема сороки без хвоста. Хвіст для сороки — це все! Я боялася! Я боялася! "Ш. Бац." — це ж ясно: "Шакал Бацила". Я вирішила, що він повернувся до лісу. Була певна. І хоче, щоб годинник зупинився, бо це йому треба для здійснення злочинних задумів… А вчора, коли Бровко Барбосович сказав, що шакалом Бацилою в лісі не пахне, я здогадалася, що то, мабуть, хтось пожартував… І вставила коліщатко назад. Я ж не знала. Пробачте. Я ж думала… Я не думала…
(Продовження на наступній сторінці)