«Підеш — не вернешся» Іван Кочерга

Читати онлайн п'єсу Івана Кочерги «Підеш — не вернешся»

A- A+ A A1 A2 A3

Таня. Значить, ви познайомилися з професором ще там — в цьому, як його — Кара-Сура...— в пустині.

Темі (усміхається). Я познайомилась... Загублена караваном дівчинка блукала без води й хліба в мертвих пісках Хатиба. Зверху, з Іти-Хауза І6, прийшли люди. Вони шукали старе річище, Аму17. Вони самі знемагали від спраги й пробивалися до далекої криниці. На чолі йшов їх начальник, це був товариш Мальванов.

Любуша мов зачарована слухає це оповідання.

Вернидуб. Да. Це люди! Це тобі, Тася, не забіг на стадіоні.

Таня. Мовчи. Ну, і що ж, що було далі?

Темі. В кожного з них було півсклянки води в маленькій фляжці на поясі. Він підняв з гарячого піску півмертву дівчинку і віддав їй всю свою воду. (Вона усміхається, дивлячись вперед променистим поглядом.)

Любуша (не витримавши, бере її за руку). І це були ви?

Темі. Так, це була я. Другого дня ми дійшли до криниці, а ще через день прийшов караван з водою.-

Вернидуб. Ех! Кину все і поїду з Мальвановим

Темі. Так, так, я теж поїду з ним. Він врятував мені життя, він привіз мене сюди і віддав до школи, де я стала розумною і пізнала весь світ. Три роки я мріяла про те, щоб повернутись назад у пустиню, щоб будувати разом з ним канали, якими потечуть в Устюрт води невеликої ріки. Цей час настав,— я поїду туди.

Хламушка. Не боїтесь Барса-Кельмес? Звідки ніхто не вертається?

Темі (на мить збентежилась). Барса-Кельмес!.. (Проводить рукою по лобі.) Барса-Кельмес!.. Так, це жахливе місце. Там загинув мій батько...

Хламушка (зніяковілий). Пробачте, я не знав... я не хотів...

Темі. Ні, ні, вже пройшло... ,(З новим запалом.) Та хіба єсть перешкоди для нього! Хіба єсть перешкоди для вашої великої країни! Для країни, яка несе світло й життя всім пригнобленим і зневаженим людям! О! Дівчина, яку ви напоїли вашою водою, світлом вашого розуму, віддасть життя, щоб понести цю воду і цей розум своїм далеким братам. Прощайте! Скажіть же, скажіть йому, що була Темі, прощайте. (Швидко виходить.)

Вернидуб. Оце я розумію! Це життя, це робота! Та щоб про тебе отаке говорили — і вмерти не дорого!

Любуша. Яка чудова дівчина... і яка щаслива. (Зітхнувши, іде праворуч із своїм хлібом'.)

Таня (провівши її очима). Сердешна... не дуже-то їй весело з Шалімовим. Але справді принадна дівчина— ця

Темі. Я певна, що вона закохана в Мальванова. Та я й сама б у нього зараз закохалася.

Вернидуб. Валяй, Тасенько, не вагайся. Коли буде йти професор, лягай впоперек коридору та й зарепетуй — ах, ах", вмираю, води. Він тебе й підніме.

Таня (кидається на Вернидуба, той тікає). Я тобі покажу дражнитись! Опудало, черепаха горохова!

Увіходить Мальванов.

Мальванов. Добридень, товариші. Що таке? В чому справа?

Вернидуб. Нічого, це ми з Тасею ділимось враженнями. Зараз приходила одна дівчинка, така, знаєте, мавочка-чорнявочка.

Таня. Туркменка, з цього — як його — Кара-Сура — ну, словом, з пустині.

Мальванов. Та що ви говорите! Темі!

Таня. Так, так, Темі, гарна така дівчинка — чудо. Вона хоче з вами їхати. Казала, що з вами не те, що в цей — як його — Карса-Бельмес, а прямо хоч у пекло поїде. Просто вогонь, а не дівчина.

Мальванов (весело сміється). Пізнаю Темі — гаряча голова. Ви б їй води холодної склянку і холодний компрес на голову. .

Вернидуб. Воду ми їй, .одначе, давали. А ось компрес не догадалися.

З правого боку вертається Любуша з порожньою тарілкою.

Таня (обурена). Як вам не соромно, Ігоре Миколайовичу! Вона вас так любить, стільки про вас розповідала. І як ви її в пустині знайшли, і як свою воду віддали.

Мальванов (зніяковілий). Уявляю. Напевно, говорила, що я змінюю напрямок річок, двигаю гори і тому подібне.

Хламушка. Та вже— не відмовляйтесь, професор, тепер ми все знаємо. Тасенька навіть сльозу пустила.

Вернидуб. Що Таська! Я сам тепер поклав за вами їхати. Візьмете, Ігоре Миколайовичу?

Мальванов. Ви її тільки слухайте. (Підходить до Любуші.) Привіт, Любуша, як живете?

Любуша. Спасибі, Ігоре Миколайовичу.

Таня. Вона вже на курси вступила при консерваторії. Ви знаєте — вона співає. Та ще як співає — чудо.

Мальванов. Як же це я досі не чув? Ми ж сусіди.

Таня. А вона при вас соромиться.

Мальванов. Негаразд, Любуша, як же ви в опері співатимете? Там вас тисячі слухатимуть.

Любуша. О, ні... якщо я вивчусь, співатиму тільки по радіо. Я завжди мріяла, щоб співати для далеких, далеких людей. Щоб моя пісня долетіла в якийсь далекий колгосп, де зроду не чули ні Шуберта, ні Чайковського. Або кудись ще далі— в пустиню, де йде караван і бринять дзвіночки у верблюдів.

