— Зачекай хвилинку, Шалматов… На цьому багатстві довго не проживеш. А мусиш зберегти себе. Ось що: насамперед добре вдягнися, бо в наш час у душу мало хто заглядає — за одягом судять. І йди до моїх країв. Я тобі дам записку, з нею приймуть. На Полтавщині над Хоролом, де він впадає у Псло, є велике козацьке село Турбаї. Поміщик там — людина вчена, у Геттінгенському університеті вчився, сам з козаків. Будує він палаца, тож будеш йому потрібен. На хліб у нього заробиш, а там малюй собі пророків, і Варав, і Юд, може, й справді їх колись оцінять люди. То як, підеш?
— Піду, — так само байдуже промовив Шалматов і по хвилі, узявши з рук Капніста цидулку, квапно вийшов зі зали.
Другого дня по Явузькому мості на вулицю Литейну проїхав вершник у гранатовому каптані, з непокритою головою. Він зупинив коня біля п’ятибанної Володимирської церкви, перехрестився, а тоді пришпорив румака і полопотів уздовж вулиці, вихоплюючись з міської тісноти в наброщені березові чагарники. Вершник мчав стрілою, припавши коневі до хребта, наче його переслідувала погоня…
За Явузьким мостом у пліснявому кабаку шинкар утретє перераховував гроші, які сплатив йому Шалматов за себе й за покійного академіка. Рахував і дивувався, що в душі стає незвично тепло — чи то через те, що грошей було більше, ніж належалося, а може, від свідомості, що до його огидного шинку таки заходили шляхетні люди.
Розділ восьмий
Літо було посушне — Сулу при самому впадінні в Дніпро переходили убрід. Відсвіживши ноги на широкому переброді, Павло Василенко набрався сил іти далі, однак ще задовго перед смерком, перед Градизьком, зів’яв і попросився до крайньої хати на спочинок.
Сонце червоно заходило над Дніпром, багряні пересмуги краяли білі верети хмар, дніпровські плеса зайнялися червінню — було тихо і якось аж моторошно від незвично яскравої жеговиці.
— Вітер буде, — сказав господар замість відповіді на привітання, даючи цими словами згоду на нічліг: приймав подорожнього до своїх домашніх турбот, як давнього знайомого.
— Спудей? — запитав згодом, хоч про це й питати не треба було: довгополий байбарак і сукняний капелюх, з–під якого вибивалося довге волосся, свідчили, що юнак манджає з Київської академії додому — на вакації, мабуть.
— Був спудеєм, — відказав гість.
— А то чого так?
— Непослушенство, буйство і пристрасті погубили мене, доміне, — гірко посміхнувся Василенко.
Знизав господар плечима: з вигляду сивоокий парубок не подібний був до такого, щоб надто там причащався до оковитої і через те позбувся місця в академії — інша, видно, причина примусила його полишити дім наук; проте не допитувався: кожний має свого до нового.
Спудей сів на лавицю під хатою. Господар витрушував вимолочені сніпки пшениці, згортав докупи жовте зерно — на першу паляницю і, визираючи когось, поглядав у степ, по якому погналося незжате збіжжя.
"Поля вкриті хлібом, луки — отарами, земля повниться достатком, спокій і радість запанували всюди, у містах і селах чутно веселий глас людей твоїх. Чого тобі ще треба?" — згадалася Павлові проповідь Іоанна Леванди, яку той виголосив у Софіївському соборі на маївці, і подумав спудей, іронізуючи: "А й справді, чого тобі треба було, чому ти, як інші, не вислуховував мовчки слів блюзнірської наруги тої купальської ночі над Дніпром?"
З річки потягло вечірньою прохолодою, з вулиці долинув спів дівчат, що поверталися з поля. Василенко підійшов до тину. Дівчата вже минули обійстя, одна з них оглянулася, хихикнула, і пішли вони далі, ще голосніше співаючи. Павло дивився їм услід, а думав про Христинку, до якої йде який уже день пішки: як вона там?..
Дівоча пісня попливла за водою, а залишила по собі, ніби пісок на березі, терпку згадку про купальське свято над Дніпром, що закінчилося так несвятково тиждень тому на Подолі, і ще журу за втраченим, і ще тугу за товариством, якого, певно, більше не знайде, і тривогу перед тими буднями, що прийдуть.
"Не треба каятися, — говорив мовчки до себе, вдивляючись у степ. — Ти переборов страх — і цього досить. А того, що було, не повернеш".
То починалося цікаве життя в академії.
Одного дня професор піїтики Іриней Фальковський приніс на лекцію переписаний трактат Сковороди "Жона Лотова".
Про Григорія Савича спудеї чули чимало цікавого, аж фантастичного; Фальковський читав алегоричного трактата, дивував спудеїв і себе самого глибиною знань філософа, проте словесні сплетіння, іносказання надто густою вуаллю заслоняли суть твору, і вчорашні селюки никли перед недоступною премудрістю колишнього селюка з Чорнух, аж раптом прозвучали нові слова — і ожили допитливі й стомлені очі юнаків, а Павло Василенко аж подався вперед, бо вперше розгадав загадку величі українського філософа.
