«Підеш — не вернешся» Іван Кочерга

Читати онлайн п'єсу Івана Кочерги «Підеш — не вернешся»

A- A+ A A1 A2 A3

Мальванов. Чи не потрапив і він у такий зачарований коридор, що довший за пустині Гобі?

Хламушка. І дуже просто. Закохався десь — ось вам і коридор.

Мальванов. Це вже не коридор, а тупик. Ну,, до побачення, товариші, спробую все ж таки подзвонити на вокзал,— може, він там. (Іде до себе.)

Вернидуб. (дивиться на годинник). Ого. Пора в клініку. До побачення, товариші, пішов. (Дуже серйозно.) Ну, Таня, прощай, більш за тобою бігати не буду. Годі.

Таня (спантеличена). Як не будеш? Чому? Нога заболіла, або?

Вернидуб. Ні, нога не заболіла, а причина, мій друже, в тому, що збагнув я суть всіх речей. І якщо простір єсть тільки опір і непорозуміння, а кожен паршивий коридор довший за пустині Гобі, то поклав я, моя люба, їхати з Мальвановим шукати широких горизонтів, де, розумієш, не тісно.

Таня. Як їхати? Та ти з глузду з'їхав!

Вернидуб. А чому б і не з'їхати? Подумаєш, розум — непохитна річ. Він, Тася, розвивається, як і все на світі. Ну, поки. (Іде до виходу.)

Тан-я. (біжить за ним). Стривай! Серьожа! Сергійко! Куди ти!

Вернидуб виходить, Таня за ним.

Хламушка. Догадався-таки, каналія. Зрозумів, нарешті, що кращий спосіб догнати жінку — бігти не за нею, а від неї. Ех! (Махнувши рукою, бере своє пальто І йде нагору.)

Любуша стоїть в мовчазному роздумі. 3 правого боку увіходить Шалімов.

Любуша (побачила й біжить до нього). Саша! Любий, нарешті! Я так занудилася за тобою.

Шалімов (спіткнувся). А, чорт, диявол! Коли, нарешті, заберуть ці прокляті ящики? Кроку ступити не можна.

Любуша. Заспокойся, Саша. Ігор Миколайович казав, •що сьогодні їх заберуть.

Шалімов. Який це ще Ігор Миколайович?

Любуша (боязко). Та Мальванов же... ти сам знаєш.

Шалімов. Мальванов, Мальванов... я бачу, ти тут не нудьгуєш без мене. Швидко знайшла собі кумира. Поряд, під самим боком.

Любуша. Як тобі не соромно, Саша! Ти ж сам не хочеш, щоб ми жили укупі. А як би це було чудово. (Несміливо горнеться до нього.) Ти працював би, я б тобі допомагала. А тепер я сама, цілісінький день сама — так близенько від тебе і так далеко. Немов між нами не один коридор, а ціла пустиня.

Шалімов. В якій проходять каравани Мальванова.

Любуша. Навіщо ти сердишся, Саша? Я знаю, ти втомився, хвилюєшся. Хочеш, я прийду до тебе надвечір. Як тоді... пам'ятаєш.

Шалімов. Ти збожеволіла! Щоб на нас всі пальцями показували! Ну, ось,— зараз і в сльози. Ну, добре,— колись потім. Сьогодні я зайнятий, в мене здача проекту. Будь же умницею, не плач. Прощай. (Швидко виходить сходами нагору.)

Любуша стоїть сама, похиливши голову.

Стемніло. Спалахнули матові сфери на кронштейнах. Зверху долітають звуки рояля. З своїх дверей виходить .Мальванов.'

Мальванов. Не було Спичаковського? Це ви, Любуша? Чого це ви стоїте в самотині, немов Суламіф 19 у пустині?

Любуша. А... що? Ні-ні... Боже мій. (Затулила обличчя руками.) І ви про пустиню.

