«Підеш — не вернешся» Іван Кочерга

Читати онлайн п'єсу Івана Кочерги «Підеш — не вернешся»

A- A+ A A1 A2 A3

Вернидуб. Хіба що прямо. Попробую. (Спускається.) Караул! То вона там стоїть! (Біжить назад.)

Хламушка. Ну, от і чудово.

Вернидуб. Так, добре тобі — "чудово". Кш., іди, я сам.

Хламушка зникає. Таня. Боже мій! Це він.

Вернидуб. Е, була не була! Екхм! (Робить один крок, але зупиняється в нерішучості.)

Таня. От дурень. Знову втече, чого доброго. (Голосно ) Це ти, Серьожа? . Вернидуб. Здається, я.

Вони стоять один проти одного на протилежних кінцях коридора.

Таня. Агов! Вернидуб. Го-го!

Таня. Тс, дурень, весь будинок розбудиш! , Вернидуб. Це мені однаково. Все одно я виїжджаю Таня. Страшенна темрява. В тебе немає сірників? Вернидуб. У черепах, ведмедів і биків, як відомо не буває сірників.

Таня. Ну! То він ще огризається, нещасний. Ну, постривай. (Рішуче прямує до нього, підіймаючи спідницю і переступаючи через уявлені ящики.) І коли, нарешті, заберуть ці ящики?

Вернидуб (освітлює її кишеньковим ліхтарем): Обережно, моя люба, не спіткнись. (Не витримавши, починає реготати.) Ступає... неначе журавель... через... через повітря... Ой, не можу. Діана... німфа... ой!

Таня (переконалася в своїй помилці і страшенно розсердилась). А! То ти ще глузувати! І я ще, дура, йшла до нього миритись. З любов'ю, з відкритим серцем! Дура, дура нещасна! (Плаче.)

Вернидуб (зажурений). Ну годі — я ж не хотів тебе образити. Тася, Тасенько, люба. (Хоче її обняти.)

Таня. Геть!.. Іди від мене! Бачити тебе не можу!

Вернидуб. Та ну ж бо, заспокойся, Тасенько!

Таня. Геть! Залиш мене. Іди.

Вернидуб. Та це ж нерозумно, Таня. Ну, навіщо утворювати перешкоди, яких немає. Дійсно, як ті ящики. Адже ж ми любимо одне одного.

Таня. Іди! Ніколи я тебе не кохала, ніколи.

Вернидуб. Та це ж нечесно, Тася. Якісь образи, гра Бігаємо один від одного, немов журавель і чапля.

Таня (ще більше розсердилася). Ти сам журавель, сам! Забирайся, не можу тебе бачити. Чапля, черепаха, слон!

Вернидуб (обіймає її). Тася! Таня (виривається і тупотить ногами). Геть! Вернидуб. Ну, як знаєш. Прощай. (Іде на сходи.) Прощай.

Таня не відповідає і стоїть, як і перше, затуливши обличчя руками

і схлипуючи.

Вернидуб (іде нагору, кілька разів ' озираючись). Барса-Кельмес... Підеш — не вернешся. (Зникає за поворотом.)

Вгорі на сходах з'являється Хламушка. Вдивляється в коридор. Побачивши Таню, швидко збігає сходами і підходить до неї.

Хламушка (відхиляє Танині руки від її обличчя). Тасенько, люба, що з вами?

Таня (рвучко оповиває його шию руками). Хламушка, милий! Тепер я бачу, що завжди, завжди вас любила. (Ховає голову в нього на грудях.)

Хламушка. От тобі й маєш!

Таня (цілує його). Милий, любий Хламушка. Дайте мені вмитись, я не можу йти до себе в такому вигляді.

Хламушка. Ходім. Будьте свідками, товариші, що я чесно старався їх з'єднати. Але я теж не залізний, і, коли щастя саме йде до мене, я вмиваю руки. А за одним разом і Тасю умию.

Виходять нагору.

Музика давно замовкла. Десь довго б'є годинник — дванадцять. З Таниної кімнати вибігає Любуша. Вона напівроздягнеиа, з накинутою на плечі великою хусткою. Вся тремтить від холоду й ляку.

Любуша. Таня! Таня! Господи, як б'ється серце. Що таке скоїлось?.. Хто це тут плакав? Або це теж мені снилося? Який жах!., немов Саша вмер. Холодно, я вся тремчу. Де ж Таня? Як моторошно одній, в чужому домі. Саша, Саша, нащо ти мене тут покинув саму, нелюбиму, чужу... (Сідає на стільчик і гірко плаче.)

З своїх дверей швидко виходить Мальванов. Озирається здивований;

Мальванов. Що таке? Хто це тут плаче? Або це мені здалося? (Бачить Любушу.) Любуша! Що сталося? Що з вами, дитя?

Любуша {стріпнулася). Це ви, Ігоре Миколайовичу...

Мальванов. Що з вами? Хто вас образив?

Любуша (підводиться). Я не знаю. Мені страшно. Мені приснилося, що Саша вмер. Тут хтось плакав. Ігоре Миколайовичу, милий, підіть, будь ласка, до нього, до Саші, попросіть, щоб він до мене прийшов. Мені дуже зле.

Мальванов. Ну, звичайно, я зараз.

Швидко йде сходами наверх. Любуша замовкла, притулившись до стінки. Згори вертається видимо зніяковілий Мальванов,

Любуша (озирається). Ну, що? Де ж Саша?

Мальванов (не знає, що казати.). Він уже роздягся. Він не може прийти. Лягає спати. Та й вам треба лягти, справді.

Любуша. Він... він не схотів прийти. Цього не може бути. (Іде до сходів.)