"Пам’ятай, що небезпечна справа зустрічатися з Голіатом. Щасливий буде той, кому вдасться роздерти цього лева і в отруті здобути отруту, в смерті — життя, у безчесті — славу".
Убити Голіата…
"Не бійтеся сії потвори, о друзі. Його ж кинджалом заколемо його".
По лекції Василенко підійшов до професора і з усіх слів, що мав йому сказати, знайшов лише одне:
— Спасибі.
А в бурсі мовив до побратимів:
— Ми вперше почули живе слово. Ми нині збагнули суть піїтичної мудрості — для чого вона? Слово не для слів, а для діла. Тож не уподібнюймося гнойовим жукам і не бабраймося у гної схоластики, а створімо в себе "Вільне піїтичне товариство" і шукаймо дійової істини во словесіх.
Не дуже потайки, але без галасу почали збиратися у бурсі спудеї вищих класів на диспути й розмови, покровительствував їм Іриней Фальковський; приносили трактати Сковороди, хтось роздобув книгу пісень Василя Трутовського, а вже зовсім потаємно читали рукопис невідомого автора — "Історію Русів" — прекрамольну книгу, що блукала у списках по руках київських і петербурзьких студіозусів.
На Поділ приходила весна, пожвавішав Житній базар, а Кожум’яки, Куренівка, дніпровські кручі, Щекавиця вруни–лися молодою зеленню і кликали спудеїв до себе на традиційні рекреації та маївки.
Саме в цей час ректор Академії Самуїл Миславський викликав до себе Фальковського. Бездарний однокласник Сковороди жовчю вилив свою невгасиму заздрість до геніального ровесника на голову професора піїтики.
— Скомороха, якого вигнали з усіх колегій, возводите до рангу світових умів? Заради чого? Заради сумнівного вільнодумства, що може скаламутити спокій в Академії? Знаходите зразки в посполитій поезії простолюддя, а правила піїтики ігноруєте?
— Зовсім ні, — пробував боронитися Фальковський, — я подаю спудеям усе, що є у підручниках, але для них цього мало…
— Їхнім головам більш нічого не потрібно, бо все інше — те, що ви їм підносите, сіє кукіль непокори й інакомислія. Я забороняю всілякі зборища, нарицаємі рекреаціями та маївками, а будь–які піїтичні товариства і неконтрольовані диспути вважатиму крамолою. Так, крамолою!
Тоді почали збиратися потайки, а у вечір під Купала вийшли самі гуртом на Дніпро.
Там дівчата вже водили танки, хлопці палили вогні й стрибали через полум’я, біліли вінки на воді, тихо пливли й ховалися за кручею. Поділ вкривався сутінками, запалювалися блідими вогнями вікна домів, а багаття палало, а дівчата танка вели, співаючи про калину, біля якої дівчина ходила, ножем зілля копала, своєї неньки питала: "Кого, мати, чарувати?" Їм відповідали злагодженим хором спудеї, що в козака далека мандрівонька — не вернеться він, забариться, чого ж давніше гордувала; і тужили дівчата, і в крокового колеса питали, куди милий поїхав.
Тоді з пітьми виринула цибата тінь, зупинилася неподалік і крикнула, перекриваючи спів:
— Гей ви, недоуки, чого там розквакалися і людям спати не даєте?
Пісня сполошилася, приглухла, ледь ще таланіла, і ніхто не відповідав, а кремезний ґевал гукав:
— Гей ви, босво голодна, та чи є серед вас хоч один такий, щоб наважився вийти битися зі мною, родовитим дворянином? Боягузи ви кальногузі, ви тільки блеяти вмієте і носом землю рити!
Стихло над Дніпром, і стояв зухвалець один проти сотень, так упевнено почуваючись, немов пастух серед стада волів або ж тюремник перед ув’язненими.
Дебелий плечистий вервела ніби вріс у землю: він був тут господарем і паном; а спудеї вмовкли, і ніхто не виходив на двобій. Хай краще обійдеться спокоєм, можна б його гуртом і побити, та завтра біди не оберешся, а так він постоїть, постоїть і піде, трохи потопчеться по вашій гідності й забереться, краще далі співати, це єдина наша зброя, з нею ми не умремо, не пора давати волю кулакам, лихо треба перетерпіти, таж не всі такі, як цей…
А він стоїть, і регоче, й глузує з лякливої отари, бо знає, що немає серед них жодного лицаря, він прийде і завтра, і післязавтра, запрягатиме та й ще соромити буде за ярмо, бо впевнився вже, що ніхто не наважиться вийти проти нього, і буде так нині, і прісно, і во віки віків…
— Є такий серед нас! — несподівано пролунало серед гурту спудеїв, і вийшов уперед стрункий юнак. Хтось скрикнув і потягнув його назад, він висмикнув руку й почав наближатися до вервели, а той реготав, закочував рукави вище ліктів і чекав.
(Продовження на наступній сторінці)