«Підеш — не вернешся» Іван Кочерга

Читати онлайн п'єсу Івана Кочерги «Підеш — не вернешся»

A- A+ A A1 A2 A3

Шалімов (сухо). Дуже радий. Значить, є надія, що ви заберете, нарешті, свої ящики з моєї кімнати.

Вернидуб. Та годі-бо, Саша...

Таня. Та як вам не соромно, Олександре Івановичу!

Ш а л і м о в. Все це дуже добре, але я не маю ні часу, ні охоти змагатися в дотепах. Мені треба працювати і мені потрібна моя кімната.

Мальванов. Через півгодини все буде забрано. Я зараз покличу товаришів. Пробачте. (Виходить.)

Вернидуб. Ну, й неприємна ж ти людина, Саша,— тісно з тобою на світі жити.

Тая. Як вам не соромно, Олександре Івановичу.

Н і н а. А вам яке діло, Олександр Іванович цілком правий.

Таня. Ганьба! Образити такого чоловіка!

Хламушка. Да, непохвально, брат,— міщанство.

Ш а л і м о в. Та забирайтесь ви всі до біса з вашим Мальвановим!

Вернидуб. Та ти розумієш, хто він такий! Таких людей знає й шанує ціла країна. Він два роки провів у пустині, щоб знайти старе річище Амудар'ї, щоб перекинути її води в мертві піски Туркестану.

Таня. Чоловік, що завоював пустиню для культури, для нового життя. Чоловік, що переміг простір!

Ш а л і м о в. Ну, то й нехай забирається геть у свою пустиню. (Злісно, але без будь-якої іронії.) Завойовник! Спробував би він завоювати цю кімнату в нашого правління. То нехай не чіпає чужого простору. Чингісхан!

Вернидуб. Ну, й чудак ти, Сашко.

Хламушка (кладе Шалімову руку на плече, дуже серйозно). Де в чому ти маєш рацію, Шалімов. Простір і перемоги над ним — речі, звичайно, умовні. Але чи можеш ти бути певним, що затримаєш свій простір тільки для себе? Що життя не прорве те коло, яким ти від нього відмежувався?

Шалімов (раптом зітхає і проводить рукою по лобі). Життя... Здебільшого під цим словом розуміють женщину. Ну, так це мені не страшно. Женщина — друг, тихий геній любові й спокою,— у мене. (Оглядається на Ніну.) А інші... їх немає й не буде.

Вернидуб. Не зарікайся.

Та и я. А пам'ятаєте, ви говорили якось, що є одна дівчина в Маріуполі8.

Вернидуб. Да, да, я теж пам'ятаю. Ніна. Які дурниці!

Шалімов. Нічого я не казав. А коли єсть, то між нами тисячі верст і тисячі інших перепон.-Ніна. Про кого ви кажете?

Хламушка. Тисяча верст між чоловіком і жінкою — небезпечніше, ніж невеличкий коридор. Хіба ти не знаєш, що простір з'єднує людей? Нехай тільки Серьожа поїде в Кострому, Таня зараз же в нього закохається.

Таня. І не подумаю.

Вернидуб. А що ти думаєш? Ідея! Це треба опрацювати. А то бігаю, бігаю.

Стукіт у двері. Всі обертаються.

Шалімов. Ще когось чорт несе. Да!

Увіходить рознощиця телеграм.

— Телеграма Шалімову.

Шалімов. Мені? Звідки?

— З Маріуполя. Розпишіться.

Таня. Та що ви кажете! А що, коли це якраз... Шалімов. Найдеш тут ручку в такому гармидері. Дай олівця.

Розписується і віддає рознощиці, яка виходить.

Що за проклятий день.(Крутить в руках телеграму.) На диявола мені ця телеграма!

Вернидуб. Та розпечатай, чудак-чоловік. Шалімов. Розпечатай, розпечатай...

Розриває нервово облатку. Читає. Таня, Вернидуб і Ніна заглядають через плече. Хламушка сидить на ящику.

