Приятелів. Ну, то що ж наш поїзд? Поїхали далі. Одправляй. Поїдемо й без Марусі, нехай їде до пекла зі своїм комісаром.
Спринцовка. Ет, що там на неї дивитись, товариші, вип'ємо краще за чорногузову душу, що вмер на болоті. Він, розумієте, вмер, а жаби співають йому панахиду, ви чули коли-небудь, як жаби гудуть у болоті — крум-крум-крум,— це вони кажуть: сум-сум-сум, себто сумують по чорногузові, ось так:
У зеленім лузі Сум по чорногузу, Плачуть жаби в тузі —. Со святими упокой Душу чорногуза...
Сум-сум-сум-сум, крум-крум-крум-крум, жаль нам чорногуза. (Двічі.)
У с і (тихо, сумно і гармонічно, Імітуючи гудіння жаб у болоті).
У зеленім лузі сум по чорногузі. Сум-сум-сум-сум, крум-крум-крум-крум. Жаль нам чорногуза. (Двічі.)
Марко (в маячні). Телеграму, ну, то що ж телеграму... (ворочається)... знайшов вагони... крапка... лежу сипняком... станція Чортов... Чортов... або ні... лежу вагоні... знайшов сипняк, станція... станція... (Хапає руку Марусину.) Ну, то що ж телеграму... адже ж вони всі роздягнені... босі... їм же так потрібна одежа... Якби ти знала, як їм холодно...
М а р у с я. Не хвилюйтеся, я все зроблю, все... ^{Підводиться і йде до столу.) Про яку телеграму він каже?.. Він весь захоплений цією думкою... Не може бути, щоб він не просив її послати. Товаришу Спринцовка, чи відіслали ви цю телеграму?
Панаженко (регоче). Аякже, одправили — собаці під хвіст.
Усі (регочуть). Добрий телеграф!
4 Ж а р у с я (обурено). Як вам не соромно... Начувайтесь! Я доб'юся правди, я сама одправлю цю телеграму!
Панаженко (хапає її за руку). Ну-ну, ти знов за своє, акторка паршива!
Маруся (з силою відштовхує його). Геть!_Не зли, каюсь тебе, вовгуро!
Нишком підкрадається Хламушка і, обережно поминувши "чинів", підходить до Марусі, в руках у нього пляшка з молоком і булка, загорнута
в газету.
Хламушка. Слухайте... це я... Хламушка.
Маруся (здивовано). Хто... хто це... звідки ти, хлопче?
Хламушка. Тихше... щоб ті не почули... це я... Хламушка... Ось нате — це я для нього... свиснув у буфеті... молоко й булку... дайте йому... шамать. Як він... невже ж він справді хворий... Нехай би я краще заслаб замість нього... Дозвольте мені побути коло нього.
Маруся. Та хіба ти його знаєш? Звідки ти, хлопче?
Марко (підводиться й нишпорить в маячні на своєму столику). Накладні. Мої накладні?.. Де мої накладні?
Маруся (підбігає до нього). Заспокойтеся, ляжте, вам важко хвилюватись...
Марко. Мої накладні... вони вкрали мої накладні... як же я знайду вагони без накладних... Це вони... (Він підводиться у великому зворушенні і майже встає.) Це вони, ти бачиш — там, там у кутку... (хапає Марусю за руку) тих чортів із Чортового тупика. (Указує на "чинів".) Це вони вкрали мої накладні. А! То не буде ж цього! (Він зривається на ноги і хапає стілець.) Я вас всіх, я вас всіх...
Залізничники схоплюються і в жахові втікають, штовхаючись та перекидаючи меблі.
Матрьошкін (тікаючи). Калавур!., Зірвався! Уб'є! Марко хитається.
Маруся (до Спринцовки). Та допоможіть же мені його вкласти.
Спринцовка (наближається нерішуче). Еге, допоможіть. Я вже дістав одного разу по голові чайником. (Проте підходить і допомагав покласти Марка на ліжко.)
Маруся (до Марка). Ляжте, заспокойтеся... все гаразд... ми все... все знайдемо... і накладні, і ваші вагони. (Кладе йому руку на голову.)
Марко (в маячні). Вони в пеклі...
Маруся (до Спринцовки). Зараз же наготуйте йому чаю... Може, він вип'є... (До Марка.) Заспокойтеся... все буде добре...
Марко (в маячні). А телеграму... Де телеграма? Маруся. І телеграму надішлемо... ви тільки скажіть кому.
Марко. Да... телеграму... особо... особоуповноваженому... станції Пекло... знайшов сипняк... лежу в лазареті... (Ворочається.) Вагони... мої вагони...
Чути далекий гудок поїзду.
Марко (підводиться і знов хапає її за руку). Ти чуєш... ти чуєш... це мій поїзд... це мої вагони... чуєш, як важко дихає паротяг, як чудово гуркотять колеса... дивись... дивись, ось він вибіг із лісу. (Показує Марусі в темний куток.) Бачиш, як мигають один за одним червоні вагони... ось вони помчали на міст, чуєш, як ще гучніше загуркотіли колеса... вони їдуть туди... на південь, де б'ються мої товариші... Але хто смів затримати поїзд!.. (З глибокою тугою.) Чому ж не чути більш веселого гуркоту коліс?.. (Кричить в жахові.) А! То їх перехопили! їх загнали на станцію... так, так... ти ж казала мені про це... їх загнали на станцію Чортів тупик... Так... так. (Хапає її за плече, дивиться в жахові в темний куток і показує рукою.) Ти бачиш... ти бачиш... ось де вони... ось де вони... ця проклята станція... бачиш, як жевріють червоні семафори і рейки блискотять зеленим вогнем.