Мальванов. Ну, що це ви, Любуша, я не хотів вас образити.

Любуша. Ні, нічого. Вже пройшло. Пробачте. (Тікає до себе.)

Мальванов. Дивне дівча. Невесело, мабуть, їй з цим Шалімовим. А' може... А, дурниці, цього б ще бракувало.

Шумно вбігає Спичаковський. Він видимо схвильований і-більш як завжди розкошланий. За ним увіходять двоє ро-бітників.

Спичаковський. Привіт, поважання! Не треба краще. Єсть машина. Речі на плечі. Окрема камера. Втомився як пес. І окремий ключ. О!

Мальванов. Та де ти пропадав, негідний, цілих три дні? Треба експедицію виряджати, а він десь ганяє... Щодня тягають ящики та пачки, весь коридор завалили. Пройти не можна. Кавказький хребет, Гімалаї!

Спичаковський. Пробачте, професор! Були причини. Тягнімо, хлопці. Гігантські події. Вулканічні потрясіння. Зараз заберемо.

Робітники беруть крайній, ящик. Мальванов. Обережно, там інструменти.

Робітники виносять ящики.

Мальванов. Які потрясіння? Що ти верзеш? Устілки твої вкрали, чи що?

Спичаковський (стрибає єдиним духом через кілька ящиків). Що там устілки! Тепер мені потрібні утюги чи навіть жорна на ноги, щоб не стрибнути на небо. (Стрибає назад.) Я закохався.

Мальванов (сів). Як закохався? Та ти з глузду з'їхав? Через тиждень виряджаємо експедицію, а він закохуватися здумав.

Спичаковський. Фатальний збіг, удар судьби. (Бере одну пачку і виходить.)

Мальванов. Що за безглуздя! Стривай, Спичаковський!

Повертаються робітники, беруть і виносять ще ящик. Спичаковський повертається і бере й собі нову пачку. Мальванов. Та постривай, чудак-чоловіче, в1 тебе ж судороги, хіба тобі можна женитись!

Спичаковський. Жіноча любов — цілючий бальзам. Один поцілунок, і — зніме як рукою. (Дригає ногою і біжить з пачкою.)

Увіходить Хламушка. Робітники весь час вертаються і виносять

ящики.

Хламушка. Що сталося? А, нарешті! Мальванов. Бачили дурня? Женитись вигадав. Спичаковський вертається й бере пачку.

Мальванов. Та хто вона така? А ти подумав, чудак, що таке женщина, жінка? Це ж гиря на ноги,— гірш за твої устілки.

Спичаковський. Хибне міркування. Яка женщина! Пушинка. Ефір. Метелик.

Мальванов. Ти скажи прямо,— може, ти— не хочеш їхати, злякався, тоді я другого завгоспа знайду.

Спичаковський (сів). Як, другого завгоспа? Як, не хочу їхати? (Схоплюється.) Та я краще від жінки1 відмовлюсь! Та я.

Мальванов. Ну, ну, заспокойся, поїдеш, тільки порайся мерщій.

Спичаковський. Та ви краще скажіть прямо, . може, я вам не до вподоби. Та я... (схлипує) та тоді я... (схлипує).

Мальванов: Та годі-бо, не реви поїдеш.

Спичаковський. Хороше діло! Три рази їздив, а тепер...

Мальванов. Та поїдеш, поїдеш — іди!

Спичаковський. Двічі в болоті тонув, три рази з гори зривався, Алтайський хребет 21 брав, а тепер непотрібний!

Мальванов (виштовхує його). Та не дури голову — поїдеш!

Спичаковський (вистрибує з дверей). Дивіться ж — я їду! (Зникає.)

Мальванов. Золота людина... Так, для нього не страшні перешкоди. Зникли перешкоди і в вашому коридорі. Що ви з цього приводу скажете дотепного, любий філософ?