Таня (читає вголос). "Папа вмер продала все приїду дванадцятого з Псаломщиком Любуша". Ну! Подумайте! Та це ж та сама дівчина з Маріуполя.

Шалімов (злісно мне телеграму). Які дурниці! Це просто двоюрідна сестра. Дурне дівчисько.

Таня. Так, розказуйте,— знаємо.

И і н а. Вітаю вас, Олександре Івановичу.

Таня. Так, а який же це Псаломщик, що з нею їде? Теж двоюрідний брат?

Вернидуб. Я, брат, і не знав, що ти "з-під дзвонів" — колокольного походження, попівського роду...

Шалімов (розлючений). Псаломщик — це кінь! Тільки така ідіотка, як Любуша, і могла утнути таку штуку.

Таня. Як, кінь? Живий кінь? Та не може бути! Та куди ж ви його подінете? (Регоче.)

Шалімов (злісно). У вашу кімнату поставлю.

Таня. Та вона просто чудо, ваша Любуша! Люба дівчинка! Я вже й зараз її люблю.

Вернидуб. І, напевне, краще за тебе бігає ' Нін а. За хлопцями.-

Вернидуб. Ого! Помічаєте, як відживає наша прекрасна статуя? Що то значить ревнощі!

Ніна. Відчепіться.

Хламушка (дивиться на годинника). Це все дуже добре, але телеграма, як бачите, спізнилась,— і сьогодні якраз дванадцяте. Вона може приїхати щохвилини. Ось тобі й Псаломщик.

Таня. Так, а чому він все ж таки Псаломщик? Кінь — і раптом Псаломщик.

Вернидуб. А ти що ж, хотіла, щоб він одразу архієреєм був?

Ш а л і м о в. Та йдіть ви до біса з вашими дотепами. Йолопи! Краще скажіть, де я її подіну?

Вернидуб (просто). Як де? У себе, звичайно.

Ш а л і м о в. Та ти з глузду з'їхав!

Хламушка. Так, брат, спочатку в кімнату, а потім і в серце. Пропав твій простір.

Ш а л і м о в. Та забирайтесь геть, приятелі.

В цю мить чути новий стукіт у двері. Всі обертаються. Двері' відчиняються й увіходить Л ю б у ш а. Це гарненька і дуже молода дівчина, скромно вдягнена, без усяких речей, з одним лише маленьким чемоданчиком у руці. Увійшовши, вона спиняється зніяковіло, але побачивши, нарешті, Шалі-мова, кидається до нього і, оповивши його шию руками, цілує з ніяковою

і рвучкою ніжністю.

, Л ю б у ш а. Саша! Любий! (Крізь сльози.) Якби ти знав, як я намучилась! Яке жахливе нещастя. Украли... все... гроші, речі., все.

Всі. Як украли! Хто? Де?

Шумно увіходить Мальванов.

Мальванов. Ну, все гаразд. Зараз приїде з вокзалу наш завгосп з робітниками. Заберемо все. (Замовкає, бачачи загальне замішання.) Що трапилось?

Ш а л і м о в (відстороняє від себе Любушу). Хто вкрав? Кажи путтям.

Любуша (ще більше зніяковіла). На вокзалі. Розумієш, я тільки вийшла з вагона, .поставила речі і дивлюсь вперед, щоб не пропустити тебе в юрбі. А тут якийсь чоловік... каже... баришня, ви загубили... я озирнулась, а він... схопив мій чемодан. (Вона не може продовжувати.) Все, все вкрали... чемодан, сумочку, багажні квитанції, гроші... дві... тисячі чотириста карбованців... все, що одержала за речі. Все пропало,— навіть Псаломщика не можу викупити.

Загальне дивування й співчуття.