Музика.
Ти бачиш... гостробокі скелі стримлять одна на одній, нависаючи важким склепом... червоні відблиски блимають з тріщин скелі... а посередині — якесь провалля, як чорна безодня... Ні... ні, не безодня... дивись... це брама нависла, глибока брама, а за нею ворота... важкі залізні ворота... вони зачинені... і здається, немає сили, щоб відхилила їх хоч на маленьку щілину... так... так, це вона, ця проклята станція, на яку загнали мої вагони... Чортів тупик... вони там, за цією залізною брамою... Але ж ні! Не буде цього! Я піду туди, я розіб'ю залізні ворота моєю груддю... я верну мої' вагони, хоча б ціле пекло піднялося на мене з своїм вогнем!.. (Падає знесилений.) Я їду... я їду... я вернув їх... мої вагони...
Темрява. Завіса.
ДІЯ ТРЕТЯ
Наступає негайно після другої.
Коли проясняє темрява, що настала в кінці другої дії, видно станцію "Чортів тупик". Навислі гостробокі скелі мостяться на задньому планові, утворюючи хмурий фон. Праворуч на другому плані — провалля в вигляді дикої арки, в глибині якої величезні залізні зачинені ворота. Ліворуч — на фоні скель гранітова платформа, вздовж якої ряд дверей та віконець звичайного станційного вигляду — з написами: "Каса", "Телеграф"; біля телеграфу величенька рамка з чорною дошкою-екраном. Понад віконцями на решітному тлі вогненними літерами світиться назва станції "Чортів тупик". Посередині — круглі, теж освітлені дзиґарі з цифрою 13 замість 12. Праворуч, ближче до авансцени, ще одне віконце з написом "Довідки й реєстрація" та з аншлагом великими чорними літерами: "Просять не турбувати довідками про надію: надій нема і не буде". Уздовж стін ліворуч сидить коло своїх речей кілька смутних постатей. На стінах ще два великих аншлаги: "Звідси поїзди не йдуть ніколи, ніде" і "Звідси немає шляхів ні назад, ні вперед". Перед підняттям завіси чути короткий, але страшенний гуркіт та дзвін, змішані з виттям неначе сирени. Зліва на кін вбігає Марко, так само зодягнений, як і в другій дії,— в штанях і в одній сорочці, тягнучи за руку переляканого Спринцовку, що опинається.
Марко. Ага! Ти бачиш, ми приїхали. Бачиш. (Зупиняється й читає: "Чортів тупик".) Я казав, що діпнуся свого.
Спринцовка. Ради бога, пустіть, мені ж треба додому... в лазарет-с.
Марко. Ні, брате, тепер — ау! (Тягне його за руку і обходить перон, до всього придивляючись.) Яка химерна станція... Каса... Телеграф... Довідки... (Читає:) "Просять не турбувати довідками про надію: надій нема і не буде". Гм, який химерний напис... (Читає другий аншлаг:) "Звідси поїзди не йдуть ніколи, ніде". Ще краще! Яка ж це в біса станція, коли звідси поїзди не йдуть, хороше діло. (Знов читає:) "Звідси немає шляхів ні назад, ні вперед"... От історія... (Зупиняється збентежений.) Як же це так?
Спринцовка (з жахом). Калавур! Ось так потрапили, нічого сказати! Добра станція! Я так не можу... мені треба додому. У мене живіт болить...
Марко. Гей! Де начальник станції? Ага, здається, іде. Проте, яка химерна форма. А мармиза ще краща.
Підходить начальник станції — химерна постать у чорному в обхват строї з червоними ґудзиками в червоній з золотом кашкетці. Потворна фізіономія з довгим носом.
Марко (накочується на нього). Ти начальник станції? Я уповноважений особого відділу армії.
Начстанції (байдуже). Ну, так що ж...
Тієї ж хвилини його ніс загоряється ясно-червоним світлом.
Спринцовка (полохливо ховається за Марка). Калавур!
Марко. Гей товаришу! У вас горить. (Дмухає йому на ніс.) Ф-фу, ф-фу... (Ніс гасне.)
Начстанції (береться за ніс.) Нічого... це так...
Марко. Я маю відомості, що на цій станції застряли 26 вагонів військового одягу та амуніції, вимагаю негайно відіслати їх на станцію Проскуров.
Нач станції (хмуро). Покажи накладну. (Ніс знову загоряється з усіх кутків зловіще.) Покажи накладну...
Спринцовка (полохливо озирається). Ой! Пропали, загибли... кінець.
Марко (лізе в кишеню штанів). Вкрали! Так і є, вкрали! Нема накладних, вкрали.
З усіх кутків: "Ха-ха-ха, вкрали!"
Марко (розлючений). Зараз же покажи вагони! (Хапає начстанції за барки, але відскакує, відштовхнутий.) А! То ти ще штовхатись! (Виймає наган і стріляє двічі в нього.)
Начстанції (виймає спокійно одну кулю з вуха і кидає її на підлогу, а другу з грудей і теж кидає). Казенної одежі псувати не полагається... штрахва плататимеш...
З кутків: "Штраф... штраф... у-у-у..."
Марко (розлючений). Добре ж. Я зараз же приведу товаришів і заарештую тебе і все твоє бісове кубло. Коли йде черговий поїзд?
Начстанції (глухо, хмуро). Звідси поїзди не йдуть ніколи, ніде.
(Продовження на наступній сторінці)