Мальванов. Стривайте! Куди ви, Любуша? Ви вся тремтите. У вас, напевно, жар. Вам треба лягти.

Любуша. Ні, ні,— пустіть, я піду.

Мальванов. Та куди — "піду"?

Любуша. Напевно, до Саші. Я не можу лишатись тут сама. Я збожеволію. Там хтось ходить, стогне. Я ляжу на порозі біля його дверей. А завтра я поїду. , Мальванов. Та це ж нерозумно, Любуша. Що ви робите? З вас же сміятимуться. Та й він — хіба він зрозуміє ваш сум, хіба... (Пригортає її до себе і зараз же випускає.) Що я роблю?.. Тут дійсно здурієш з цією дівчиною.

Любуша. Ні, ні, мені треба йти. Пустіть мене. Мені треба пройти цю жахливу пустиню. Так, так, це далеко, далеко, але я дійду. (Іде по сходах нагору.)

Мальванов. Любуша! (Кидається за нею, але зараз же вертається.) Що я роблю? Ще хвилина — і я б наробив жахливих дурниць. Це дійсно якась химера з цим коридором. Немов тут справді на двадцяти метрах зсунуто всі пустині і всі безодні Паміру. Знову! Знову це дівча!

Згори, тримаючись за поруччя і ледве пересуваючи ноги, спускається Любуша. Бліда як полотно, шукаючи руками підпори, робить ще кілька кроків і падає. Мальванов, зляканий, підбігає до неї.

Мальванов (підіймає її). Любуша! Любуша! Що з вами? їй млосно. Любуша!

Любуша (плаче). В нього женщина. Ця, Ніна. Він не любить мене, не любить.

Мальванов. Ну, досить, заспокойтесь. Ходімо краще спати, все пройде, все забудеться. Та годі-бо плакать, Любуша. Ну, що' з нею робити... От клопіт з цим дівчам,— і кинути не можна, і підійти страшно... Ну, як ти її візьмеш, коли вона трохи не гола. Любуша!

Любуша тихо плаче.

Мальванов. Легше було вбрід через Мууксу 23 переправлятись. Куди легше! В крайньому разі понесе водою, а тут... Ну, досить, Любуша, ви ж таки доросла дівчина. Ходім, я вас однесу. Е, будь, що будь! Може, ніхто не побачить. (Бере Любушу на руки і несе до її кімнати.)

Любуша, схлипуючи, повиває його шию руками. Хустка падає з її плечей.

Мальванов. Починається. Хустка вже пливе. Черга за мною.

Вгорі на сходах з'являються Шалімов, Хламушка, Таня.

Ш а л і м о в (швидко збігає сходами). Ага! Славнозвісний мандрівник Мальванов переправляється через памірські овринги 24.

Любуша (зачувши ці слова, виривається з рук Мальванова і, піднявши свою хустку, кидається до Шалімова). Саша, Саша!

Зверху з'являється Ніна.

Шалімов (грубо відштовхує Любушу). Рано ж ти пустилася в експедиції... далеко підеш... (Раптом повертається і йде до сходів.)

Любуша (біжить за ним і чіпляється за його руки). Саша, Саша, ти не думаєш, що говориш. Ти ж знаєш, що я була в тебе. Не змушуй мене згадувати те, про що я хочу забути. Я ж ішла до тебе... до тебе. Хіба я (підкреслює "я"), хіба я винна?

Шалімов (ще більше роздратований). Йшла до мене, а потрапила до нього. Помилилась ліжком. Заблудила в пустині.

Л ю б у ш а. Так', так, хіба не ти сам покинув мене в цій страшній пустині?

Таня затуляє обличчя руками.

Хламушка (підходить до Шалімова). Олександре Івановичу, отямся.

Любуша (знову бере руку Шалімова). Ти не можеш, не можеш мене образити. Ти ж знаєш, як я люблю тебе.

Шалімов (відстороняє Хламушку). Не лізь не в своє діло. (Відштовхує Любушу, вона падає.) Геть! Іди, куди йшла, повія!

Мальванов (підіймає дівчину). Облиште, не зневажайте себе, Любуша.

Шалімов. Так, так, не продешеви. (Рішуче повертається і йде до сходів.)

Хламушка. Олександре Івановичу! (Затримує його.) Отямся, це ж безглуздя. Ти сам будеш жаліти.

Шалімов (виривається). К чорту твої поради!

Любуша, (тихо і ніжно). Саша... я все забуду... вернись...

Шалімов на якусь мить— спиняється, готовий повернутись, вагається. Але зараз же йде далі.

Хламушка (затримує його біля самих сходів). Олександре Івановичу, опам'ятайся, вернись.

Шалімов (виривається). Забирайся геть! Ти мене ганьбиш перед цим... Чингісханом.

Хламушка (глибоко схвильований). Ти повинен, ти мусиш вернутись. Тепер між вами тільки десять метрів, десять метрів простору. Але настане день — і ці десять метрів виростуть в сотню, в тисячу верст. І тоді ти віддаси все — гордість, розум, навіть життя, щоб тільки не було цих сотень верст, які вас розділять навік. То вернись же зараз, поки між вами тільки ці десять метрів. Дивись — це близько, ось вона стоїть там, твоя Любуша, та, яку ти любиш над усе на світі.

Шалімов (робить крок до Любуші). Ні... Ніколи. Це тисяча верст. (Рішуче повертається і біжить нагору.)

Любуша. Саша! (Біжить за ним, але, похитнувшись, падає на підлогу.)

Мальванов (схиляється над нею). Любуша!

Хламушка. Барса-Кельмес.

Завіса.

 

АКТ ТРЕТІЙ

ВІДМІНА ПЕРША

(Продовження на наступній сторінці)