Мальванов. О, які думки у цих дівчат!

Хламушка. А що ви думаєте,— колись вона переможе простір не гірше за вас.

Вернидуб. Або, уявіть собі — ви йдете караваном, хоч би і в цьому Барса-Кельмесі,— становите антену і раптом чуєте, як співає Любуша.

Любуша. О! Яке щастя! (Зніяковіла.) Пробачте, Ігоре Миколайовичу... я стільки читала про ваші подорожі., і раптом тепер.

Тікає збентежена до себе. Таня за нею.

Мальванов (задумливо). Гарне дівча...

Хламушка. Стережіться, не закохайтеся.

Вернидуб. То ж то вона побігла. Та й з Шалімовим у них незлагода.

Мальванов. Де вже мені, бурлаці! Ще тиждень — і між нами буде тисяча кілометрів, два тижні ——п'ять тисяч. (Сміється.) Краща гарантія від любові.

Вернидуб. Ех, кину все і поїду з вами, професор! Тісно мені тут, душно.

Хламушка. Дивись, Сергійко, Барса-Кельмес — підеш — не вернешся.

Вернидуб (дуже серйозно). Той не мандрівник, хто, йдучи вперед, думає про вороття.

Мальванов (здивований). Ось ви який! (Бере й стиска йому руку.) Комуніст?

Вернидуб. Кандидат партії.

Мальванов. Медик? На якому курсі?

Вернидуб. Через тиждень кінчаю.

Мальванов. Нам якраз потрібний лікар. З охотою візьму вас, товаришу.

Вернидуб. От за це спасибі.

Хламушка. Дивись, Сергійко, Тася не пустить.

Мальванов (усміхається). Не боїтесь іспиту простором? Віддаленням?

Хламушка. Віддаленням? Повірте, мій друже, що не треба океанів і пустинь, щоб роз'єднати людей. Часто для цього буває досить одного коридора. Візьміть, наприклад, Шалімова та його Любушу. Між ними була тисяча кілометрів, і вона їх легко подолала. А він...

Мальванов (швидко). А він замінив що тисячу одним коридором і сходам-и... Я вже думав про це.

X л а м у ш ка. Ага, думали! Що ж виходить? А те, що такий ось, припустимо, коридор (встає і проходить, спотикаючись через ящики), що такий ось коридор (вертається) може бути часом довшим за пустині Гобі 18 і непрохіднішим, ніж цей ваш Барса-Кельмес.

Мальванов (усміхаючись). Звичайно, коли стільки ящиків па дорозі.

Хламушка. Навіть без ящиків. Уявіть, наприклад, що он там на сходах кулемет, а ви повинні здобути верхній поверх.

Мальванов. Що ж тут уявляти? Я сам брав такий будинок з кулеметом, на сходах у 1920 році.

Хламушка. Ну, і що ж? Як це ви собі з'ясовуєте?

Мальванов. Вся справа в соціальних і душевних відмінах. Борець за волю — близький мені і за океаном, а який-небудь міщанин — навіть в одному зі мною коридорі — далекий від мене, як комета.

Хламушка. Ви гадаєте, справа тільки в цьому?

Мальванов. Звичайно, в цьому. І якщо ви почнете запевняти, що самий простір є щось умовне, я не стану вас слухати. Наші уяви про простір, звичайно, умовні, але він дійсно існує. Так вчив нас Ленін,— і з цього ви мене не зіб'єте. Простір є об'єктивна, річ. І цілком реальна.

Хламушка. Звісно, реальна, але що таке по суті простір? Він же тільки грань — математична грань для тих перемінних величин, якими наповнила світ природа: повітря, землі, води і всієї матеріальної маси. А коли це так, то ж справа не в тому, короткі чи довгі ці перемінні, а в необхідності їх перемагання, в опорі тих тіл, що наповнюють простір.

Мальванов. Не тільки тіл, а й соціального оточення. Адже ж і барикада роз'єднує не тому, що за нею гармати, а тому, що за нею інший — ворожий нам світ!

Любуша і Таня вийшли з* своєї кімнати й— слухають.

Хламушка. Так, але такий весь світ. Він опинається на кожному кроці. На кожному шляху тисячі перепон і застав,— і як багато з них понабудували самі люди.

Мальванов (зривається на ноги). Оце правда! Тисячі років побивалися люди над тим, щоб укрити нашу землю кордонами, межами, заставами, тюрмами. За кожною межею стояв кулак з сокирою, за кожною заставою — солдат. І тільки тепер ми, більшовики, взялися за те, щоб знищити ці перешкоди. Ми вже розорали всі межі і з'єднали всі лани в один неоглядний килим. Ми проклали шляхи в далекі пустині, в льодові моря. Але прийде час, коли ми зметемо всі кордони, і тоді вільні люди всіх країн зіллються в одну велику сім'ю, де не буде ні меж, ні солдатів, ні класів. Так, для нас, більшовиків, подолати простір — значить подолати разом з тим, і всі застави старого світу.

Вернидуб (схвильований бере за руку Мальванова). Саме зараз я зрозумів це,— спасибі.

Любуша, що слухала з таким же захопленням Мальванова, кинулась була до нього, але спинилась, зніяковіла.

Мальванов. Так, це все дуже добре, але де ж мій Спичаковський? Давно пора одвезти на станцію ці ящики, а він пропав і третій день носа не являє. Ви його не бачили, товариші?

Вернидуб. Ні, не бачили.

(Продовження на наступній сторінці)