Хламушка. Та все те ж саме. Не досить усунути перепони з нашої дороги. Треба, щоб вони ще зникли з нашої свідомості. Як часто ми боїмось перешкод, яких давно вже нема. Свідомість відстає від дійсності. Побачите — хто-небудь ще спіткнеться об ці відсутні ящики.

Мальванов. Напевно/Уявляю картину. Ну, на добраніч. Треба працювати. (Виходить.)

Хламушка. На добраніч. Старе, як світ, побажання... Та не віриться мені чогось в добрість цієї ночі... (Повільно йде сходами нагору.)

Велика пауза.

 

ВІДМІНА ДРУГА

Пусто. Зверху, виразно чути ноктюрн Шопена 22, що звучить спочатку за інтермеццо, а потім вступає і в дальшу сцену.

Під звуки невгамовного ноктюрна увіходить з правого боку закутана в чорне шовкове манто Ніна. Вона полохливо озирається і обережно пробирається повз зачинені двері до сходів. Легкий шум за Любушиними дверима змушує Ніну здригнутися і відбігти назад. Приклавши руку до серця, вона прислухається. Тоді, пошукавши очима вимикача, гасить світло в коридорі і знову пробирається до сходів, що виділяються світлою плямою в кінці темного коридора. їй назустріч спускається так само обережно Шалімов. Він простягає їй руки. Вона припада до нього, і обоє завмерли на мить чорним силуетом на світлому фоні сходів1. І потім нечутно зникли. І ще гучніш лунають співучі трелі ноктюрна.

Раптом чути жалісне котяче нявкання. Тоді вгорі на сходах з'являється Хламушка. Перехилившись через поруччя, він дивиться вниз.

Хламушка. Де це він нявкає? Кис, кис, кис, Ромео, де ти, негіднику?

З правого боку увіходить Вернидуб. Спиняється в роздумі.

Вернидуб. Фу, яка темрява. Так, треба їхати. Конче. Жаль Тасі, та нічого не поробиш. Вона мене не любить — це ясно. (Рішуче прямує до сходів.) Фу, чорт, я й забувся, що тут ці ящики. (Обережно йде далі, високо підіймаючи ноги і переступаючи через уявлені ящики.)

Хламушка стиха сміється, дивлячись на ці вправи.

Вернидуб (добравшись, нарешті, до сходів). Фу, аж упрів!.. І коли к чорту заберуть ці ящики! (Побачив Хламушку.) А ти чого іржеш! Весело!.. Ех!

Хламушка. Та які ящики, дурень! їх же давно нема.

Вернидуб (спантеличений). Як нема? А через якого ж біса я переступав?

Хламушка. Через уявлені перепони — як це робить щодня багато людей.

Вернидуб (озирається, вдивляється). Тьху! Треба ж такої химери. Ні, досить! їду! (Рішуче йде нагору.)

Хламушка. Та постривай, дурень. А де Таня?

Вернидуб. З Танею все скінчено. Відчепись. (Виходить.)

Хламушка біжить за ним. З правого боку увіходить Таня. Спиняється.

Таня. Побіг. Не догнала. Невже ж він мене не любить? А я? Та хіба я знаю... І нащо все таке складне на світі... Ні норм, ні оцінок, ні суддів... Іди навмання, як дурень. Любить — не любить. Люблю — не люблю, спробуй довідайся, розберись. Нема краще, як в спорті — все ясно, просто,— помилився — свисток, добіг — стільки секунд, стільки очок. К-красота! А тут стій і жди — сама не знаєш чого. Та ні, брешеш, знаю. Ах, якби він прийшов, якби він зараз прийшов,— все б йому тоді, все б...

На сходах знову з'являються В е р н и д у б і Хламушка.

X л а м у ш к а. Ну, й люди! Понабудують собі неіснуючих перепон, ось як ці ящики, і мучаться. Та вона ж тебе любить, дурень. Іди до неї і скажи прямо.

(Продовження на наступній сторінці)