Шалімов (обурений). Та ти з глузду з'їхала. їхати самій,/недосвідченій, небувалій, та ще з конем. Та тут людям нема де притулитись, платять шалені гроші за кімнату, а вона коня привезла! Амазонка 9, валькірія яка знайшлася. Ще б пак не обікрасти таку цяцю. І взагалі дивуюсь, знайшла куди їхати. Тільки тебе тут і:с вистачало з твоїм Псаломщиком.

Л ю б у ш а (мовчки і злякано дивиться на. Шалімова повними сліз очима. А коли він скінчив, несміливо торкається його ліктя і говорить тихо й ніжно серед тиші, що настала в кімнаті). Папа вмер. У мене ж нікого не лишилося, крім тебе і Псаломщика...

Шалімов мовчить зніяковілий..

Мальванов (несподівано для самого себе). Що за принадна дівчинка! (Швидко підходить до Любуші і втручається з невимушеністю бувалої людини.) Не хвилюйтесь, мила баришня, ми зараз заявимо в розшук, і речі, я певен, знайдуться. І Псаломщику вашому місце буде, тут аж дві стайні. Це все дрібниці — менше з тим.

Таня (підходить і легенько обіймає Любушу). А жити ви поки будете зі мною. Добре?

Любуша з безмовною подякою зводить на неї свої налякані очі.

Вернидуб. А потім і бігати вас вивчимо. Любуша. Як бігати? Навіщо?

Вернидуб. А наввипередки. У нас інакше не можна.

Шалімов (уже опанував себе, бере Любушу за руку). Ну, годі, заспокойся, витри очі, що про тебе подумають. Поїдемо на вокзал добувати твої речі,— я зараз одягнусь. Поїдеш з нами, Серьожа?

Таня. І я!

Любуша (трохи посмілішала). Я вже просила одного товариша... на вокзалі. Такий химерний, в картатому костюмі. Ай!

її чемоданчик раптом розкривається і звідти сиплеться на підлогу десяток великих рум'яних яблук, які котяться під ноги.

Яблука, мої яблука!

Вернидуб (кидається підіймати). Стоп! Держи! Ех, яблучко, та куди котишся... (Підіймає і віддає Любуші.) Маєте.

Шалімов. Цього не бракувало! Що за неспокійне дівчисько!

Вернидуб. Ще. А це мені за працю. (З хрустом кусає яблуко.)

Любуша. Спасибі. Беріть, будь ласка, ще. (З незграбною грацією простягає всім яблука.) Будь ласка,— це маріупольські, з нашого (зітхнувши) саду...

Всі беруть, крім Ніни, що відійшла вглибину і одвернулась.

Мальванов. Чудова дівчинка...

Ш а л їмо в. Ах, та одчепись ти з своїми дурними яблуками.

Л ю б у ш а. Не сердься, Саша, покуштуй. Це ж наші, пам'ятаєш, як ти їх любив.

Шалі м-о в. Любуша! Це ж, смішно, нарешті.

Вернидуб (плямкаючи). Та не ламайся, Адам нещасний п.

Ш а, л і м о в (злісно бере яблуко і надкушує). Ну, стане дурощів, їдемо. (Кидає надкушене яблуко.) їдемо!

Вернидуб. Бачили дурня, надкусив і кинув. (Бере яблуко, відрізує край і їсть.) Дивись — шкодуватимеш потім.

Хламушка (про себе). Так... похоже на те.

Ш а л і м о в (одягає капелюх і пальто). Пішли.

Мальванов (до Любуші). Пробачте, мені почулося тоді, що ви казали про якогось товариша в картатому костюмі, якого ви просили знайти ваші речі. Мені чомусь здається, що я його знаю. Який він на вигляд?

Л ю б у ш а (раптом починає весело сміятись). Ах, він страшенно кумедний. Коли я сказала, що якийсь чоловік вхопив мій чемодан і побіг, він каже: не плачте, баришня, я його дожену. Я, каже, як заєць, бігаю.

Мальванов (все з більшим зацікавленням). Це він! Ну, ну!

(Продовження на наступній сторінці)